До редакції надійшов лист від жительки села Дубинове Савранського району, колишньої нормовички, справжньої патріотки своєї малої батьківщини. Свого прізвища жінка просила не називати. Читачка О. пропонує: “Пишіть побільше про хороших, достойних людей нашої області. Навіть про тих, які пішли з життя. Адже вони піднімали свої села, і разом з ними піднімалась вся держава”. А ще жінка дуже просить розповідати про те, що сталося з нашими селами, в що перетворились колишні тваринницькі комплекси. “Колись, - пише авторка, - я об’здила з віниками пів-Європи. І всюди, де бувала, хвалилась і гордилась своїм Дубиновим. Ми побудували в селі гарну школу, найкращий в районі Будинок культури, лазню, контору, тракторну бригаду, два тваринницькі комплекси для ВРХ і свиней, критий тік. А тепер сльози душать, як подивлюсь на те, в що перевелась наша праця. Як розпався великий колгосп, все пішло прахом. Почали ділитись, дрібнитись. А толку ніякого”.
Лист нашої читачки на 10 сторинках. І в кожному слові правда і біль душі. Серце стискається і в мене, коли проїжджаю повз розвалені корівники, телятники, свинарники. Справді, Дуби - нове – це своєрідні ворота Савранського району. І тут було все найкраще. Ще в радянські часи сюди їздили делегації не тільки з усього Радянського Союзу, а навіть з Америки. Дубинівська земля породила Героя Соцпраці, буряківницю Рому Семенівну Скрипку, яка вирощувала по 500 центнерів солодких коренів з гектара. Тут були доярки й дояри, які одержували по чотири і п’ять тисяч кілограмів молока від кожної корови. Стоцентнерні врожаї кукурудзи були звичними. Сьогодні нічого цього немає. Корівники обросли бур’янами, деякі розвалені. Порушивши цю тему, хочеться сказати словами великого Кобзаря: “І не в однім отім селі...” Суцільні руїни залишились на місці колишніх фермських приміщень у Гетьманівці, Неділковому, Бакші. Віє пусткою від колишніх тваринницьких комплексів і в інших селах району. Не краще становище і в Любашівському, та Ширяївському районах. Тяжко сільським трудівникам дивитись на змарновані плоди своєї багаторічної праці.
“А знаєте, - сказала мені якось одна бабуся зі сльозами на очах, - ми з дівчатами колись місили ногами глину і обвальковували цей корівник. Скільки в ньому худоби вигодували! Десятки літ стояв. І ще б міг служити людям, аби не оця “розбудова”. Тепер тільки купа глини та будяки цвітуть”.
Боляче на все це дивитися. А ще жахливіше, коли зустрічаєш спустошене подвір’я, зруйноване житло. Аж моторошно було, коли проходила вулицями Антонівки, Агафїївки Любашівського району, села Флоринське, що в Ширяївському. Десятки хат зіяють порожніми дірками вікон і дверей. Таке враження, що селами пройшли якісь кочові орди. Хоча це не так. Люди просто полишили свої обжиті місця і подалися туди, де можна знайти роботу.
Колега з Любашівської газети розповідала, що в районі є села, де мешкає лише кілька сімей і навіть, де живе одна бабуся.
Тепер никого не дивує й таке видовище: серед степу кілька розвалених хаток, що заросли терниками, бур’янами, навколо них занедбані сади. Колись це були села, які здебільшого мали поетичні назви “Квітка”, “Калинівка”, “Джерельне” тощо.
Вимирання малих сіл нині суцільний процес, який, напевне, вже ніхто не спинить. Він болісний для багатьох сільських жителів, та найдошкульніше вражає людей похилого віку. Бабусі й дідусі не можуть шукати щастя десь за межами свого села, своєї хати. Тут для них все звичне, все дороге і рідне. Кожна деревина, кожен кущик, навіть лавочка під тином додають їм сил, життєвої снаги. А на новому місті, хай там ситніше і тепліше, їм буде важко приживитися.
А в цих вимираючих хутірцях теж не “з медом”. Нерідко тут немає ні медпрацівника, ні магазину, ні телефону. Хто ж допоможе цим людям, які в переважній більшості будували дороги, об’єкти соцкультпобуту, створювали колгоспи, обробляли землю, вирощували хліб, виховували дітей. Чимало хто з них пройшли через горнило Великої Вітчизняної війни, зазнали голоду і репресій. А сьогодні вони викинуті за борт ринкових відносин. І у свої 70 – 80 літ вони змушені тягати в’язанки хмизу, щоб нагрітися в хаті, бо навіть підвищеної пенсії не вистачає, аби купити дров, вугілля за карколомними цінами. Вони до скону мусять поратись на городі, утримувати підсобне господарство, бо інакше не виживеш.
От і виходить, що села розвалені, селян доведено до злиднів, а винних немає. Та не будемо їх і шукати. То марна справа. Тепер важливіше подумати про те, хто ж потурбується про відродження села, бо якщо не буде села, не буде й України.
