Слово “екстрім” викликає різні асоціації. Для багатьох – це альпінізм або гірськолижний спорт, а для деяких – танці. У нашому місті відкрито багато танцювальних гуртків, які спеціалізуються переважно на сучасному мистецтві “руху тіла”. Ми хочемо розповісти про танцювальний ансамбль “Екстрім” Одеської державної академії холоду, який займається не тільки сучасними “дансами” (як зараз модно говорити), але і не забуває про всім відому польку і гопак.
Ансамбль існує три з половиною роки під керівництвом Інни Тарасової. За цей короткий період його учасники уже встигли побувати в столиці, об'їздити всю Одеську область, ну і, звичайно ж, зарекомендувати себе в Одесі. За словами завідувачки студентського клубу Вікторії Неровної, “Екстрім”– це не просто аматорський колектив, який виступає тільки на сцені актового залу академії. Хлопці і дівчата починали з районів і закінчували призовими місцями на конкурсах. Ансамбль “Екстрім” складається зі студентів як академії, так і технікуму промавтоматики, який входить до навчального комплексу. Сьогодні ми розмовляємо з Юлією Сибіряковою, студенткою IV курсу технікуму. Юля вже три роки танцює в “Екстрімі”.
– Що спонукало тебе піти в танцювальний ансамбль академії?
– Справа в тому, що я танцюю сім років, навіть досягла певних висот. Кілька років тому завоювала ІІ місце в Україні і ІІІ місце в Одесі по сучасних танцях. Це моє хобі.
– Чи є у вас у колективі студенти, що прийшли в ансамбль “від нудьги”, або, як-то кажуть, “від нічого робити”?
– Ні. Кожен з нас відчуває деякий поклик душі до цієї творчості. Ні про яку нудьгу і мови бути не може. Є бажання, йди і втілюй його. Деякі студенти академії і технікуму записуються в хор, КВК, духовий оркестр. Кожний вибирає своє.
– Де “Екстрім” уже заявив про себе?
– Ми виступали все літо в Аркадії, взимку нас запрошують у нічний клуб “Нірвана”. Недавно там відбувся фестиваль “Студентська весна”, де ми також брали участь.
– Чи підтримує академія студентів у їхній творчій діяльності?
– У цьому плані ми не обділені. Чого тільки вартий актовий зал академії. Аналогів йому немає в жодному вузі міста. Колектив ансамблю нагороджують грошовими преміями раз на три місяці.
– Але ж буває, що заняття у вузі збігаються з виступами “Екстріму”. Чи впливає це на успішність?
– Викладачі “входять” у наше становище. Крім цього, дається офіційне звільнення від пар, які збігаються з концертами. І пропуски не треба “відпрацьовувати”.
– Але це захоплення “нетривале”. Якось Майя Плісецька сказала: “Я хочу танцювати до ста років. А якщо не лінуватися, більше сорока не протягнеш”. Плануєш пов'язати своє життя з танцями?
– Спочатку я хотіла вступити в Київ до університету Поплавського. Але мені не дозволяє здоров'я. Я не можу постійно тренуватися. І справді, це “нетривала” професія. Сьогодні ми студенти, а завтра чиїсь дружини, матері. При народженні дитини пропускаєш “танцювальний” період часу. Чесно сказати, на спорт витрачається не тільки час, але і здоров'я. Усі професійні спортсмени – хворі люди. Тому зараз танці для мене – це хобі і задоволення, але пов'язувати життя своє з цією професією я не збираюся.
– Які емоції відчуваєш, коли танцюєш?
– Забуваю про все. Є тільки я, мої рухи і глядач, який дивиться на мене. Включаєшся в інший світ.
– На сцені – ви ансамбль, колектив, ціла родина. А після виступів, чи не йде кожен своєю дорогою?
– Можу сказати одне: ми справді підтримуємо один одного перед концертами. Але назвати наші стосунки в колективі занадто дружними не можна. Кожний поза сценою сам по собі.
– Коли рухи в танці приходять до синхронності, до злагоди, чи відбувається те ж саме з вашими серцями?
– Відбувається гармонія зовнішнього і внутрішнього. Коли ми танцюємо синхронно, то відбувається деякий взаємозв'язок. Ми відчуваємо один одного. Це невимовні відчуття. І варто відзначити, що мова танцю дана не кожному.
