Володимир Сергійович СИДОРЕНКО – людина яскравої динамічної долі. Швидкий, рішучий, розумний. Майже двадцять років працює начальником районного відділу освіти. Присвятив себе одвічній, святій справі, яка несе культуру і духовність молодому поколінню. Йому шістдесят, але здається, що життя по-справжньому лише починається… Рано, дуже рано “збирати каміння”.
Народився він на Уралі, в місті Сєрові, а дитинство і юність минули у Лохвиці, мальовничому містечку на Полтавщині. “Я пишаюся, - говорить Володимир Сергійович, - що моє місто є батьківщиною філософа Григорія Сковороди, композитора Ісаака Дунаєвського та поета Валентина Греся”. Закінчив школу, мріяв стати офіцером, але вступає до університету і стає шкільним учителем історії. Не забути йому романтичну дружбу з Валентином Гресем. Мріялося – до останньої краплі крові присвятити себе Україні, свої праці, надії, помисли віддати їй.
І от він, молодий педагог, енергійний, цілеспрямований, ступив на бессарабську землю. Він знав про неї з книг української класики, з фільмів, розповідей друзів. Перше селище, яке справило на нього гнітюче враження – це Базар’янка. Напіврозвалені будинки колишніх німецьких колоністів, залишки колючого дроту біля старої в'язниці, бур'ян та сміття. Пізніше, про перетворену Базар’янку він розповідатиме із захватом, пов'язуючи її процвітання з діяльністю талановитого Миколи Панченка.
У Базар’янці читає історію, потім стає директором восьмирічної школи. Працювала тут бібліотекарем дівчина Марійка, ясноока, весела. На танцях він узяв її руку і подивився в очі... Вони покохали одне одного раптово, як у романах. І Марія Аксентіївна стала його дружиною. А почуття залишилося до сьогоднішнього дня... Незабаром Володимира Сергійовича призначили директором Трапівської середньої школи. Новобудова. Потрібно було починати з нуля. Кадри, матеріальна база, устаткування. Сам навчався методичної майстерності, ночами думав, писав, думки лягали на чистий аркуш легко і вільно. Навчав інших новим підходам до педагогічних проблем. Маленькі перемоги приносили радість, подесятеряли сили. Незабаром школа стала однією з кращих у районі, тому не випадково йому запропонували очолити Татарбунарську середню школу, велику, складну, сповнену нелегких проблем. Районна школа займала одне з останніх місць серед шкіл області. Потрібно було змінити становище. І він змінив...
У ньому не помилилися. Він умів доводити почату справу до кінця, надихнути, налаштувати на творчий пошук. Послухаємо, що говорять ті вчителі, що пропрацювали з ним вісім років у Татарбунарській школі.
Поліна Григорівна ДЕМЧЕНКО, вчителька початкових класів:
- Я – старий вчитель, починала свою діяльність ще тоді, коли Володимирові Сергійовичу було всього рік від роду (сміється). Молодий, гарний, ставний директор викликав у мене почуття захоплення, поваги. Він наполегливий, вимогливий і обов'язковий. І хотів, щоб люди, які його оточують, були такими ж. Він, через свою скромність, часто говорив, відвідуючи уроки, що приходить до вчителя не інспектувати, а вчитися...
Аналізуючи урок, він делікатно, але твердо вказував на помилки і шляхи їхнього виправлення. Володимир Сидоренко – демократичний. Шанобливо ставиться до старшого покоління вчителів.
Торік, у день мого вісімдесятиліття, він з Тетяною Гуцулюк та профоргом Татарбунарського УВК Аллою Яневою, приїхав до мене додому з великим букетом запашних квітів та добрими побажаннями бути зразком для молодих вчителів. Подарував електрочайник і разом з молодими колегами заспівав кілька пісень часів моєї молодості…
Ольга Миколаївна ЧЕБАН, вчитель французької мови:
- Оглядаючись назад, можу сказати, що саме в нього я пройшла школу педагогічної майстерності. Молодий директор навчив мене мислити масштабно, категоріями громадянина, бути твердою і непохитною у досягненні поставленого завдання.
Спочатку мені здавалося, що він занадто суворий і нетерпимий. Відверто кажучи, я боялася, коли він приходив до мене на урок. Трохи пізніше помітила, що за суворістю і твердістю криються вимогливість та бажання допомогти молодому педагогу повірити у свої сили, відшліфувати професійну майстерність. Мене підкуповувала його доброзичливість, терпимість і вміння створити атмосферу ділового співробітництва. Завдяки йому, я навчилася знаходити стежини до дитячих сердець. Я повірила в себе і тим самим визначила свою значимість у педагогічному процесі. Я вдячна йому, як людині, методисту, директору…
Галина Кирилівна СИРОТЕНКО, учитель зарубіжної літератури:
- Гадаю, однією з головних рис Володимира Сергійовича є справедливість. Бувало, не зовсім вдало проведеш урок, на якому він присутній. А він, по-доброму посміхаючись, заспокоїть тебе, вказавши обов'язково на плюси в роботі. Мені подобалася у ньому невгамовна енергія, непідробне зацікавлення творчою молоддю. Його відкритість і розкутість імпонували нам, початківцям, які не подолали комплексу сором’язливості та скутості. Молодий керівник любив людей, які відчувають поезію, тонкість художнього образу. “Треба бути романтиком, на них тримається світ”, - і очі його теплішали й іскрилися. Але одночасно Володимир Сергійович був діловою людиною: любив пунктуальність, відповідальність за доручену справу. “Не люблю розхлябаних людей, вони компрометують освіту”, - і печальна, ледь бридлива посмішка торкала його обличчя…”
Марія Іванівна ФЕДОРОВА, вчитель фізики:
- Коли я, молода вчителька, прийшла до Татарбунарської школи, мене зустрів директор Сидоренко. Він квапився у відпустку. Пожартував, посміявся, а потім раптом сказав: “Залишайтеся замість мене на літній період. Ось ключі від кабінету, печатка, книга наказів”. Я здивовано закліпала очима: “Як же так, Ви мене бачите вперше і нічого про мене не знаєте і...”. “У мене чуття на хороших людей, - сказав і одразу додав. – Я рідко помиляюся в людях...”
Одного разу, зайшовши в кабінет, застав мене в шапці. І хоча за неписаними законами жінки-вчителі можуть залишатися в класах у головних уборах, і було прохолодно, він висловив своє невдоволення. “Діти без головних уборів, вчитель у шапці. Негаразд”. Він домагався, щоб школа в усьому була зразковою. “Якщо бути, то кращими”, - такий його девіз. Директор домігся, щоб провести реконструкцію всіх кабінетів, зробити їх зразковими. Його воля згуртовувала людей, створюючи творчий настрой.
Чуйний і чутливий він завжди йшов назустріч вчителю, допомагав чим міг. Допомагав і мені. Володимир Сергійович з самого початку своєї директорської діяльності виявив себе як чудовий реформатор. Наліт байдужості, нудної сірятини якось швидко щезав зі школи під впливом його наполегливості та молодого запалу. Він був вимогливим і крутим щодо тих, хто нехтував своїми святими обов'язками, заважав стратегічному задуму оновлення школи, і добрим, уважним, по-товариському простий зі своїми однодумцями, які шукають нові шляхи у педагогіці.
Особливо його радували молоді вчителі, позбавлені упередженості, розкуто мислячі, які сміливо експериментують. “З нього виросте майстер високого класу, справжній український педагог”, - говорив він про Романа В'ячеславовича Саржинського, який працював певний час під його керівництвом”.
Починаючи з 1984 року, Володимир Сергійович очолив районний відділ освіти. Почав з формування інспекторського складу, підібрав кадри для методичного кабінету. Перед управлінським апаратом чітко поставив завдання і мету. За допомогою керівників господарств став піднімати народну освіту, яка на той час була у занепаді. Усі сили були кинуто на будівництво нових шкіл, дитячих садків, відкриття початкових шкіл у “безперспективних” селах. Створював стабільні кадри. Незабаром татарбунарські освітяни домоглися відчутних перемог. Тут проводяться республіканські та обласні семінари щодо проблем організації управлінської діяльності, а серед педагогів чимало переможців обласних та республіканських конкурсів “Вчитель року”.
Володимир Сидоренко був депутатом Одеської обласної ради, завжди виступав на захист не лише освітян, але і медиків, працівників сільського господарства, культури, підприємців і усіх верств населення району. У нього вірять, і до нього йдуть по допомогу. До районного відділу приходять вчителі, батьки, бабусі і дідусі щодо питань працевлаштування, усиновлення, виховання, вступу до навчальних закладів, і Володимир Сергійович в міру можливостей та в силу своєї компетентності допомагає людям. Його відвертість, безкорисливість та чесність підкуповують людей.
Делегат трьох вчительських з'їздів, заслужений працівник освіти України, він - у нових планах і задумах, які тільки-но народилися. Поспілкуйтеся з цією людиною: ви побачите широку посмішку на раптово помолоділому обличчі і його співчутливі очі. Він може зіграти вам на баяні ліричну мелодію своєї молодості і заспівати улюблену пісню Володимира Висоцького. Або натхненно прочитати вірш поета, друга-земляка Валентина Греся... Володимир Сидоренко – людина багатогранна, захоплена. Він і зараз грає у футбол. Правда, у команді вчителів проти дітей-старшокласників. Одного разу я бачив, як у Тузлах забили гол, а він стояв на воротах: переживав по-дитячому гірко і безутішно.
