Щороку ми відзначаємо цю чорну дату – 22 червня 1941 року, початок Великої Вітчизняної війни проти фашистської Німеччини. Багато лиха і сліз принесла вона багатостраждальному радянському народу. И тим цінніші сьогодні спогади свідків про той тривожний час, про звірства окупантів і мужність тих, хто, не шкодуючи своєї крові і самого життя, боровся за свободу і незалежність рідної землі. Пропонуємо увазі читачів матеріали про людей та події тих, тепер уже далеких, років війни.
П’ЯТЬ ГОДИН МУЖНОСТІ
Над входом до строгого армійського приміщення сяє зірка і видно слова: “Застава імені Героя Радянського Союзу заступника політрука Василя Петрова”. Праворуч викарбувано текст бойового рапорту про подвиг прикордонника: “22 червня 1941 року 5 годин утримував переправу через Західний Буг заступник політрука Василь Петров, який знищив кулеметним вогнем понад 200 німецько-фашистських загарбників. Останньою гранатою він підірвав себе і ворогів, які насідали”.
... Того довіку пам’ятного червневого ранку заступник політрука кулеметник Василь Петров за сигналом тривоги швидко зайняв вогневу позицію. На другому березі сконцентрувалися гітлерівці. Ось вони почали переправлятися через ріку. Один за одним відчалювали гумові надувні човни.
Петров натиснув на гашетки кулемета – його “максим” заговорив своєю смертоносною мовою. Василь бачив, як заметалися фашисти, відкривши безладну стрілянину. Немало ворогів попадали в воду. Ті, хто уцілів, повернули назад.
Настала коротка тиша, але незабаром на мис, де заліг безстрашний кулеметник, звалився шквал артилерійського та мінометного вогню.
Здавалося, після такого обстрілу живим не залишитися. Але коли фашисти знову почали переправу, кулемет Петрова влучно косив їх.
Тимчасово відмовившись від спроб подолати ріку на цій ділянці, вороги перетнули Західний Буг північніше мису. Там їх зустріли щільним вогнем прикордонники на чолі з начальником застави молодшим лейтенантом Мироном Репенком. Наші воїни навіть провели відважну контратаку, відкинувши фашистів.
І все ж надто нерівними були сили. Перегрупувавшись, ворог прорвався вперед. Осколок міни тяжко поранив Василя Петрова. Це бачили його товариші, що відбивалися від гітлерівців за декілька десятків метрів, але прийти йому на допомогу не могли.
Коли ще один снаряд розірвався поблизу, і “максим” заклинило, Петров зумів дати відповідь фашистам, які насідали, декількома гранатами. Чеку з останньої він вирвав вже в юрбі ворогів...
Наступного дня всесоюзне радіо повідомило про подвиг заступника політрука, який знищив на першому рубежі війни понад 200 гітлерівців. Йому було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Юрій КИРИЛОВ, полковник у відставці
ЗА ТИМ САМИМ БОЖИМ ЗАКОНОМ
Віра Петрівна Козлик, активна учасниця партизанського руху на Савранщині, зустріла дев’яносто другу весну.
- Можливо, хтось не повірить, що народилась я 1912 року, то вона засвідчить, - показує бабця Віра на невеличку ікону Божої Матері, що висить над її ліжком. – Коли мене хрестили, то дали цей образ, як метрику, де з тильного боку записано і дату народження, і хто батьки, і хрещені також. Подивіться, - бабуся подала ікону.
Із майбутнім чоловіком Віра познайомилась, завдячуючи своїм здібностям кравчині. Хлопець замовив їй пошити сорочку і собі, і своєму товаришеві. Зустріч стала доленосною.
- Федосій, царство йому небесне, був шановною людиною, - із повагою говорить про чоловіка Віра Петрівна.
У період війни 1941 – 45 рр. Ф. Козлик – активний учасник партизанського руху, працював разом із організаторами загону “Буревісник”, що діяв у Савранських лісах. Дружина підтримувала чоловіка, поділяла його погляди. Віра була зв’язковою. Ризикуючи своїм життям і найдорожчим – дворічною донькою Ніною, виходила на зв’язок із партизанами. Документи доставляла так: обгортала ними мале дитя, зверху обмотувала пелюшками. Таким чином переправила у ліс прапор партизанського загону.
Восени 43-го у будинку Козликів румуни вчинили обшук.
- Темної ночі прийшли, а з ними їхній примар Гуменний, - згадує Віра Петрівна. - Шукали якісь речі, допитувались, чи знаю Бочарова, Благодиря, організаторів та керівників партизанського загону. Перевернули в хаті все вверх дном. Нічого не знайшли, пішли в ніч...
Молода мати знала, чим можуть скінчитися її лісові відвідини. Місцевих, хто якимось чином був пов’язаний із підпіллям, катували. Рідну тітку Є. Благодиря і її дитину окупанти привселюдно живими кинули у Буг за те, що та нічого не повідомила про партизанів. Віра все це бачила і – знову йшла на зв’язок. – Її й нині називають партизанкою.
Упродовж усього життя Віра Петрівна в роботі, вона завжди поспішає. І коли колгоспницею працювала, і по виході на пенсію ритм життя Віри Петрівни не змінився. Давно стали дорослими двійко дітей. Здобули освіту. Свої сім’ї створили. А мати, як квочка біля курчат, все клопочеться – про трійко онуків та правнуків.
Зайшла мова про сина Володимира. Він обрав професію військовика, служив у десантниках. Вийшов у відставку у чині полковника. Нині мешкає у Миколаєві. Донька Віри Петрівни живе поруч, працювала бухгалтером, тепер – на пенсії.
Уважно слухаю бабусю Віру, і раптом ловлю себе на думці: зрозуміла секрет її довголіття. В цій жінці вирує невгамовна життєва енергія. І тут засумнівалась, що їй – за дев’яносто! Та є неспростовний доказ – ікона над ліжком. Лик Пресвятої Божої Матері супроводжує бабусю Віру впродовж життя. Між ними існує єдність – живуть за тим самим Божим законом: творять добро.
Тетяна СТОРЧАК,
Савранський район
«ВАМПІР КАТАКОМБ»
Узятися за перо мене спонукала публікація про спогади працівника сигуранци (румунський аналог німецького гестапо) капітана Георге Попеску під заголовком “Вампір катакомб” у журналі “НЛО” № 51 (318) 15 грудня 2003 р. (Видавничий дім “Калейдоскоп”, м. Санкт-Петербург). В окупованій румунами Одесі ходили чутки про таємничого нічного вбивцю. Жертвами були румуни, німці, місцеві поліцейські. Їхні трупи знаходили поруч із катакомбами або в катакомбах.
Марновірні румуни утвердилися в думці, що це справа вампіра, бо трупи найчастіше були знекровленими. Вони вжили найжорсткіших запобіжних заходів, але незабаром знову біля катакомб, що називалися Аїд, знайшли трупи трьох румунських солдатів, а через день те ж сталося з двома гітлерівцями.
Тоді румуни кинули на пошуки вампіра два батальйони. Були обстежені понад двадцять входів у катакомби, і через безглуздо організовану облаву кілька солдатів загинули від куль своїх же. Німці ж вирішили самостійно провести вилазку в катакомби Аїд. У загін із семи чоловік вони приплюсували капітана Попеску як найдосвідченішого з румунів. Загін добре був споряджений.
Пройшовши кілька лабіринтів у катакомбах, вони наштовхнулися на одинадцять трупів поліцейських і солдатів. При подальшому русі раптом побачили блакитнувате світло. Звідки? Адже була ніч.
На Попеску раптово нахлинула млість. Він м’яко упав, пістолет і ліхтар вивалися з рук. Інші теж попадали, а хтось дав чергу з автомата. Страх скував усю групу. Потім світло посилилося, і Попеску побачив перед собою сяйну масу, що нагадувала величезну блакитну губку, яка повзла по печері. Він чув попереду, де лежали німці, стогони. Поступово він опанував себе і разом з одним німцем вибрався назовні, залишивши решту шістьох у печері мертвими.
Оговтавшись після потрясіння, капітан сигуранци доповів начальству, що в катакомбах живе якась загадкова хижа істота, схожа на морську губку, яка вмертвляє людей. Начальство вирішило замурувати, відомі входи в катакомби, представивши це як боротьбу з партизанами.
Такий коротенько зміст публікації про спогади капітана Георге Попеску. А що ж було насправді? Про це розповідає учасник тих подій Корчевський Володимир Іванович.
Як відомо, в роки окупації в місті діяв партизанський загін під командуванням Молодцова-Бадаєва. Вилазки здійснювали для виконання бойових завдань. Діяли здебільшого трійками, а в 3-й роті була одна не зовсім звичайна п’ятірка. Ось її склад: Олексій Барановський – командир п’ятірки, 1925 р.н.; Дмитро Абакумов, 1927 р.н.; Корчевський Іван Олександрович, 1907 р.н., і два його сини-близнюки Георгій і Володимир, 1929 р.н. Усі вони мешкали в одному дворі на вул. Пішеніна на Ближніх Млинах і були дружними сусідами. Останній із названої п’ятірки, Володимир, тепер Володимир Іванович, і є наш оповідач.
Безвусими чотирнадцятилітніми хлопчаками він і його брат разом із батьком вступили у сповнену тривог і небезпек боротьбу з загарбниками.
У ту ніч, коли Попеску з групою німців спустилися для обстеження катакомб Аїд, згадана п’ятірка була там, і приготувалася до відсічі. Партизанська карбідна лампа своїм блакитнуватим світлом збентежила німців, а коли командир п’ятірки Олексій Барановський розлив поперек печери банку спирту та підпалив його, ця рухома маса також блакитнуватого вогню, завважена Попеску за невідому хижу істоту, остаточно ввела карателів у шок.
Нині пропонується на Молдаванці, на Михайлівській площі, або біля перехрестя вул. Голоковського (кол. Калініна) і вул. Бабеля (кол. Виноградна), що поруч зі входом у катакомби Аїд, спорудити пам’ятний знак одеським партизанам із переліком імен усіх, хто склав військову присягу в катакомбах. Нехай їхні діти й онуки пишаються своїми батьками й дідами. Списки є в архівах.
Микола АДІНІНСЬКИЙ,
полковник у відставці, учасник бойових дій у Великій Вітчизняній війні
