Сергій Павлович Шелухін – яскрава особистість в нашій історії: видатний юрист, історик, журналіст, письменник. У часи Української революції він посідав посади міністра судових справ, Генерального прокурора, Генерального судді в урядах молодої держави. І нашому місту він подарував 15 років свого яскравого життя.
З 1902 року вихованець Київського університету, зокрема професора В.Б. Антоновича, служив в Одеському окружному суді. Бурхливий час зберіг адресу його мешкання – вулиця Херсонська (нині Пастера), 36.
Колеги молодого службовця скаржилися на втому, перевантаженість. А Сергій Шелухін після напруженого трудового дня, подихавши морським повітрям на Миколаївському (Приморському) бульварі, займався самовдосконаленням. Начальство помітило старання.
Молодий юрист стає суддею, а потім і сенатором з цивільного департаменту.
Кар’єра його вабила, але не настільки, щоб відмовитися від служіння рідному народові. Поки що у межах дозволеного він провадить дослідницьку та наукову роботу, виступає з доповідями на засіданні товариств – наукового, історії та старожитностей, бібліографічного. Зокрема, була обнародувана робота «Волосна, кримінальна та цивільна юстиція», що доводила необхідність цілковитої реорганізації судової системи. Зрозуміло ж, що за тих умов про жодну реорганізацію годі було й мріяти. Колеги обирають С.П. Шелухіна дійсним членом Першого юридичного товариства в Одесі.
У місті над Чорним морем прокидаються журналістські здібності. Шелухін стає регулярним дописувачем до місцевих газет, часописів, Київського юридичного товариства, до петербурзького. Головна тема цих публікацій – обстоювання прав жінок. Друкується він і за кордоном, зокрема в Галичині, під псевдонімом «С. Павленко».
Перша революція 1905-1907 рр. у Росії змусила царя Миколу II видати маніфест, що скасовував заборону на українське друковане слово, уможливлював створювати українські культурно-просвітні організації. До активного громадського життя патріотично налаштованих одеситів долучається і юрист С.П. Шелухін. Він стає одним із співзасновників одеської організації «Просвіти». Його лекції та реферати на злободенні теми збирають сотні та навіть тисячі слухачів.
Незабутнє враження справила на одеситів його лекція про Переяславську Раду 1654 року з аналізом її наслідків. Двохтисячна аудиторія, затамувавши подих, слухала першу в історії Росії лекцію, у якій були обнародувані не підтасовані факти. До того ж, представник юридичної служби читав лекцію українською мовою.
Українська мова була мовою козацької крові С.П. Шелухіна. Вона вирувала в ньому. Одна з гілок його родоводу виросла з козацької слави полковника Панькевича, бойового соратника гетьмана Богдана Хмельницького. Безпосереднім предком одеського юриста був козацький ватажок Василь Шолуха. Царські посіпаки спотворили прізвище його нащадків, котрі змушені були йти на службу до царського війська. Так Шолухи стали Шолухіними. Але серця їхні лишилися українськими.
Першим вчителем для хлопчика Сергійка батьки взяли Івана Федоровича Бойка – племінника Тараса Шевченка, нашого Кобзаря. Зрозуміло, що вчитель, знаючи ставлення власників маєтку у селі Деньга Золотоніського повіту до української мови, не уникав розповідей про поета, з яким кілька разів зустрічався.
Далі Сергійко навчався у Лубенській гімназії, де директорував Матвій Терентійович Симонов. Про відмінні успіхи восьмикласника у навчанні, особливо ж про складання підручника з тригонометрії, говорила уся гімназія. Хлопця привели до директора. Матвій Терентійович довго ходив довкола приголомшеного гімназиста, розпитував про батьків, хто його навчав у дитинстві, а потім подарував йому книжку «Українські приказки, прислів’я і таке інше». На обкладинці було написано «М. Номис».
- А чия це книжка? – запитав восьмикласник.
- Моя.
- А прізвище…
- Це псевдонім. Виростеш – і усе зрозумієш…
Шлях випускника Лубенської гімназії стелився прямісінько на фізмат Київського університету. Юнакові пророкували велике майбутнє. Та тут втрутилися козацькі гени.
Під час навчання в університеті Сергій познайомився зі студентами, що сповідували ідеали українського відродження. Він став відвідувати гурток «Громади», де кумиром був професор Володимир Антонович. Особистість викладача справила на юнака незабутнє враження. Сергій залишає математичну науку й переходить на юридичний факультет. Професія правознавця давала, на його думку, більше можливості спілкуватися з пригнобленим народом.
...Завдяки публікаціям С.П. Шелухіна про одеську організацію «Просвіти» добре знали у Києві. 1907 року у газеті «Рада» була надрукована стаття, у якій викладені думки, що актуальні й сьогодні.
«…Культура й наука потрібні всім людям так само, як хліб насущний, до яких би політичних партій люди не належали. Культура й наука повинні єднати всіх людей, вказувати їх загальну мету і стояти над політикою всяких партій… До якого лиха доводить брак культури й науки, без яких не може бути ні національної самоповаги, ні національного самопізнання. Сьому найкращі свідки теперішні часи з їх лихоліттям…»
Українська революція почалася 4 березня 1917 року. У Києві було створено Центральну Раду. Нам, одеситам, приємно згадати, що цього ж дня було створено крайовий Революційний комітет і в Одесі Очільником нової влади було обрано Сергія Павловича Шелухіна. На той час він брав активну участь у роботі Української радикально-демократичної партії. Та В. Чехівський, який знав С. Шелухіна по роботі в Одеській українській вчительській спілці, кликав юриста до Києва: у Центральній Раді бракувало досвідчених правознавців.
Зазвичай свої остаточні рішення Сергій Павлович обмірковував на березі моря. Весняне море привітно хлюпало. Згадалися рядки з вірша Олександра Олеся, творчість якого дуже імпонувала йому:
Яка краса: відродження країни!
Ще рік, ще день назад тут чувся плач рабів.
Мовчали десь святі під попелом руїни,
І журно дзвін старий по мертвому гудів.
…І де взялись ці хвилі сніжно-білі,
Хто дивно так навчив їх грати і шуміть,
З яких ясних країн чайки ці налетіли,
Що вміють ніжно так і плакать, і жаліть?
Рішення визріло: «Прощавай, Одесо. Ти була для мене надійною домівкою. Дякую за все!»
А з Олександром Олесем С. Шелухін зустрінеться у празькій еміграції. Згадуватимуть море, Україну.
