Статтю своєї колеги Антоніни Бондаревої “Чи потрібно панькатися з “лежачим?” прочитала на одному подиху. Оскыльки був пізній вечір, то вже до ранку заснути не змогла. І не тому, що дізналась про щось нове, швидше “розтривожились давно кровоточиві душевні рани”. Думку про те, що збиткові, неперспективні господарства мають вмерти, а вже потім “хтось підгребе їх під своє крило і, може, щось створить” чула і від високопоставлених чиновників, і від так званих нових українців, і, як не дивно, від самих гречкосіїв. Та завжди мені не давало спокою те, що бачила в селах, де розпались великі господарства. Здебільшого там сяк-так оброблені поля межують із зовсім неораними нивками. Можливо, колись хтось “прибере їх до рук”. Але ж чи зможе дати їм раду?
Ще кілька років тому на одному з неділківських полів (Савранський район) росла дорідна пшениця, потім – соняхи з такими “капелюхами”, як решето. Тепер там розкошує пирій. По рівнесенькому полю з першокласним чорноземом, як на морі, вітер виграє хвилями трави. Могло б бути добре пасовище, та, на жаль, в селі вже й худоби немає.
А є села, де не тільки поля, а й хати вже поросли не тільки травою, а й кущами.
Можливо б, мої думки, як тривожний сон, відійшли б з ніччю, якби на другій, третій день знайомі аграрії не почали дискутувати, даючи зрозуміти, що тема потребує продовження.
Керівник фермерського господарства “Риск” з Любашівського району Олексій Іванович Чебан дуже емоційно сказав: “Як то залишити без підтримки людей, які все своє життя, “пупа рвали” на колгоспній землі? Не підтримавши “лежачі” господарства, держава насамперед ображає саме їх. Адже розбазарювали колгоспне, точніше, народне добро, не рядові колгоспники, а ті, хто керував. Чому ж сьогодні знову мають постраждати прості трударі? Як на мене, то треба змінити керівника, підтримати нового на початку. А потім проконтролювати. Залишити на загибель найлегше”.
“А чому вони стали “лежачими” хтось подумав? – із запитання почала дискусію головний бухгалтер ПСП імені Котовського Савранського району Світлана Григорівна Кващук. – В порівнянні з семидесятими роками ціни на пальне, наприклад, зросли у 50 разів. Якщо тоді один літр солярки коштував 6 копійок, то тепер – 3 гривні. В той же час молоко тоді коштувало 30 копійок, нині ж – в середньому одна гривня, а влітку й того дешевше. Просто держава не думає про селян. Ще й знаходяться такі, що звинувачують нас у невмінні господарювати. Хай доб’ються паритету цін, тоді й подивимось, хто залишиться в “лежачих”. До речі, ПСП імені Котовського єдине господарство в районі, яке живе без кредитів, тобто власним коштом.
Керівник одного з найміцніших сільгосппідприємств Ширяївського району Віктор Федорович Маймескул, який впроваджує нові технології, займається вирощуванням нетрадиційних культур більш як на 900-гектарній площі цукрових буряків застосовує інтенсивні технології, програмуючи 350-центнерні врожаї цієї трудомісткої технічної культури, сказав:
- Людей не можна залишати напризволяще. Потрібно змінити керівника, обрати найбільш ефективний напрям господарювання, дати інвестиції. Для того, щоб допустити остаточний розвал слабкого господарства, великого розуму не треба.
Григорій Петрович Царук – директор ТОВ імені Кірова Савранського району знає з власного досвіду, як піднімати “лежаче” господарство. Хоч кажуть, що на переправі коней не міняють, він прийшов у це товариство тоді, коли в сусідів повним ходом йшла сівба, а в ТОВ імені Кірова понад 800 гектарів поля було ще не ораним, більшість техніки не на ходу, всюди борги. Насіння, пального немає. Про добрива вже і говорити не доводилось. Нині це одне з кращих агроформувань району, яке має статус насінгоспу, зберегло тваринництво. Прочитавши згадувану статтю, Григорій Петрович сказав: “Я проти того, щоб довалювати навіть найслабші господарства. І найперше тому, що там є люди, які роками, а то й десятиліттями працювали на цій землі, які будували, наживали майно. А якщо керівник довів агро формування до занепаду, то з нього треба й спитати. А далі думати, кого ставити на чолі сільськогосподарського колективу. Тут одного бажання бути керівником замало. В даному випадку треба вміти працювати від зорі до зорі, добре розбиратись у всіх галузях виробництва і обов’язково не забувати про людей, які тобі довірили свою землю, майнові паї.
Взагалі, щоб вижив сільгосптоваровиробник, треба докорінно змінити цінову політику. Якщо цього не станеться, то незабаром навіть найсильніші стануть “лежачими”.
***
Якщо ж держава не підтримає аграріїв, насамперед постраждає проста “баба Марія”, а не керівник, який довів господарство до розвалу. Він піде далі керувати. Можете бути певними, що свиней пасти він не буде. Навіть найслабші господарства платять орендну плату за землю, допомагають виорати город тощо. А хто дасть отій “бабі Марії” зерна, олійки, цукру, якщо її наділ разом із сусідніми заросте пирієм, бо хтось колись невдало поставив керівника, а той погано господарював, а врешті господарство “віддало Богові душу”. Чи довго протримається тоді й сама “баба Марія”? Можливо, за законами економіки, політекономії, бізнесу й не треба, підтримувати “лежачих”, але це нам не підходить. Треба шукати інший вихід. І він обов’язково має бути.
