За календарем була осінь 1944 року. У Заполяр’я вона прийшла рано, провіщаючи страшні холоди, але у батарейців був гарний настрій. Бій, який тривав кілька годин, видохся, і уцілілі німці спішно перенесли свої позиції в глибину оборони. По всьому відчувалося, що незабаром прийде гітлерівцям остаточний капут. Про це і вів розмову командир гармати молодший сержант Борис Ніколаєвський з рядовим Миколою Нишом, який ішов по стежинці услід за ним. А рухалися вони по переліску на обід. «Раз нам веліли житлові намети обладнати, вважай фріц тут не з'явиться, Миколо. Як ти гадаєш?» – запитав Борис. У відповідь мовчання. І кроків не чути позаду. Оглянувся і сполотнів: Ниш нерухомо лежав на землі, широко розкинувши руки. Його вбив снайпер...
Тоді на ворожій мушці замість тридцятишестирічного Миколи Ниша міг опинитися Ніколаєвський, але доля – провидиця оберегла від злої кулі саме його. Оплакуючи бойового товариша, він заприсягся і мститися фашистам, і, якщо виживе, робити все від нього залежне, щоб більше не було проклятої війни. Саме тому, відсвяткувавши Велику Перемогу, вирішив залишитися в армії, хоча знуджене по мирному життю серце кликало в село Олександрівку Кіровоградської області, де він народився і зростав, до батька і матері...
Сорок два роки, із фронтовими, віддав службі у Збройних силах Борис Мойсейович Ніколаєвський. Пройшов шлях від рядового до полковника. Знання, отримані у військовому училищі, а потім у військово-політичній академії, придалися йому і тоді, коли був на комсомольській роботі, і коли став замполітом мотострілецького полку, і коли близько двадцяти років проходив службу в управлінні Одеського військового округу. А після звільнення в запас не поспішив на диванний покой, почав працювати в Одеському обласному військовому комісаріаті.
Доля звела мене з цією людиною на полігоні, де її рідний гвардійський 329-й мотострілецький полк готувався до навчань з бойовою стрільбою. І по тому, як він спілкувався із солдатами й офіцерами в окопах і в укриттях, як турбувався про те, щоб усі були забезпечені необхідним постачанням, нагодовані, щоб пошта доставлялася вчасно, і по тому, як до нього тяглися люди, я переконався, що Ніколаєвського не даремно називали душею полку. Був він душею і багатьох всесоюзних ігор «Зірниця», де здобували навички подолання труднощів, навчалися досягати мети спільними зусиллями майбутні солдати. І не дивно, що Ніколаєвського до сьогодні вважають корифеєм допризовної підготовки, просять допомогти в організації обласних спартакіад призовників та інших заходів. Не випадково саме його обрали членом Методичної ради Міносвіти і науки України з питань допризовної і призовної підготовки. Нині він, фронтовик, який знає справжню ціну військово-патріотичному вихованню молоді, б'є тривогу з приводу того, що воно ведеться в'яло, абиколи, що до підростаючого покоління не доводять святу правду про Велику Вітчизняну війну. Разом з колишнім командиром 329-го гвардійського полку полковником у відставці Іваном Васильовичем Леденьовим він створив «Бойове братерство однополчан» і став знов-таки його душею. Головне завдання членів цього братерства – кріпити бойову дружбу, прищеплювати хлопчикам і дівчаткам любов до рідної землі, до людей в армійській формі і допомагати ветеранам. На рахунку братерства стільки добрих справ, що чутки про нього розійшлися не тільки по Україні, а і по всьому СНД. Свого часу, уже після розпаду СРСР, газета «Червона зірка» розповіла про досвід роботи даної ветеранської організації і рекомендувала впровадити його повсюдно. Ці однополчани і в радості, і в горі разом. Адже сьогодні буває так, що самотніх ветеранів навіть нікому відвідати, поховати.
Борис Мойсейович, коли дізнається про чийсь біль, про чиєсь лихо не тільки журиться, а поспішає на допомогу, кидається в боротьбу з несправедливістю. Він вважає, що щирий імідж людини, як особистості, визначають не слова, а вчинки. Якби я звернувся до тих, кому Ніколаєвський надав конкретну підтримку з проханням розповісти про те, в чому вона полягала, то не сумніваюся в тому, що відгукнулися б тисячі людей. Досить навести такий приклад. Коли Ніколаєвський (він член Національної спілки журналістів України) опублікував у «Одеських вістях» проблемну статтю «Тупосердя», то в редакцію прийшло понад дві тисячі відгуків читачів – школярів, студентів, робітників, учених, ветеранів, військовослужбовців... Вони зберігаються в мене дотепер. Це він, Ніколаєвський, першим повстав проти тих, хто хотів позбавити ветеранів війни і праці права на пільговий проїзд у міському транспорті загального користування. Після його виступу в ЗМІ Міністерствами оборони та освіти і науки було ухвалено рішення про розробку програми щодо здійснення допризовної та призовної підготовки. Можна навести безліч фактів, які свідчать про високу громадянську позицію цієї принципової, безкорисливої людини, яка визначила своїм головним обов’язком – служіння людям.
Щоб підтримати у співвітчизників віру в справедливість, у перемогу добра над злом, допомогти їм глибше усвідомити необхідність жити в дружбі, він віддав роки завзятій роботі над книгами «Життя, як воно є», «По життю до мудрості», які одразу ж стали бестселерами. А сьогодні Борис Мойсейович одержує безліч прохань з різних куточків України, з Росії та інших країн із проханням вислати його двотомник: «Долі євреїв: висота мужності, переслідування, трагедії», про недавню презентацію якого писала наша газета. Книгою життя назвав це видання керівник президії Ради представників громадських організацій національних меншин України при главі нашої держави Ілля Михайлович Левітас. Це, за його словами, досить глибоке, наукове дослідження всеосяжного і різнобічного, високомужнього, героїчного і трагічного життя євреїв протягом їхньої багатовікової історії. Прочитавши цю чесну, глибокозмістовну книгу, я переконався у високій ерудиції автора, його дослідницькому таланті і прийшов до висновку про те, що вона дуже актуальна сьогодні, коли над світом нависла загроза махрового тероризму. І для людей усіх національностей, різного віросповідання.
Не випадково у назвах усіх книжок Ніколаєвського є наповнене дуже глибоким змістом слово – життя. Він сам любить життя і робить усе від нього залежне, щоб зробити його повноцінним і щасливим, або хоча б полегшити, і для тих, з ким зводить його доля у повсякденності, і для всіх нас – його співвітчизників. У свої вісімдесят років він життєрадісний, сповнений невгамовної енергії, творчого натхнення і, як завжди, не дозволяє душі лінуватися. Він ніколи не нарікав і не нарікає з приводу недооцінки його заслуг і не може бути байдужим до тих, хто зробить на гріш, а вимагає алтин. Тому що взяв за кредо засвоєне грибоєдівське: служити б рад, прислужуватися гидко.
Тим, що саме так склалася непроста і водночас щаслива доля Бориса Мойсейовича (про неї Ніколаєвський розповідає у своїх книгах), він багато в чому зобов'язаний своїй дружині Ганні Василівні. У переддень ювілею вони ділилися спогадами про службу в далеких і ближніх гарнізонах, про те, як ростили дочку, допомагали ставити на ноги онуків (а тепер вже і правнучка Танюша прийшла в цей світ). І при цьому з повагою говорили про багатьох людей, яких зустрічали на пройдених життєвих шляхах-дорогах. Слухаючи Ганну Василівну і Бориса Мойсейовича, я подумав про те, що саме в умінні поважати, розуміти людей, підтримувати їх словом і ділом вони завжди черпали і черпають сили.
