Микола Валентинович Чурсов довше звичаю затримався на роботі. Попереду був особливо напружений день. Йому, проректорові Одеського юридичного інституту Національного університету внутрішніх справ, належало провести оперативну нараду, перевірити несення внутрішньої служби, особливо надійність охорони складів зі зброєю. Намічав побувати в навчальних корпусах, у житлових приміщеннях, у їдальні... І не заради того, щоб, як то кажуть, відмітитися, а об’єктивно оцінити те, як виконуються вимоги ректора щодо забезпечення належних умов життя та побуту курсантів і студентів. З’ясувати, чого потребують люди і в міру можливостей задовольнити їхні запити.
Сам переконався, що конкретне піклування про людину – найнадійніший чинник розвитку її індивідуальних здібностей, формування її як особистості. І коли навчався в 20-й київській середній школі, історія якої пов’язана з іменем Григорія Сковороди, і коли служив строкову службу в Калінінграді, ставши командиром одного з підрозділів зенітного комплексу; і коли опановував науки в Далекосхідному вищому командному автомобільному училищі, де був старшиною курсу.
Закінчив його успішно 1980 року, про що й повідомив батькові, який був заступником командира бригади ракетних військ стратегічного призначення. “Я радий, що ти довів здатність бути самостійним, домагатися мети в житті”, - сказав Валентин Миколайович і побажав щасливої служби.
Різно складалася вона. Коли з Уссурійського краю прибув до Групи радянських військ у Німеччині разом із дружиною й донею Ксанею, прийняв під командування взвод. А за два роки, ще будучи лейтенантом, призначений комроти. Чим брав кар’єрні бар’єри? Самовідданістю в роботі, повагою до підлеглих, піклуванням про них. Усіх захоплював спортом – сам виконав норматив кандидата в майстри з офіцерського багатоборства. Рота була з найкращих підрозділів за бойовою та фізичною підготовкою. Їй не було рівних у з’єднанні щодо виконання пісні при проходженні строєм. А як могло бути інакше, якщо слова та музику пісні “Тривога” написав сам командир роти старший лейтенант Чурсов? ! Фронтовики, що побували в частині, не соромилися сліз, слухаючи її. На збиранні врожаю в Союзі рота здобула перехідні прапори та кубки (Чурсов був нагороджений золотою медаллю ВДНГ). І раптом зрив: старший лейтенант Чурсов, як тоді був звичай говорити, недозволеним методом перевиховав прапорщика, що дозволив собі оганьбити чесну людину, покладаючись на родинний зв’язок із працівником вищестоячого політвідділу. Тоді почали перевиховувати Чурсова загальновживаними методами. Інший би знишкнув, опустив руки, покаявся на шкоду власній гідності, а Чурсов не змінив свого правила: бути щирим із власною совістю. Ще будучи в школі, він усвідомив зміст слів Петра Могили: “Щаслива та душа, що себе судить”. І завжди намагався судити сам про себе з позицій об’єктивності. Переведення з квітучої Німеччини до палючого Кизил-Арвата, де вдень куряче яйце запікається в піску, а ночами здіймаються пилові бурі, де привізна вода, сприйняв як опальне заслання, але не пішов на уклін. Шкодував тільки про те, що дружину й доню везе до спекотних, безводних країв. Мимоволі згадав крилате: далі Кушки не пошлють, менше взвода не дадуть. Але за якийсь час меткого у справі офіцера перевели до Ашхабада, довіривши йому окрему роту матеріального забезпечення.
У цій роті Чурсов почав вести особливий відлік часу. У 1986 році йому довелося “ганяти” колони з туркестанського краю до Афганістану, де душмани полювали кожну машину. Шість разів довелося вступати в бій і бути на межі життя та смерті. Про них, ці бої, нагадують і посьогодні медалі “За відвагу”, “За бойові заслуги”, “Воїну-інтернаціоналісту” та інші.
Черговою колоною з 12 машин із бойовим супроводом – бронетранспортерами та двома потужними спареними зенітними установками, що їх любовно називали “шилками”, доставляли того разу боєприпаси та медикаменти. Під Шиндантом колона почала втягуватися в ущелину. Передня “шилка” напоролася на фугас. Могутній вибух луною прокотився над горами. Душмани, причаївшись за валунами, відкрили вогонь. Досвідчені воїни-афганці розосередилися й відповіли влучною стрільбою, а ті, що ще не одержали бойового хрещення, розгубилися, зокрема й обслуга “шилки”, що опинилася у вигідному становищі, бо в ущелину втяглися лише чотири машини, а інші мали можливість для маневру. Чурсов короткими перебіжками, ведучи вогонь на ходу з автомата, кинувся до “шилки”. Душманські кулі обминули його, і він, добравшись до турелі, відкрив по супротивнику потужний вогонь із ЗСУ-22. Відразу по рації почав віддавати команди бойовим розрахункам, а шоферам наказав виводити автомобілі з зони обстрілу. З 12 машин вдалося врятувати 8. Остови чотирьох залишилися біля входу в ущелину. Загиблих і поранених відвозили з собою. Могли розпрощатися з життям усі. Пощастило тому, що фугас вибухнув під головною “шилкою”, а не в кінці колони, і душманам через це не вдалося загнати її у вогневий мішок, позбавити маневру.
…Скорботною сторінкою вписався в долю “Афган”, але в той же час він допоміг глибше розібратися у справжніх людських цінностях, уміти визначати, хто є хто і контролювати власне “я”. А ще – відчути, що найнадійніший тил, найдорожче для тебе, – це родина. Наталя й доньки Ксенія, Олександра, онук Валентин були і є його вірою, надією та любов’ю.
Після афганської війни було багато переїздів по гарнізонах. Коли розвалився СРСР, повернувся в Україну, до Мукачевого, де прийняв під команду батальйон. А вже з посади начальника штабу армійської бригади прибув до Одеського гарнізону командувати окремою військовою частиною.
Про цього бойового офіцера йшла добра слава у військах Південного оперативного командування. Діловитість, вірність слову, уміння вислухати і врахувати думку співрозмовника, принциповість – ті якості, що для одних робили Чурсова соратником, а для інших - незручним партнером, при якому не вдасться перекласти свої обов’язки на плечі інших, схитрувати, відсидітися в куточку.
Доля кожного з нас багата на несподіванки, круті повороти життєвого шляху. Сталося так, що Чурсову запропонували роботу в Одеському юридичному інституті на посаді проректора. Цього року Микола Валентинович буде наставляти в путь-дорогу далеку свій десятий – ювілейний – випуск. Дасть добрі напуття вихованцям і підіб’є підсумки своєї проректорської праці. Як і в пору армійської служби, послаблень собі не давав. Захистив дисертацію й одержав учене звання кандидата філософських наук. Тему завимагало саме життя. Вона пов’язана з передбаченням виникнення екстремальних ситуацій і роллю насамперед людського чинника у випередженні їхнього впливу на різні сфери діяльності суспільства. При роботі над дисертацією використовував і власний досвід дій в екстремальних умовах на війні, коли невміння передбачати призводило до тяжких наслідків.
Нещодавно в житті Миколи Валентиновича сталася важлива подія – його обрали академіком Академії наук України. Розцінює це як своєрідний мандат на зворотний зв’язок із тими людьми, з якими йому доводиться й доведеться вирішувати всілякі питання, зокрема й комунально-побутові. А він має намір брати активну участь у суспільно-політичному житті Одеси, представляти і відстоювати інтереси громадян, що виявлять йому довіру, в органах влади, забезпечувати законність і порядок, грунтуючись на юридичному праві, яке він досконало вивчив. Та й його життєвий досвід досить широкий для того, щоб він міг виправдовувати цю довіру.
