...Ой чого калина віти
похилила?
Чи багато цвіту, чи важка роса?
Цю пісню виконують учасниці літературно-мистецького об’єднання “Червона калина”, вчительки Ярослава Купрій, Євгенія Антоненко і Тетяна Логінова. І стільки ніжності, туги і щему водночас у тих простих, щирих і всім зрозумілих словах, у проникливому триголоссі виконавиць, що в багатьох слухачів очі повняться слізьми.
Ой чого так рано мати
посивіла?
А була ж у неї золота коса...
Крає серце та пісня-сповідь, бо хіба ж не всі ми в неоплатному боргу перед нашими матерями, хіба ж не наш непослух у дитинстві, безтурботність у юності, наші нескінченні проблеми у дорослому житті лягають ранньою сивиною на мамині скроні? І яке ж то велике, ні з чим незрівнянне диво - душевна народна пісня, що дає змогу виповісти все, що на серці, й не просто виповісти, а торкнутися найпотаємніших душевних струн кожного, хто тебе слухає, щоб і його єство відгукнулося щемким хвилюванням. Справедливо кажуть, що в пісні – душа народу нашого. Народу, який через тисячоліття неволі, утисків і переслідувань проніс почуття прекрасного, зберіг у піснях високу свою духовність.
- Для мене пісня, - каже Ярослава Купрій, - то щось таке, що невіддільне, невід’ємне від мого життя. Я не знаю – як можна не співати, як можна жити без пісні? Це в мене ще від матері. Як же гарно, зворушливо співала моя мама! А бабуся! Взагалі в нашій родині співали всі і завжди. Навіть тоді співали, коли багато українських пісень було заборонено згадувати, а не те що співати. Ота душевна народна пісня у моєму рідному селі завше була головним мірилом багатства людського – не співали, не любили народної пісні тільки духовно убогі люди. А ще мої земляки-односельці завжди мали за головне не матеріальні блага, не наїдки-напої (все це, ясна річ, потрібне, але тільки задля того, щоб гідно жити, працювати. Класти ж усе життя задля того, аби ці блага здобувати й накопичувати – ні! У нас так не робили й зараз не роблять). І тепер, коли приїздять до мене у Петрівку мої брати і сестри, коли збираємося докупи, то не про наїдки й напої найперше дбаємо. Ми співаємо. Це єднає незрівнянно більше, аніж будь-яке застілля. Бо єдність душ і сердець розбити неможливо...
Прикро, що й тепер, за роки незалежності нашої України, ми так багато втратили і втрачаємо зараз у справі відродження, повернення справжньої української пісні. За цей час виросло чимало прекрасних співаків – виконавців української пісні. Ніна Матвієнко, Іво Бобул, Лілія Сандулеса, Таїсія Повалій, Микола Свидюк, Олександр Пономарьов – цей перелік можна продовжувати ще і ще. Але, по-перше, нашу пісню, як і раніше, забиває примітивний, беззмістовний попсовий мотлох з близького і далекого зарубіжжя. І на державному рівні заслін цьому не ставиться, - по-друге, наша молодь, принаймні, значна її частина, все ще захоплюється цим примітивом і убогістю.
- Як на мене, - підтримує розмову Тетяна Логінова, - пісня, що її виконує співак, - то і його єство, “планка”, так би мовити, його духовного й інтелектуального рівня. Ото як чуємо по радіо чи з телевізора “поетичний шедевр”, сполучений з примітивною мелодією: “Я знаю три слова, три матерних слова...” – то це ж він весь тут, отой “співак”, то він змалював самого себе. І весь свій інтелект. Або ще “пісня”: “Все мы бабы – стервы...” Теж автопортрет “співачки”. Та було б ще півбіди, коли б вони вигукували свої “шедеври” вдома, на кухні. А все ж це виливається, вихлюпується на нас та наших дітей і онуків з екранів телевізорів, радіодинаміків. Хтось же мусить, нарешті, припинити цей духовний геноцид!
Пройдімося увечері вулицями в будь-якому селі. Пісні не чути. Не співає молодь. Хтось скаже: бо немодно співати. А хто ж ту прекрасну моду знищив? І для чого?
- Просто їх не навчили гарно співати, - вважає Ярослава, а погано співати вони соромляться.
- А я гадаю, - це вже каже Євгенія Антоненко, - що наші діти й онуки обділені: мамам співати ніколи. Адже любов до пісні – то від колиски і від казки. А хто тепер співає своїй дитині колискової? Своїх я прагну бодай трохи привчити до пісні, казки, джерел народної мудрості. Може, це й смішно, але мені здавалось колись, що моя Оленка “виводила” свої агукання на мотив “Несе Галя воду” ще в пелюшках (бо саме цю пісню співала над її колискою бабуся). Зате зараз вона чи не скрізь і завжди наспівує: “Я козачка твоя...”
...Жінки, мої подруги і колеги, розмовляють, діляться думками, співають, мріють. А я слухаю їх пісні, що повідають і вчать, розчулюють і звеселяють, зворушують і переповнюють ніжністю і любов’ю, і радію. Радію за них, простих жінок і водночас обдарованих співачок, за тих, хто слухає і чує їх пісню калинову. Її дарують своїм слухачам Ярослава, Євгенія і Тетяна не заради лауреатства на якомусь конкурсі чи фестивалі, а просто так, від щедрої душі і щирого серця.
...Гей, дорого дальня,
повертай до мами,
Буде в її косах менше сивини...
Отож повертайте завжди, далекі і близькі наші життєві дороги, - до мами, до рідної хати, до живлющого джерела народної пісні...
