ГЕРОЇ – ПОРУЧ З НАМИ
Наближення 60-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні відчувається і за кількістю листів, що надходять до редакції від ветеранів, і за телефонними дзвінками з пропозиціями більше писати про фронтовиків. Висловлюються в листах і образи на несправедливе розв’язання питань, що стосуються соціального захисту тих, хто свого часу країну захищав від віроломних фашистів, не шкодував крові і самого життя в ім'я її свободи. Наприклад, інвалід ВВВ І.П. Цимбал із с. Затишшя Фрунзівського району запитує, чому він за станом здоров'я не має можливості використовувати своє право на проходження санаторно-курортного лікування відповідно до Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їхнього соціального захисту”. І чому скрізь по-різному обґрунтовують суму, яку належить виплатити як компенсацію замість путівки до санаторію. А ось Мотрона Василівна Непомняща дякує головному лікарю госпіталю інвалідів війни Валерію Миколайовичу Кулібабі за ті увагу і турботу, що виявляються до тих, хто перебуває у ньому на лікуванні. Вона пише: “По дорозі до госпіталю – мій улюблений маршрут. Добре себе почуваю лише тут, лише тут”. Таїсія Гнатівна Зубкова поділилася гіркими спогадами про початок війни, про те, як потрапила з рідними під бомбування, про загибель беззахисних людей.
Жоден лист, що надійшов до газети, не залишається без уваги. На жаль, немає можливості опублікувати їх всі. І насамперед ті, які написані нерозбірливим почерком або погано відксерені. Деякі автори надсилають матеріали великих розмірів, які редакція не в змозі опублікувати. До друку готуються у першу чергу ті листи, у яких викладено цікаві, повчальні, раніше невідомі факти, а не відомості, взяті з наукових книг, військових мемуарів.
Під рубрикою “По шляхах- дорогах фронтових” ми маємо намір і надалі публікувати насамперед матеріали про долі людей, які пройшли через горнило війни, здійснювали подвиги, не думаючи про славу і нагороди. Справжні герої живуть і сьогодні поруч з нами.
Віктор МАКСИМОВ
ПРО ЦЕ ЗАБУВАТИ НЕ МОЖНА
Ведучи пошук матеріалів для кімнати-музею, ми знайшли хронологічну записку від 21.01.1945 р., завірену головою сільської ради Єгором Желябовським, в якій повідомлялося: “В бою за визволення села Вознесенка знищено 2000 вбитими німецьких солдатів і офіцерів, 500 чоловік було полонено”.
Бій за наше село почався 23 серпня 1944 року. Вранці зі східного боку до Вознесенки рухалася величезна маса німецьких солдатів, які періодично стріляли із автоматів. Коли вони просунулися до половини села, біля насипу з'явилася полуторка із білим прапором. Вона їхала із двома парламентерами на переговори. Коли старший лейтенант Олександр Григорович Лисіков вистрибнув із кабіни, фашисти розстріляли його в упор. Наші повернулися назад. А через кілька хвилин будинок, в якому був німецький штаб, злетів у повітря. Це артилеристи, які розташувалися в лісочку біля села Вишняки, завдали точного вогневого удару.
Після артобстрілу позицій ворога, наша піхота пішла в рукопашну і, долаючи запеклий опір зневірених гітлерівців, визволила Вознесенку. Багато наших бійців віддали життя за цю волю. Їхні імена пам'ятають нинішні жителі. В кімнаті-музеї, оформленій в середній школі, зберігається багато документів, які розповідають про той бій. Наведу лише слова із листа, що надіслав на батьківщину Петро Юхимович Величко, який втратив у цьому бою сина: “Улюблені мої дружина й доня Галочка. Дуже Вас прошу, не ображайтеся на мене, але я маю повідомити про тяжку новину. Я навіки розстався зі своїм 19-річним улюбленим Петром. Мене поранило в голову, він побачив, що я обливаюся кров'ю, підповз і зробив перев'язку, а сам тільки-но вийшов з окопа і десь на відстані 10-ти кроків від мене фашистська куля зупинила серце нашого улюбленого Петра на Вознесенській землі в Бессарабії, де й поховали його на сільському цвинтарі, в братській могилі, біля церкви.
Передайте Прісенко Нюрці, що її Петьку вбито в тому бою, як і нашого голубка синулю. Скажіть Матроні Величковій, що Петра Копилова поранено. А в яру після бою нас було вбитих і поранених 400 чоловік, ворогів набагато більше...”
Ось такою ціною діставалася та Перемога, 60-річчя якої ми будемо відзначати. І про це забувати не можна.
Василь БАРАНОВ,
с. Вознесенка,
Арцизький район
ЗУХВАЛИЙ РЕЙД
4 листопада 1943 року командир танкової роти капітан Вольватенко і командир стрілецької роти старший лейтенант Чинарев одержали наказ: переправитися на правий берег Дніпра і обійти з флангу супротивника в районі Святошине – передмістя Києва.
Неодноразово потім згадував Іван Кирилович цей незвичайно важкий рейд. Оборона у фашистів в тому місці була ще міцною, радянських воїнів вони ніяк не чекали. Танки із червоними зірками на баштах зринали із густого туману, ведучи вогонь на ходу. У лічені хвилини екіпажі знищили артилерійську батарею і близько взводу супротивника. Шлях до Святошиного було розчищено.
Прорив наших танків із десантом на броні навів жах в тилу фашистів. Вони не встигли організувати опір, відбиваючись від наступаючих і на передньому краї. Під час операції було взято у полон сотні солдатів, двадцять офіцерів, захоплено немало військової техніки.
Жарким видався для Вольватенка і його бойових товаришів і наступний день. Виконуючи поставлене завдання, 5 листопада вони перерізали шосейну дорогу Київ – Васильків в районі села Глеваха, взяли під контроль вказану ділянку, замаскувавши бойові машини в кущах.
Незабаром у їхньому напрямку рушили відступаючі ворожі колони. Зав’язався бій. Незважаючи на маневрування, машина, в якій перебував Іван Кирилович, одержала пробоїну, але, на щастя, не загорілася. “Тридцятьчетвірка” змогла підбити два фашистських танки.
Коли було вбито механіка-водія Антонова, вийшла із ладу ходова частина і закінчилися снаряди, екіпаж відсікав гітлерівців, які насідали, тільки кулеметними чергами. Бій розбився на єдиноборства, сили танули, і однополчани не могли одразу прийти на виручку.
– Рус, сдавайс! – фашисти оточили танк, підпалили його.
Рахунок йшов на секунди. Відкривши баштовий люк, офіцер кинув гранату, потім ще одну... Останню він залишив для себе й побратимів.
– Живими не здамося! – сказав Іван Кирилович і приготувався висмикнути чеку.
– Стійте! Підмога! – вигукнув раптом заряджаючий і, вихопивши в командира гранату, із силою запустив її услід фашистам, які розбігалися від танків, що наступали.
Так буквально миті врятували наших воїнів від загибелі. Івана Кириловича повезли до госпіталю. Вже в палаті, прийшовши до тями, він дізнався, що столиця Радянської України повністю визволена від загарбників.
Видужавши, офіцер знову повернувся до армійського строю – на рідну “тридцятьчетвірку”, з якою не розлучався до самої Перемоги.
10 січня 1944 р. йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Юрій КИРИЛОВ,
полковник у відставці
ХАЙ ПОБАЧАТЬ ОНУКИ
Шановний головний редакторе, я, інвалід Великої Вітчизняної війни І групи М.С. Новосьолова, хочу привітати через газету з днем народження мого чоловіка Новосьолова Бориса Семеновича. У роки війни він був командиром танка “Т-34” і воював на фронті з фашистами, нагороджений бойовими орденами. Хай наші онуки побачать фотографію свого дідуся в “Одеських вістях” і порадіють за нього. Та й інші молоді люди згадають про тих, хто завоював Перемогу над фашизмом і в рік її 60-річчя виявлять повагу, увагу і турботу про фронтовиків.
З повагою,М. НОВОСЬОЛОВА
МОЯ БОЙОВА ПОДРУГА
Оскільки ваша газета є моєю настільною і щоденною, я вирішила звернутися до вас з таким питанням.
Після закінчення Великої Вітчизняної війни я повернулася до Одеси і вступила до інституту іноземних мов. Тоді у мене зав’язалася тісна дружба з Олександрою Рум’янцевою, і ми з нею дружимо до сьогоднішнього дня ось вже 55 років. Після закінчення інституту я працювала науковим працівником музею західного та східного мистецтва, а Рум’янцева вступила до Одеської консерваторії, де працює до сьогоднішнього дня.
О.П. Рум’янцева - інвалід війни. Пройшла весь фронт з 1941 по 1945 рік, має багато нагород. Зараз вона хворіє, відчуваючи свої рани.
Моїй давній подрузі виповнилося 85 років. Через газету вітаю її і бажаю довголіття, здоров’я і щастя.
Вікторія ЛОЗІНКОВА
