Сцена біля бойової «Катюші»…
Будь-які канікули завжди пов’язані з подорожами, екскурсіями та просто поїздками з одного кінця міста в інший. Ось і цього разу в районі Дубового гаю і меморіалу 411-ї батареї часто можна було побачити дітей і підлітків. Тут є на що подивитися: підводний човен немов тільки зринув із морської обителі, легендарна «Катюша» і, нарешті, мрія багатьох хлопчиків – винищувач І-16, який назавжди застиг у стрімкому зльоті... Так, роздолля тут хлопцям – вони можуть не тільки подивитися, але й піднятися на будь-яку машину, уявити себе, хто льотчиком, а хто – танкістом...
Про це знають всі, але, проте, турботливі матері й татки очей зі своїх чад не спускають, адже можна в будь-який момент «загудіти» з постаменту і шльопнутися об мокрий асфальт. Але ось до червоно-жовтого трамвайчика рішуче рушила ще одна група екскурсантів – діти віком вісім – десять років.
– Дивіться, – окликнула мене одна із невсипущих бабусь, – дивіться, що вони роблять...
Не одразу зрозуміла, чим вона обурена, адже багато дітей норовлять залізти до трамвайного вагона – адже він завжди відімкнений. Але потім придивившись, зрозуміла, що її так розхвилювало. Дев'ятирічна малеча висунувшись з вікна, хоробро розкурювала сигарети, спльовуючи при цьому, хто – на підлогу, а хто на – побурілий газон. При цьому летіли такі слівця, що ми із бабусею вирішили сховатися подалі...
Видно було, що дітей із одеського інтернату привели на екскурсію. Це неважко було визначити і по їхніх обличчях, і по одягу, і по тому, що вони трималися дружною зграйкою. А де ж вихователь? Ну хоча б супровідний? Адже до найближчої школи-інтернату за моїми підрахунками кілометрів три... Ми озиралися на всі боки у пошуках наставника, але, на жаль, його не бачили. Але й самих учнів, та ще молодших класів, сюди ніхто не відпустить. Доки ми із випадковою співрозмовницею прикидали і так і сяк, на обрії з'явилися наставниці. Вони були в іншому кінці меморіалу, де щедро розкидані торговельні точки. Як ви думаєте, що вони там купували? Правильно – сигарети! І, хоробро затягнувшись прямо на очах у своїх підопічних, вони кинули команду – шикуватися, йти далі. Адже попереду ще величезний паровоз на справжніх рейках, що ось-ось задимить своєю величезною трубою... Тільки пам'ятник застиг у заціпенінні, йому вже ніколи не зрушити із місця. Зате наша юна компанія краще за будь-який паровоз диміла, гуділа і шуміла у всіх на очах.
І найдивніше, що багато хто все це дуже спокійно споглядав, мовляв, час сьогодні такий. І біля пам'ятників героям війни дозволено шпурляти недокурки, плюватися і, як кажуть, тому подібне... Та ще малоліткам...
Звичайно, можна було спинити і дітвору, що розгулялася, і юних педагогів, які замість розумного, доброго вічного сіють погані звички. Але наша компанія, не затримавшись біля жодного бойового пам'ятника, не вислухавши жодного доброго слова про тих, на честь кого і заради кого застигли ці бойові знаряддя, із гиканням і свистом рушила далі. На прощання один із найзавзятіших запустив у прославлену «Катюшу» м'ятий недокурок, мовляв, знай наших...
Знаємо. Як знаємо і те, що працівники меморіалу із відчайдушним терпінням і наполегливістю роблять усе, щоб тримати в порядку цю святиню. Після кожних вихідних тут чистять, метуть, збирають сміття. Свого часу сюди занадилися злодюги, вони знімали на металобрухт все, що можна було винести... Довелося в терміновому порядку змінювати дошки і написи. Потім пам'ятник-комплекс облюбували юні мотоциклісти, вони із шаленою швидкістю мчать по алеях гаю в будь-яку пору року. Та й сам парк став притулком автолюбителів, які заїхавши, куди бажаєте, влаштовують тут пікніки із шашликами. Як завжди поруч багато дітей – і малята, і школярі, й підлітки. Марно сподіватися, що за порадою дорослих вони заглянуть до прекрасного музею комплексу, де зібрано унікальні матеріали. Чи хоча б у благоговійному мовчанні прочитають урочисті написи на меморіальних дошках. Ні, розклавши багаття, виставивши ситну їжу і пляшки, вони підносять інший урок «патріотизму». Та ще в рік 60-річчя Перемоги... І тепер, одержавши чергову статтю із чергової школи про військово-патріотичне виховання, про захоплену зустріч із ветеранами, оточеними «щирою любов'ю і турботою підростаючого покоління», мимоволі задумаєшся – а чи так це насправді?
