В одному прикордонному селі здали в оренду ферму для ділових людей з Придністров’я. Вони найняли місцевих скотарів, свинарок, доярок, як незабаром з’ясувалося, за мізерні гроші – 70 гривень на місяць. Стільки заробляють по той бік кордону. Наші ж до того мали по 300 на брата, а то й більше. Певна річ, вони обурилися, чим аніскільки не засмутили нових розпорядників. Тоді місцеві покинули ферму. Ділові, не довго думаючи, стали завозити сюди заміну з рідних країв. Своїм також платили копійки. Земляки не довго мучилися – розбіглися. Тоді сюди стали приводити впійманих за Дністром волоцюг, переважно молодих, малоосвічених і затурканих, і змушувати працювати за юшку, дах над головою. Часом підневільні не знали, куди потрапили. Грошей їм не видавали подовгу, боячись, що з гривнями вони покинуть ферму. Але раби все одно втікають. Однак експлуататори не засмучуються – безхатніх та простаків на їх долю вистачить.
Чи мислимо – рабство у наші дні, і не десь далеко, а поряд з нами, поруч. Можливо, чужинці винні, творячи лихо на землі, що їх прихистила? Ні, втікають з “рідних колгоспів” і наші, від наших же розпорядників. Прикметою сьогоднішнього села стала сусідська народна дипломатія: у своєму селі на роботу не наймаються, а шукають її у найближчому. Мешканці Покровки Роздільнянського району не захотіли навіть кукурудзяні качани чистити, такий же демарш влаштували у Карабановому Фрунзівського. Подібних прикладів у кожному районі по двійко, а то й по декілька.
Почалося це не у нинішньому році, не за теперішніх порядків. Відомий керівник Б.С. Приходько, який тривалий час керував Комінтернівським районом, нещодавно зізнався: приблизно у 70-х стало очевидно, що люди не хочуть працювати. Тому в країні влаштували перебудову… Бригадний підряд, господарський розрахунок… І пішло-поїхало. Ентузіасти рвонули дружно, та швидко зрозуміли, що попона натирає до кістки. Скинули стару упряж, впряглися у нову – знову натирає, та вже так, що й тягти неможливо.
Тим часом погоничі стали поговорювати: не той робітник пішов – невправний, не відданий справі, не довірливий до господаря. Не розуміли, але продовжували змінювати робочу силу, як пальчатки. А коли схаменулися: справа страждає! Поставили нову пластинку.
- Зарплатня – як для села у моєму підприємстві велика.
Цю стару пісню на новий мотив підхопили багато хто, зокрема, що образливіше над усе, такі ж трудяги, як селяни, але які мешкають у місті.
- На що вони скаржаться, адже у селі – “все своє”.
Я відвідав родину Марії Тимофіївни та Віктора Арсентійовича, пенсіонерів, їм за 70, щоб з’ясувати, скільки у них “свого”. У передноворічні дні у них на столі були щоразу хліб, капуста, супи або борщі, але без м’яса, запіканки з яблуками.
- А сало, свинина – це, ну, раз на місяць, - пригадує господиня. – Якби був сир, можна було б багато чого вигадати, так безрога тільна, вже не доїться.
Безрога – це коза. Вона – головна надія стареньких. Коли вони були у силі зрілого віку, працювали у колгоспі, мали змогу утримувати корову, свиней, бичка. А тепер їхня домашня ферма така: кури та коза. Город, сад з виноградником. Ми порахували, яка їм користь від домашнього господарства. Вийшло: у розрахунку на душу, у середньому протягом року – по 1,1-1,2 літра молока, 40 грамів м’яса, проте п’ять-шість яєць і 4,1-4,7 гривні на добу. Готівка – від продажу лишків, переважно яєць та фруктів. Овочі – про запас.
Особлива стаття прибутків – пенсії: 123 та 178 гривень.
Витрати: крім харчування, утримання живності, ще платня за газ, світло, воду. Комунальні платежі з’їдають більшу частину пенсії і весь прибуток від продажу лишків сільгосппродукції.
У селі одна третина населення – пенсіонери, майже по третині – працездатні та діти. Відверто кажучи, у селі один годує трьох. Скільки ж заробляє у домашньому господарстві цей єдиний годувальник?
Син цього подружжя пенсіонерів – Петро Вікторович, як йому не важко, адже колгоспу нема, і роботи (в розумінні – зайнятості у громадському секторі) взагалі нема, утримує, як його батьки у роки своєї молодості та зрілості, сільське подвір’я у повному наборі: корову, свиней двійко, бичка, теличку, кроликів, качок. Крім того, на городі спорудив два парнички: один з підігрівом, інший – без.
- Основна копійка – з-під плівки, - зізнався він. – Те, що мукає, хрюкає, кудкудакає, йде на наш стіл. З нього нічого не падає. Розширювати ферму ніхто у селі не візьметься. У гною втопимося, прикинули, а грошей не заробимо. Ті, хто утримує п’ять корів, світу білого не бачать, гроші свої залишають на Привозі – перекупка душить, збиває ціни до мінімуму.
Не вигідна домашня ферма.
Ми порахували разом, скільки продуктів виробляє головний пересічний годувальник у розрахунку на кожного члена сім’ї, зокрема й на старих. М’яса – 300 грамів, молока – 2 літри на день. Начебто можна жити. Однак інше доводиться купувати, навіть картоплю. Плівка цього року “дала” п’ять тисяч гривень, відкриті грядки – наполовину менше. Витрати сина набагато більші, ніж його батьків. Витрати лише на полив чого варті!
- Щоб “закрутити“ город, - пояснює молодий селянин, - залишаю на весну 500 гривень, - інше витрачається на те, щоб полагодити, забезпечити паливом парники, транспорт. Взимку, щоб взагалі не залишитися без грошей, наймаюся на фірму, яка займається візництвом - таксі.
Не витримую і відверто запитую:
- 300 грамів м’яса на день, де вони? – натякаючи на зізнання Марії Тимофіївни.
- На базар відвезли, на свинину зараз висока ціна – продамо, з боргами розрахуємося, - відповідає син.
Так що живуть у селі, де виробляються продукти харчування, надголодь. Колгоспний достаток – у минулому, хоч і недалекому. Казка про те, що селяни проживуть і без спільного для села великого господарства, не перетворюється на дійсність. Тим часом наростає приховане безробіття. Не хочуть селяни бути рабською силою, віддають перевагу сидінню на порожній юшці перед роботою за принизливо низьку зарплатню.
На скільки вистачить витримки?
Адже страждають не лише бідні. Багаті теж плачуть: земля занедбується, тваринництво зазнало великих збитків. Доля – як для села – смутна.
