РИМ,

ДУНАЙ,

ДНIСТЕР

i Київ?

Гість з історії

Нову рубрику “ГІСТЬ З ІСТОРІЇ” запропонував нам відомий письменник і драматург, автор декількох історичних романів про видатних людей молодої Одеси Родіон ФЕДЕНЬОВ. Він пропонує увазі наших читачів есе зі своєї нової книги. Теми цих есе - історичні знаменитості й одеська земля. Героями нарисів стали Овідій, Дерибас, Ланжерон, Ришельє, Воронцов, Пушкін, Маразлі, Гоголь, Достоєвський, Чехов, Бунін, Чайковський, Айвазовський, Врубель, Бабель, Цветаєва, Кандинський, Рейлі та інші персонажі, чиї імена так чи інакше пов'язані з Одесою. Письменник-дослідник пропонує читачам невідомі досі факти з історичних і архівних документів, майстерно пов’язуючи їх із захоплюючою історією, з особистим і творчим життям персонажів, прикметами часу.

Ім'я великого римського поета Овідія оточено легендами і міфами. Історичних відомостей мало. Набагато більше історичних загадок. У придністровському місті Овідіополі недавно відкрито пам'ятник поету, хоча в наукових колах існує думка, що він не був похований десь тут. Указують місце його гробниці – містечко Томи під румунською Констанцою. А якщо все-таки неупереджено кинути погляд на часи, віддалені від нас на дві тисячі років? Алеями століть ідуть назви: Овідієве озеро, Край Овідія, чути імена свідків-мандрівників і документальні свідчення...

“МИСТЕЦТВО ЛЮБОВІ”

Імператор Август перемінив денну туніку на легку - з найтоншої білосніжної вовни, і ліг біля столу зі стравами на трикліній – ложе, оббите сріблом і вистелене шкірами леопарда і лані. На нього чекала інтимна вечеря з дружиною Мецената, витонченою і велелюбною Теренцією, зв'язок з якою імператор ретельно приховував. Не можна сказати, що Август був у нетерплячому трепетному чеканні коханки, але, принюхуючись до м'якого хутра лані, він думав про витончені смаки Теренції. Її улюбленою стравою були мурени, риби-людожери з Червоного моря – їх подавали до столу живими, і, засинаючи, вони змінювали свій блакитнуватий колір на ніжний рожевий, соковито червоний, фіолетовий. Бувало, Теренція читала вірші Горація та їла при цьому п'явки, напоєні гусячою кров'ю, чергуючи цю страву зі стравою з мозків перепелиць у пряних печерицях... Зазвичай, підготувавшись до візиту і вибравши хвилину, Теренція сідала в носилки, і два раби вислизали з палацу Мецената зі своєю дорогоцінною ношею і дуже вузькими і темними вуличками Риму мчали до бічного таємного входу в палац Августа. Носилки були незвичайними, не відкритими. На них стояв казковий будиночок з вікнами в чарівних фіранках, він переміщувався у просторі і зрештою опинявся в особистій трапезній імператора – фіранки ворушилися, дверцята відчинялися – і чаклунка любові вислизала до Августа з простягненими руками, щокою доторкалася до його стегон...

Так було і цього разу. Носилки з багатообіцяючим будиночком уже стояли поруч із триклінієм. Раби зникли. Але з будиночка ніхто не виходив! Август підвівся, сам розкрив дверцята – усередині нікого не було! “Що б це означало?” – запитав себе підкорювач Єгипту, Африки і Галлії і побачив усередині на червоній подушці кілька манускриптів, взяв один до рук і на шкіряній обкладинці прочитав тиснені золотом літери: “Мистецтво любові”.

“Теренція заходилася учити мене?” – здивувався полководець. Він перегорнув манускрипти і здивувався ще більше. Зміст здався йому повною дурницею: як поводитися з предметом обожнювання, як поступово завойовувати серце жінки, до яких вивертів вдаватися... Правда, він наштовхнувся на пасквілі, у яких брали участь Боги. Викладалася історія любові воїна Марса і дружини Вулкана Венери... “Що це? Натяки на мене і Мецената? – жахнувся Август. – Але мій зв'язок з Теренцією невідомий нікому!” Та усе пояснив аркуш пергаменту. Він містив лист. Невідомий автор після пишномовних звертань до цезаря, закликав до його пильності. Він, Август, відомий усьому світові як справжній охоронець моральності, от уже вісім років терпить у Римі вихід цих порочних книг, що постійно перевидаються і зачитуються до дір. У них ображають Богів, славлять обман і перелюб. Автор – Публій Овідій Назон – брудний поет, що компрометує святі підвалини імперії...

АРИВЕДЕРЧІ, РОМА!

Це відбувалося у грудні 8 року по Народженні Христа. Відомий і цінований багатьма, тобто такий, що мав досить ворогів, поет Овідій Назон саме гостював у свого приятеля на острові ІльвІ (Ельбі), коли з'явилися легіонери і пред'явили поету едикт імператора, за яким Овідій у двадцять чотири години мусив забратися за межі Італії і попрямувати до “Сибіру імперії” – у якесь містечко Томи на Дунаї. Без суду і слідства. За особистим наказом Августа. “Це якась помилка!” – вигукнув поет. Але легіонерів не обходили поетичні вигуки. Вони швидко доставили Овідія у Рим, у його прекрасний будинок-палац, де дружина його Фабія, родовита римлянка, що була колись чимось на зразок фрейліни при дружині Августа, була у тривозі й паніці: чоловіка вислано за двадцять чотири години, у грудні, коли навіть кораблі не ходять по морях!

Але нічого не поробиш... І судно зі статуєю Мінерви на бушприті з намальованими жіночими очима по обох бортах знялося на Грецію. П'ятдесятилітнього поета нудило на палубі від жорстокої хитавиці. Від бур його прикривав тонкий намет з парусини. У Греції, знесилений, він сповз на берег. І тільки в березні зміг продовжувати шлях. Але море було не його стихією. У Самофракії він вирішив пройти залишок шляху пішки. Сект Помпей, правитель цієї провінції і друг поета, дав йому супровідних і, нарешті, Овідій побачив це заштатне містечко – місце його довічного заслання.

Вже у дорозі він почав писати свої, пізніше славетні, “Скорботні елегії”. Він адресував їх своїм заступникам, друзям, дружині і, звичайно ж, всесильному Августові. Рефреном в елегіях звучало питання: “За що?!” За “Мистецтво любові”?” Та вони, порівняно з тим, яка розпуста діялася в Римі – дитячий белькіт! А сам імператор Август? Якщо в імперії він узявся силою відроджувати римські моральні підвалини, то у своїй сімейці ніяк не міг навести лад! Його дочка Юлія влаштовувала оргії ледве не на Форумі...

А в цей час у засланні, далеко від Риму і любові, серед диких сарматів поет Овідій гинув. У поемі “Ібіс” посилав він прокляття тому аноніму, що оббрехав його перед імператором. Витончений поет, що звик до вишуканості і розкоші, пропадав від туги у варварській Скифії, втрачав майстерність, пиячив і складав поеми про особливості риб Понту Евксинського – Чорного моря. Щоправда, він виграв поетичний турнір, що сам і влаштував. Його звільнили від сплати податків. Його шанували. Дружина писала з Рима, що зберігає йому вірність, і надсилала вірші їхньої дочки, у якої теж був поетичний хист. Але ні Август, ні новий імператор Тиберій не відгукнулися на благання поета про помилування.

ДЕ Ж МОГИЛА ОВІДІЯ?

Овидий, я живу близ тихих берегов,

Которым изгнанных отеческих богов

Ты некогда принес и пепел свой оставил.

Твой безотрадный плач места сии прославил,

И лиры нежный глас еще не онемел…

Так звертався Пушкін до Овідія у 1821 році, коли подорожував Бессарабією, побував у Акермані, у Татарбунарах біля озера Сасик, сподіваючись оглянути і могилу римського поета. Легенда, що Овідій похований десь тут, мала пряме джерело. Князь Кантемир у своїх нотатках пізніше прямо вказував, що біля Акермана є Lucul Ovidului – Овідієве озеро, і що могила поета знаходиться зовсім не в Румунії, під Констанцою, а біля села Асак (Сасик?), і посилався на літописи Сарницького. Справді, у цих літописах підтверджуються відомості Кантемира. Більш того, у 1585 році вийшли у світ записки Міллера, історика і мандрівника. У них можна прочитати: “У 1581 році, коли Черкаський староста Вишневецький за допомогою князя Острозького розбив татар, ми оглянули значну частину цієї землі і знайшли там величезні пустелі. У цій країні трава росте надзвичайно високо і настільки густо, що немає можливості їздити на колесах... Разом з нами був волинський дворянин Войнусський...він був учений, гарний поет... і обізнаний в історичних питаннях. Цей Войнусський умовив декількох з нас продовжити з ним шлях далі і заманював нас тим, що покаже гробницю Овідія. На шостий день подорожі від Дніпра біля зарослої криниці ми вийняли шаблі і стали косити траву доти, поки не відкрили надгробок, літери на якому ми чистили від моху ножем...” Напис на плиті свідчив, що тут поховано поета Овідія... Більш того, Войнусський повідомив, що на Волині існує стійка легенда, начебто останки Овідія були відправлені до Києва...

Так це все було чи не так – але три століття археологи і звичайні люди вірили в цю версію. Потім стала превалювати версія, що поет вмер у Томах і похований поблизу міста (сучасна Констанца). Там у XIX столітті йому і встановлено надгробний пам'ятник роботи скульптора Гектора Феррари. А як же Овідієве озеро під Акерманом? А надгробок у степу, що очевидно пізніше заріс травою і загубився? Про нього пише й ад'ютант герцога Ришельє Леон Рошешуар у своїх спогадах. Можна привести й інші свідчення. Отож, предмет для подальших пошуків є, він цікавий з усіх сторін, тому що стосується всесвітньо відомого, кращого поета Золотого віку.

Стала думка про те, що раз поет був засланий у Томи, там писав, жив, страждав і вмер, то, виходить, він і похований там – розсипається від найпростішого логічного припущення: адже він міг вмерти і по дорозі, коли подорожував цим краєм!

У його придунайській поезії знаходять зведення про історію скіфів, сарматів, Таврії, Кавказу, Вірменії, Митридата... Він багато подорожував. Був, за його визнанням, на узбережжі Понта Евксинського (у районі сучасної Одеси), побував на острові Зміїному, де оглядав чудовий храм Ахілла Потарха. Відомостей про його подорожі мало, але ж у ті часи по всьому узбережжю Понта були розкидані античні міста – це і Никоній біля Овідіополя, і Херсонес, і Ольвія. Поет не залишив їх без уваги у своїх подорожах. Та й саме найменування міста на Дністрі – Овідіопіль – багато про що говорить, дотепер невідоме для нас. Тому, перш ніж продовжити реальні пошуки Овідія у наших краях, закінчимо Пушкіним:

Суровый славянин, я слез не проливал,

Но помню их. Изгнанник самовольный,

И светом, и собой, и жизнью недовольный,

С душой задумчивой, я ныне посетил

Страну, где грустный век ты некогда влачил.

Здесь, оживив тобой мечты воображенья,

Я повторил твои, Овидий, песнопенья.