Якось президент США Франклін Делано Рузвельт зазначив: “Війну ідей так само не можна виграти без книг, як морську війну без кораблів”. Цей афоризм добре засвоїли політичні діячі незалежної України, зокрема Одеси.
В нашому місті на сьогодні вимальовуються дві авторські тенденції політичної книги. До першої належать автори – вчені, письменники або журналісти, які не виставляють своїх кандидатур на виборчих змаганнях. Тобто, на перший погляд, вони політично та фінансово незалежні. До другої – автори книг – відомі політичні діячі, що пишуть про свої успіхи, прорахунки, намагаючись домогтися розуміння своєї політичної позиції з боку одеситів.
До видань першої групи авторів можемо залічити книги Віктора Васильця – “Жизнь и смерть Бориса Деревянко”, Григорія Гончарука – “Одесское противостояние”, “Одесская стратегия”, “Президент и Одесса”, Юрія Овтіна “Рассказы об одесских мэрах”, фрагменти книги Ігоря Розова “Одесский вариант”. Видання другої групи авторів – це насамперед книги Леоніда Капелюшного “Високосное время” і Олексія Костусєва “Однажды в Одессе”.
Жодна з названих книг не викликала однозначної оцінки одеситів. Більшість одержала як позитивні, так і негативні відгуки в пресі. Не стаючи на чийсь бік, узагальнюючи, скажемо: добре, що вони є, книги всілякі потрібні.
І все-таки… У згаданих книгах Леоніда Капелюшного і Олексія Костусєва надмірно багато чорної фарби вилито на Руслана Боделана - тут уже не йдеться про елементарну етику спілкування автора з читачем. Іноді вони, ці автори, так захоплюються роботою “з дьогтем”, що це скочується до рівня брудних образ. Але ж це в принципі заборонено чинним законодавством.
Іноді здавалося, що видання такого роду так і не одержать належної оцінки з боку громадськості, одеських учених. Та ж ні. У лютому 2004 року побачила світ нова книга доктора історичних наук, професора Григорія Гончарука “Атакованный за призвание”. Вона виконала те, чого чекали одесити, й чого, очевидно, не чекали Леонід Капелюшний і Олексій Костусєв.
У новій книзі історика насамперед дано глибокий науковий аналіз політичним виданням, що вийшли в нашому місті. Проте найбільшу увагу приділено книгам “Високосное время” і “Однажды в Одессе”. Їхній аналіз здійснюється приблизно за такою схемою: мета видання, його аргументаційна база, методологія та методи дослідження, обгрунтованість висновків, громадська значущість.
В обох книгах відсутні наукові методи дослідження. У “Високосном времени” впадають в очі якісь сюрреалістичні уявлення про різні явища, сни, вживаються художня фантазія, алегорії, провадиться безуспішний пошук історичних аналогій або зв’язків. Найбільше ж уражає набір образ, якими автор “нагороджує” насамперед Президента України Леоніда Кучму. “Створюється враження, - пише історик, - що все негативне, властиве різним системам влади в різні часи історії, є властивими, за Капелюшним, нашому Президентові”. Не кращим чином обійшовся той-таки Капелюшний з Одеським міським головою Русланом Боделаном. В усій книзі “витанцьовує” загострене почуття ненависті до чинного мера.
Аналізуючи докладно величезний вал фальсифікацій автора “Високосного времени”, історик доходить сумного висновку: цю книгу не можна залічити ані до літературного, ані до історичного, ані до мемуарного, ані до політологічного жанру, ані до журналістського розслідування. Розділи про сни, про собачі бої, величезні історичні екскурси не дають змоги визначити творчої ніші Леоніда Капелюшного. Схоже, він став засновником нового жанру – капелюшниці. Один із розділів рецензованої книги так і зветься: “Жажда мести, или Капелюшница”.
Із книгою Олексія Костусєва історик спробував “розмовляти” як із науковою працею, враховуючи наукові претензії автора та наявність у нього ступеня кандидата наук. Не вийшло. Чому? По-перше, у своїй фрагментарній історії Одеси Костусєв не спирається на архівні документи. По-друге, наведені основні фактичні дані взято з уже опублікованих, раніше невідомих джерел, на які й посилань не робиться. По-третє, вражає абсурдність низки висновків автора. Наприклад, така його думка: в економічному змаганні Одеси й Таганрога чільну роль відігравали не об’єктивні, а суб’єктивні чинники, зокрема те, що в Одесі був градоначальником талановитий іноземець, а в Таганрозі - недолугий росіянин.
Спростувавши за допомогою фактів ці довільні твердження, історик пише: “Слід сказати не так Костусєву, як читачеві, якого вчений-економіст вводить в оману: в різні роки як у Таганрозі, так і в Одесі були неоднакові за здібностями та стилем роботи градоначальники, але Таганрогові так і не пощастило стати попереду”.
Григорій Гончарук вивчив також книгу письменника Юрія Овтіна “Рассказы об одесских мэрах” і дійшов висновку, що ідеалізація Едуарда Гурвіца тут не є випадковою: автор хоче бачити на чолі Одеси особу “одеської національності”…
Різні вони, ці три книги й за формою, і за змістом. Проте, мають вони і спільні риси, до речі, вельми суттєві. Насамперед, у авторів є спільний предмет критики – чинний мер Руслан Боделан. Капелюшний має, либонь, найпомітніше бажання якомога дужче “вкусити” мера. Читаєш його, і неначе чуєш скрегіт зубовний… Особливо вражають одкровення про письмові й усні доноси на Руслана Борисовича Боделана під час його губернаторства. А доносили Президентові України Леонідові Кучмі. Доноси готував, очевидно, Капелюшний, а вручав їх із рук у руки Гурвіц. Мета одна: зняти Боделана з посади губернатора. А коли Президент не піддався на пропоновану провокацію, він також став ворогом номер один. Епітети, які використовує Капелюшний, характеризуючи цих діячів, могла породити тільки якась особлива ненависть, загострена “вендета”.
Колишній викладач і завкафедри наукового комунізму Олексій Костусєв опинився у складному становищі стосовно колишнього секретаря обкому КПУ з ідеологічної роботи Руслана Боделана. В березні 1998 року, - одесити пам’ятають, - Костусєв заздалегідь відмовився балотуватися на посаду мера на користь Руслана Боделана. Тобто, де-факто і де-юре він визнав перевагу Боделана, його значні достоїнства порівняно з іншими претендентами, зокрема й із самим собою. А у серпні того самого року він висунув свою кандидатуру тому, що шкодував про колишню підтримку Боделана. Рецензент пояснює непослідовність Костусєва просто й виразно: у березні той підтримав Руслана Боделана тому, що не міг змагатися на два фронти – з Боделаном і Гурвіцем, а у серпні вирішив балотуватися сам, бо Гурвіц “випав” із боротьби.
Іншими, вишуканішими фарбами в очорненні Руслана Боделана працює Юрій Овтін. Більшу частину оповідання-нарису “На шляху до храму” він присвятив колишньому комуністичному минулому, а другу, - меншу, - сучасній діяльності мера. Але звів заслуги Одеського міського голови лише до порятунку баскетбольного клубу “Одеса”, організації хлібних кіосків “Відродження регіону”, та й усе, здається. А от ініціативу мера щодо спорудження-відновлення Спасо-Преображенського собору автор подає як нібито вимушену його спробу знайти шлях до замирення між одеситами, а точніше - між одеситами й самим мером. Історик вважає, що Овтін лукавить. Лукавить, коли намагається знайти провину Боделана в руйнуванні храмів у 30-ті роки, коли не помічає численних корисних справ, здійснених в Одесі останнім часом. І як тут читачеві не погодитися з висновком історика: “Неважко передбачити, що християнин, прочитавши книгу Юрія Овтіна, перехреститься і скаже: “Господи! Борони мене від лукавого!”.
Є у книзі Г. Гончарука розділ “Трое на одного”, тобто, три автори книг атакують міського голову. Перефразуючи цю назву, можемо констатувати: Григорій Гончарук виступив один одразу проти трьох, показавши при цьому гідні заздрощів мужність і сміливість. Мабуть, помста за цю зухвалість іще попереду. У розділі “Досягнення” показано основні успіхи Руслана Боделана та його команди, які позитивно вплинули на вибори 31 березня 2002 року. Це і подолання громадського психозу, антагонізму серед одеситів, посіяного попереднім мером, - ганебного спадку його режиму; це й відновлення міського громадського електротранспорту, і впровадження в дію каналізаційної насосної станції у Лузанівці, і винесення за межі міста промивально-пропарювальної станції, реконструкція магістралей, прокладання нових транспортних маршрутів, будування підземних переходів, житла, створення бюветів питної води та багато чого іншого.
Цікавий факт: автор книги “атакованный за призвание” вирішив додатком до розділу видати брошуру “Сто добрых дел команды Руслана Боделана (август 1998 – январь 2002 гг.)”, в якій перілічуються найпомітніші досягнення міськвиконкому та називаються нові ініціативи мера.
Змістовні, насичені фактами розділи книги “Идеология его политики”, “Феномен избирательной кампании Руслана Боделана”. Історик наголошує: “Харизма його (Боделана – авт.) агітаційної кампанії саме й базувалася на тому, щоб не потонути, не загубитися серед “словоблуддя” конкурентів, не опуститися до дискусії з демагогами, зберегти захисну дистанцію полеміки, звернути на себе увагу тим, чого не можуть зробити інші, якомога ефективніше використовувати власний потенціал політичного впливу. Вибір торкнувся найпліднішого методу – агітації справою. Саме конкретні справи на користь міста, як чинник переваги претендента, були своєрідним привілеєм Руслана Боделана, і він їх використовував повною мірою”.
Найцікавішою, на наш погляд, є акордний розділ книги “И долг, и призвание”. Його присвячено реформаторській діяльності Руслана Боделана. Автор, розкриваючи сенс реформи, переконливо показав, з одного боку, що далеко не кожен можновладець здатен до реформаторських рішень, а з іншого, - на конкретних прикладах переконав читача, що слово “реформатор” цілком застосовне до Одеського міського голови Руслана Боделана. Нелегка доля більшості реформаторів. Але за своїм громадянським, історичним звучанням, поза сумнівом, - гідна заздрості.
Зусилля мера дають позитивні наслідки. Одесу визнано пілотним містом у справі реформ водоканалу та житлово-господарського комплексу. Долаючи неминучі помилки в новій, можна сказати, всеосяжній для господарства міста, справі міська влада вся перебуває в пошуках джерел фінансування та шляхів виведення з катастрофічного стану водоканалізаційного та житлово-комунального господарства.
Книга історика Г. Гончарука “Атакованный за призвание” просякнута духом боротьби добра і зла, упевненості в перемозі правого діла, оптимізму. Численні кольорові ілюстрації, зі смаком дібрані, суттєво пожвавлюють зміст. Книга читається легко, з незмінною цікавістю, і, поза сумнівом, вона посяде гідне місце серед видань з історії Одеси.
