– Та їдеш чи не їдеш, чорт старий? – роздратовано кинув водій.
Двері засичали і маршрутка, пихнувши густим ядучим димом, поїхала геть. Василь подивився їй вслід. Цей кудлатий засмаглий водій уже якось був висадив його просто неба.
– Задарма возити – собі шкоду робити, – зауважив тоді схожий на цигана Златана маршрутковик.
Василь важко повернувся і поволі попростував до лавки, що при бічному вході до цвинтаря, – чекати наступної маршрутки.
Коли це було? У сорок сьомому чи п’ятдесятому? Златан в офіцерському галіфе і дивацького вигляду макінтоші навчав Василя з приятелями грати у рамс під кам’яними базарними прилавками. Грав на хліб або на тараньку. Хльоскав замацаними картами по снарядному ящику. А вигравши останній шматок, одразу зводився спочатку на ліву ногу, а потім на колодку, що була замість правої, не пристаючи на вмовляння грати «просто так».
– Вчіться, шмаркачі, – в житті згодиться, – казав він, даючи щигля по носі комусь, хто канючив.
Василь як наживо знову побачив орден Червоної Зірки з надбитою емаллю на побілілій гімнастерці...
Ні, таки в сорок шостому. У п’ятдесятому Василь уже був прибився до артілі. Витягнувся, як на п’ятнадцять років, роздався плечима та й од’ївся трохи. Рудий Жорка-артільщик, сам кремезний, що легко трьома пальцями в’язав трос трала, називав Василя амбалом.
– Ти, амбал неповнолітній, – гарчав він на Василя. – Де візьмеш, мене не обходить. Хоч вкради, але щоб до ранку кішка була.
«Кішка» – шлюпковий якір, яким завідував Василь, – загубилася десь у зеленій товщі моря. Хотів був пірнати, та куди там! Метрів зо дванадцять глибина – не жарт. Василь спересердя тоді голими руками зігнув два масивні арматурні прутки і примотав до них товстелезним сталевим дротом шматок трамвайної рейки. Вийшла «кішка», що тримала баркас навіть на піщаних косах. Такому Васькові щигля вже не даси. Та й циган Златан зник кудись.
Мо’ підрізали його десь по п’яному ділу, – таке траплялося. А може втрапив туди, куди й маса інших інвалідів війни, які щойно ходили по місту, а вранці зникли. Як корова язиком... Було й таке.
Старому здалося, що звідкілясь долинув ледь чутний плюскіт хвиль, шерех гальки у прибої...
– Цілий день сидиш, сидиш. Хоч би падло яке гривень зо двадцять дало! – почув Василь верескливий жіночий голос.
Огрядна літня жінка з жерстяними розфарбованими віночками в руці, відсапуючись, сіла поруч. Позирнула на діда скоса: сиві кошлаті брови зсуплені, у зморшках шоколадного обличчя ані подиву, ані інтересу, – нецікавий співбесідник, – і почала копирсатися в торбі. Цю бабу в бузковій – попри спеку, застібнутій на всі гудзики – кофті знали всі, хто ходив до родичевих могил. Жила вона поруч із цвинтарем і з незапам’ятних часів кожен день сиділа біля центральних воріт цвинтаря зі своїми віночками, а зранку, бува, і з зібраними зі вчорашніх поховань квітами. За п’ятдесят з гаком років, що дід сюди ходив, звичайне міське кладовище стало «елітним». Щоб поховати тут родича, треба було бути щонайменше ректором вишу або прокурорсько-суддівською тещею. Такі квітів, покладених на пагорбок, не ламали, вважали за щось нижче своєї гідності. Отже – прибуток для цвинтарних завсідників.
Жінка ще побурчала, важко підвелася й пішла, переступаючи товстими ногами в капцях «під Шахерезаду». Товсті литки її в цятках і венах переливалися, мов наповнені водою.
Дід провів шорсткою долонею по стриженій голові. Знову почув шепіт морської хвилі...
Вода в масних райдужних розводах м’яко дихає під причалом. Сонце ще низько, і густа тінь портального крана ховає тісний гурток стропальників і синюватий блиск «Померанцевої» від бригадира.
Сьогодні Василь прощається з друзями. Спритна зеленоока Валька таки вмовила його вчитися в автодорожньому. Два роки гуділа, ображений вигляд напускала. Мовляв, заробіток у мене непоганий, либонь, не нормувальниця – кранівниця. Витягнемо Павлушу якось. Вчися, дурню, поки є змога.
Валька, чорна як смола, народила Павлика-білявку. Василь – теж не білий, не рудий, – як побачив малого уперше, трохи не заридав ображено. Ай, Валька! Ай, холера! Зціпивши зуби, слухав, як його зеленоока щебече над дитиною. Згодом змирився, призвичаївся. А як на третьому році хлопець почав стрімко темніти, впав камінь з душі. Куди не тягав із собою малого Василь. На базар – вкупі. Пиво тягнуть із друзями в парку – Василь одним оком за Павликом дивиться. На море у вихідний – цей горобець підстрибує поруч, тріскотить, тягне торбинку з огірком та куснем хліба. Валька далеко позаду плентається – виношує доньку. Мабуть, теж білявкою спочатку буде...
– Давно маршрутка була? – хлопець в обрізаних джинсах, чорній майці з намальованою пикою, мабуть, чортом, дивиться вбік. Відповіді навіть не чекає – в мобільник занурений, у вухах стирчать навушники.
– Ані тобі «спасибі», ані щось, – незлостиво подумав Василь, і собі знову став дивитися, як сонечко вперто повзе вгору по жорсткому кульбабовому листю, що пробилося крізь щілину у тротуарі.
Таке саме листя стирчало з-під цоколя пологового будинку. Брудно-зелене, припорошене снігом.
– Йдіть додому, немає вже чого чекати, – сказала непривітна товстуня в халаті та чепці.
І Василь слухняно пішов, мовби дерев’яний, до Павлика, що вперше залишився сам в осиротілій квартирі.
Ходили до зеленоокої тричі на рік: на Вальчин день народження, на день народження Павлика та на день ненародження білявки. А як на пенсію вийшов Василь, то вже сам їздив. Павлуша далеко, вирватися кожного року не може. Останнього разу приїздив на великому авті, Василя посадив у біле шкіряне крісло, троянд накупив оберемок. Все розповідав про фірму, про жінку. Скаржився на дорожнечу. Онучка до інституту збиралася. Мабуть, на Вальку схожа. Павлуша щоразу обіцяв привезти її до діда, та все щось не виходило...
– Діду, діду! – дівчина на підборах, у синій прозорій сукні, та юнак у військовому однострої дбайливо дивляться на Василя.
– Він цілий день тут отак сидить. З ранку. Я вже магазин зачинила, а він сидить, – каже дівчина військовикові.
– Діду, вам є куди йти? Дім, родичі? – питає хлопець, нахиляючись до Василя.
– Є, діточки, є. – Старий заплющує очі.
Море шумить дедалі гучніше, іскриться, відбиваючи сонячне проміння мільйонами дзеркалець, а просто піною прибою біжить маленький Павлик і простягає до Василя пухлі ручки…
