І тоді його почали забувати… А коли його забули майже всі, художник нагадав про себе персональною виставкою. Старі шанувальники та цінувальники зітхнули полегшено, а для неофітів це було відкриттям.
Понад сім років Філіппенко не нагадував про себе. Весь цей час на запрошення Шандунського інституту мистецтв він, доцент кафедри живопису Одеського педагогічного університету, викладав у Китаї цей самий живопис, у якому дуже сильний і як педагог, і як художник.
Є з чого дивуватися: навіщо Китаєві, що має тисячолітні традиції в образотворчому мистецтві, “імпортний” педагог? Адже й живопис там винятково свій, а графіка – це взагалі феномен планетарного масштабу.
Валентин розсіяв мої сумніви. Зараз Китай не просто відкритий. Він буквально розчинився для всього світу. Він прагне інтегруватися з цим світом, він прагне залучитися до всього найкращого, що напрацьовано людством, західною культурою.
Традиції олійного живопису в Китаї не було. Тепер там у школах і університетах з’явився новий курс. Спеціальність – європейський живопис. Ось навіщо там знадобився досвід і талант нашого земляка. Вони давно відкинули “лакований” живопис часів “великого керманича”. Люди старші пам’ятають ці велетенські полотна, де Мао – центральний герой. Картини, сповнені холопського підлабузництва та плазування.
- Тепер, - говорить Філіппенко, - в жодному кабінеті нема портретів “вождів”. Там на стінах – пейзажі, натюрморти - все, що тішить око та зігріває душу людини.
Звісно, все це не замість стародавньої національної культури, а поряд із нею.
Більше того. Наш викладач не ставав у позу метра, що всіх повчає. Навчаючи, він навчався сам. Безумовно, традиції, філософія живопису го-хуа вплинули на нього.
Сьогодні в “Белой Луне” частина картин, написаних до “китайського періоду”, частина – після. І ось тут наслідки прямого та зворотного зв’язку віднаходяться безумовно. Тепер зрозумілою стає назва експозиції.
Але нічого власного Філіппенко, звісно, не розтратив. Він усе той самий лірик, романтик, тонкий стиліст і кольорист. Кольоросвітлова поетика його робіт – це мова живопису, якою краще, повніше формулюється не форма, а сутність того, що відбувається на полотні.
Картини не просто тішать око вишуканою гамою. За переливами барв глядач віднаходить істинну сутність пристрастей і емоцій, бо там немає дрібниць з їхньою конкретикою, яка заважає сприйняттю, гальмує політ фантазії.
Художник – майстер тонких станів. Тому “Прокидання” – це та нетривкість почуттів жінки, коли видіння, навіяні Морфеєм, іще панують над нею, а реальний світ ледве позначений, але яв іще не стерла марень, а проявляється повільно та світло.
А ось “Саскія” – вона не та, що сиділа на колінах у Рембрандта. Але обидві вони - жінки в повному розумінні. Так, вони різні, далекі одна від іншої за часом. Але вони – жінки. І єство їхнє не змінилося і, сподіваймося, жодна емансипація цього єства не змінить ніколи.
Прозора, примарна та трепетна “Пенелопа”, бо не тіло, а саме душу відтворив художник на полотні. Вона, як жінки всіх часів і народів, живе сподіванням пристрастей, надією, що той, хто в морі, неодмінно повернеться.
