Зайшла до кабінету директора Сичавської школи, аби запитати, де можна побачити вчительку Бесідовську. А вона, Людмила Сергіївна, тут, вирішує з Володимиром Івановичем Петровським нагальні проблеми шкільного життя. Друга чверть навчального року тоді тільки-но розпочиналась, тож вони іще раз перевіряли правильність розкладу, розробляли план проведення відкритих уроків – одного з найперспективніших напрямків перевірки набутих учнями знань, а відтак їх особистого бачення тієї чи іншої проблеми.
- Тут головне, - говорить Людмила Сергіївна, - не насаджувати дітям тільки книжкових догм, не втручатись і не диктувати нашу волю. Хіба щось “присовітувати”, й то легенько. А ось вимагати, наполягати на своєму - ні! Учні повинні мислити самостійно, висловлювати те, що відчувають серцем.
Власне, ці методи були започатковані у їх багатодітній сім’ї. Л.С. Бесідовська й до цього часу пам’ятає батькові слова. Він часто повторював, звертаючись до дружини: “Ти, мати, обережненько.. Не натискай. Щоб не зостатися нам винними”.
Як Людмила Сергіївна вдячна татові і мамі за цю їх делікатність, за їх мовчання, котре вона сприймала, як схвалення свого вибору. А він був таким...
У школі її з року в рік обирали комсоргом. Любила спорт - неодноразово виступала в змаганнях з баскетболу та ручного м’яча. Завжди була “верховодою” в організації шкільних вечорів та інших заходів. Тож щиро зраділа, коли райком комсомолу дав їй путівку - направлення на посаду вожатої до Петрівської школи.
Потім було навчання в педагогічному інституті, отримання диплома, а в 1977 році - переїзд до Сичавки. Тут влилась у прекрасний колектив, що його очолював Микола Ілліч Гайдай. Він дуже цінував і шанував своїх колег, особливу увагу при цьому приділяючи молодим фахівцям. Вона пам’ятає, як наставник, запросивши її до кабінету, сказав: “Людмилочко, вчительська доля - нелегка доля. Але і щаслива. Бо вчитель - це той, хто навчає й виховує молодь, а, отже, - творить майбутнє нації”.
Тепер Л.С. Бесідовська, крім роботи завуча, на якій, до речі, з 1986 року, викладає історію. А до цього пройшла, можна сказати, всі “ази” педагогічної практики. Кілька років працювала з дітлахами у групі подовженого дня, вчителькою молодших класів. З перших же днів знайомства, її підопічні переймалися до неї симпатією. Ледь що, бігли до неї з усіма своїми негараздами й проблемами. І вона старалася швидко все владнати. Але це не означає, що стосунки ці були безхмарними. Від її проникливого погляду не можна було нічого приховати, тому й ніхто не наважувався цього робити. Та інколи дітям і перепадало. Зокрема, за незавжди добру поведінку. Але вони все одно її дуже любили. І за те, що влаштовувала чимало конкурсів, вечорів. Тому не дивно, що двері її будинку завжди відчинені перед учнями. Вона переймається їх тривогами, радіє успіхам. Була і є їм не тільки вчителькою, а й подругою.
- Що нині найважливіше в діяльності вчителя? - запитую свою співрозмовницю.
- Я так гадаю: боронити дитину – від пропаганди сексу й насильства, від підміни гідного життя гонитвою за примарами легкого успіху. Оберігати, ведучи її до вистражданих людством істин, коли так легко і спокусливо покотитися вниз... Скромний, часто не поцінований вчитель стоїть за лаштунками масштабних історичних подій, дуже часто визначаючи їх хід.
Наведу історичний факт. Знаєте, що німецький канцлер Бісмарк свого часу пояснив перемогу свого народу тим, що пруський вчитель виявився сильнішим від учителя французького – і словам цього великого державника можна довіряти. Тож роль учителя в розбудові незалежної України – дуже велика. В цьому, мабуть, і полягає наша доля і щастя.
Важко не погодитись із цими словами. Бо оте щастя - в нас самих. Як віра, як любов. Ми, мусимо творити власний світ - добрий, світлий. Коли маєш його, коли живеш у ньому, тоді є опора і радість, як і в Людмили Сергіївни. Дві донечки її теж обрали вчительську стежку. Тож, як не радіти, як не гордитись! Олена, старша, закінчивши Сичавську школу з золотою медаллю, вступила до педіну, на фізико-математичний факультет. Зараз вчителює поруч з мамою. Ольга також була відзначена “золотом”, а нині - студентка того ж вузу і того ж факультету.
Ось таке воно, вчительське щастя.
