Вранці 25 серпня 1867 року американський пароплав “Квакер-Сіті” подолавши близько десяти тисяч миль від Нью-Йорка, кинув свої якорі в Одеській вугільній гавані. Треба було запастися вугіллям на зворотній шлях. Тридцятидворічному журналісту і початкуючому письменнику Сему Клеменсу (майбутньому Марку Твену) зовсім не хотілося вирушати на чергову екскурсію по черговому місту. Позаду були міста Англії, Франції, Італії, Греції... Пасажири “Квакер-Сіті” були по горло ситі враженнями. Щоправда, супутник Сема – вісімнадцятирічний Чарльз Ленгдон, погортавши путівник, вигукнув:

- Судячи з путівника, у цій Одесі зовсім нічого оглядати.

- Що? – здивувався Твен. – Невже ніяких визначних пам’яток і ніяких руїн? Хоч в Одесі Господь змилувався над нами!

Але Сем Клеменс, на відміну від заможного спадкоємця Чарльза Ленгдона, був кореспондентом газети “Альта-Каліфорнія” та ще підрядився писати про подорожі для “Геральд Трибюн”. Обов’язок журналіста та й грошовий борг газеті на 1250 доларів, які редакція виклала за квиток, примушували поквапитися. У випробуваній компанії веселуна Блюхера, доктора Оракула, буркуна Берча і Чарльза (із ними зовсім нещодавно Сем нелегально, вночі пробрався до закритих на карантин Афін) вони ступили на берег. (Пізніше Твен напише: “Попереду був цілий вільний день, поспішати нікуди й можна скільки завгодно блукати по місту й насолоджуватися байдикуванням”. Та ще біля трапу на них чекала молоденька працівниця американського консульства Бетсі. Вона трохи говорила російською, і її присутність згладила досаду на капітана Лера, який у Севастополі не дозволив взяти до Одеси милих англійок, із якими вони танцювали до півночі віргінську кадриль під звуки мелодікону. До того ж, Бетсі повідомила, що увечері всі поїдуть на дачу Ланжерон, де буде запалено штучне сонце і відбудеться серпневий бал квітів. Бетсі показала свіжий номер газети “Одесский вестник”, де було поміщено велику докладну статтю “Пароплав Сполучених штатів “Quaker City”, яка починалася із повідомлення, що пароплав “дуже хороше, але й не зовсім красиве судно, що опоряджене із тією витонченістю й комфортом, якими завжди відрізнялися всі пасажирські пароплави. “75 пасажирів. 12 відстали у Костянтинополі”... Марк Твен міг би додати, що серед пасажирів 26 дам, які виглядали безстатево й середньоарифметично. За три місяці плавання йому осточортіли ранкові богослужіння під фісгармонію, більярд і чарівний ліхтар із одними й тими ж діапозитивами. А зараз біля борту тинявся - руки в кишенях широчезних штанин – одеський босяк, при вигляді якого Твен сказав своєму юному супутнику Чарльзу:

- Я готовий з’їсти свого черевика, якщо цей джентльмен заговорить англійською.

Бетсі переклала босому джентльмену слова Твена, і той сказав:

- Нехай цей розумник відповість: що в його черевиках здасться йому найсмачнішим?

Марк Твен не знав, що відповісти. Босий джентльмен зажадав п’ять доларів...

О, звичайно ж, цей тип людей був добре знайомий Твену. Та він і сам у нещодавньому минулому, часто залишаючись на мілині, складав анекдоти для гумористичних колонок газет і журналів. Доля неодноразово випробувала майбутнього знаменитого письменника – він бував у шкурі писаки-репортера, золотошукача, лейтенанта Південців, лектора-гумориста, автора фантастичних афіш про себе самого, як про пожирача грудних дітей, він був дезертиром, лоцманом, пустельником, секретарем сенатора і навіть дуелянтом. Свої лекції, виступи, промови він перетворював ледве чи не в естрадну клоунаду, сміявся над усім, висміював усе на світі... Він серйозно заявляв, що письменником став випадково. Просто життя запропонувало йому так багато подій і поворотів, що його випадково, за інерцією, занесло до письменників. Його оповідання “Жаба, що стрибає” була по всій Америці сприйнята як краща річ дня, німб слави сходив над вчорашнім Самюелем Клементсом, а він писав у листі рідним: “Просто не знаю, про що писати – таке одноманітне моє життя. Вже краще б я знову став лоцманом і водив судна по Міссісіпі. Воістину, все на світі суєта суєт, крім лоцманської справи...” До речі кажучи, автор цих рядків зараз гадає, що й справді водяна стихія, пароплави, плавання на “Квакер-Сіті” до Одеси й назад були для письменника Марка Твена доленосними...

А тому повернемося на одеський причал де п’ять доларів вже перекочували до безнадійно бездонних кишень одеського босяка, і всі присутні бажали знати: що ж буде найсмачнішим у черевиках Твена, коли він почне їх їсти. Відповідь колоритного джентльмена була простою:

- Найсмачнішим для вас, коли ви будете їсти власні черевики, будуть дірки. Ю андестенд?

Всі розсміялися.

По Військовому спуску із Гаванної, куди вони вийшли по бруківці, спускалася до порту безкінечна низка возів і хур, і Бетсі із незрозумілою гордістю повідомила, що оборот порту минулого року склав сорок мільйонів рублів. Це була надзвичайна сума, але Твен не надав їй значення – він усе ще був під враженням жарту одеського босяка й жалкував про мовний бар’єр. (Потім він використає цей жарт у своїй книзі “Налегку”) У фотомагазині Хлопоніна Берч надзвичайно дешево купив фотографічний апарат із набором фотопластин, і коли вони по боковій стежці піднялися до палацу Воронцова, зробив там знімок і тут же почав бурчати, тому що виявив, що із десяти фотопластин до апарату підходять тільки три. Біля входу до саду продавалося вино із підвалів графа – Семена Воронцова – сина колишнього губернатора. Кримське, південнобережне, біле по три рублі у своє відро. Відра, на жаль, у прибулих янкі із собою не було, і Твен купив пляшку відмінного золотого Мускат-сека врожаю 1856 року. День обіцяв бути спекотним.

Дегустацію мускату відклали до вечора, вийшли на Миколаївський бульвар і переконалися, що без пам’ятників міст не буває: легка бронзова фігура Дюка де Рішельє завмерла на початку небачених сходів. У Римі вони походили по багатьох сходах, але таких не зустрічали. На одному із майданчиків з ними заговорив чоловік у кітелі, застібнутому до підборіддя на всі двадцять сяючих міддю ґудзиків. Він вказував човником-долонею у бік пам’ятника Дюку і говорив про щось дуже сумне. Бетсі переклала. Це була майже поетична балада-експромт про герцога Рішельє, який заснував Одесу, по-батьківськи піклувався про неї, присвятив їй свій винахідливий розум, вмів мудро розсудити, що послужить їй на благо, не скупуючи віддав їй все своє багатство... І що ж? Люди, для яких він так старався, байдуже дивилися, як він одного разу спускався цими самими сходами – він був старим, бідним, в нього нічого не залишилося – і ніхто не допоміг йому. А коли він помер у Севастополі, майже жебрак, всіма забутий, вони влаштували збори, щедро жертвували за підпискою і спорудили бронзовий пам’ятник. Для нью-йоркського кореспондента такі відомості були неоціненними, і ще п’ять доларів перекочували із його кишені в долоню сумного чоловіка, який театрально вклонився. (Пізніше у “Простаках за кордоном” Марк Твен дослівно запише цю вигадку і додасть: “Це нагадало мені слова матері Роберта Бернса: “Ох, Роббі, ти просив у людей хліба, а вони подали тобі камінь”.

Звичайно ж, у Парижі, у церкві Сорбонни, Твен бачив усипальницю кардинала Рішельє, де насправді поховано й одеського Дюка, який помер у Парижі в ранзі прем’єр-міністра Франції. Але легенда Твену сподобалася більше. Та й місто йому все більше подобалося. На Катерининській вони зайшли до англійського магазину Вагнера, де чомусь продавалося варшавське накладне срібло Йосипа Фраже. На Дерибасівській не пропустили заглянути до американського магазину Гассена. Як висловився Твен, це був американський магазин із німецьким акцентом, і в ньому можна було купити залізні ліжка із Гамбурга, рушниці із Мюнхена і гаванські сигари – “справжня Гавана” – які, при найближчому із ними ознайомлений, виявилися тютюновими виробами маєтку Мордарівка, що під Одесою. Твена привело у захват оголошення у музичному магазині Нейгеборна на Дерибасівській про те, що тут продаються три шуби і дві скрипки, при чому скрипки продавалися тільки із шубами. У книжковому магазині Бєлого він – колишній лоцман на Міссісіпі – професійно зацікавився “Лоцією Чорного моря”, яка тільки-но вийшла...

Увечері він запише у щоденнику: “Зійшовши на берег я ступив на бруківку Одеси й вперше після тривалої перерви зрештою відчув себе як вдома. На вигляд Одеса точнісінько американське місто: гарні широкі вулиці, та й до того ж прямі, невисокі будинки (у два-три поверхи) – просторі, охайні, без усіляких вигадливих прикрас, вздовж тротуарів наша біла акація, квапливі пішоходи, будинки й все навкруги новеньке, з голочки, що так звичне нашому оку, і навіть густа курна хмара, яка огорнула нас немов привіт із милої серцю батьківщини, то ж ми ледве не пролили благородну сльозу, ледве втрималися від міцного слівця, як то освячено добрим американським звичаєм”. Перед полуднем спека була такою, що компанія сховалася у погребу Урфалова на розі Катерининської і Дерибасівської, де освіжилися білим аккерманським вином, яке тут продавалося “гуртом і в роздріб”, потім у мильному магазині Арментьє купили подарунковий флакон для Бетсі, на Базарній янкі дивувалися з хитромудрого пейзанського одягу селян, а на Італійському бульварі ледве чи не купили мавпу у подарунок і по науку молодому й суворому капітану “Квакер Сіті”. Тут же, на Італійському, у будинку Кортінга мешкав, як він себе назвав, “винахідник міцних чорнил” пан Міллер. І чорнила його, як і вино у Семена Воронцова, продавались винятково відрами. І Твен помітив: це місто із розмахом, і відро вина в ньому коштує набагато дешевше, ніж відро чорнила... Зробивши по місту коло, компанія повернулася на Дерибасівську і в новій ресторації Комботекро вони замовили відро шовковичного ароматного із медом морозива. Це був справжній банкет із льоду, відрада гурманам, іменини серцю...

Але все закінчується. До ресторації підкотив американським консул і оголосив, що одержано урядову депешу із Лівадії: імператор російський Олександр ІІ забажав дати американським пілігримам-мандрівникам аудієнцію у Лівадійському палаці. Тому взяли дві прольотки і щодуху поквапилися в порт, де майбутнього знаменитого письменника було обрано Головою адресної комісії і з головою пішов у роботу щодо складання пристойного привітання царю й самодержцю Всія Русі. До щоденника Твен записав: “25 серпня. Пливемо назад до Ялти, щоб нанести візит російському імператору. Він телеграфував із цього приводу одеському генерал-губернатору. О, Боже! Яка здійнялася метушня! Скликаються збори. Здуваються пилинки із фрачних фалд!” Із граничною швидкістю 12 миль за годину пароплав “Квакер Сіті” пішов із Одеси, але пасажири встигли помилуватися феєрверком, які розквітли над дачею Ланжерон, яка всю ніч була освітлена для балу електричним сонцем із невідомого магнезіуму.

Пізніше про свою першу зустріч із росіянами у Криму й Одесі Твен за самоваром розповідав знаменитому письменнику Тургенєву. А через три місяці після Одеси молодий супутник з подорожі Чарльз Ленгдон познайомив Марка Твена зі своєю сестрою Олівією, і це знайомство закінчилося щасливим весіллям і планами повторення подорожі. На жаль, планам цим не судилося бути здійсненими.

Саме собою очевидно, що Твен і припустити не міг, що бункерування в Одесі вугіллям зіграє у його житті роль жартівливого, але й містичного символу. Справа була в тому, що Олівія Ленгдон, його дружина, була донькою дуже заможного торгівця вугіллям. Звичайно, знайшлися злі язики, які запевняли, що він одружився на грошах. Будинок у три поверхи, вишукані меблі, сім слуг – все це для молодих забезпечив тесть Твена. Щоправда, до цього часу й сам письменник твердо стояв на ногах – у перший же рік ”Простаки за кордоном” вийшли тиражем двадцять тисяч. Ні, все говорить за те, що це було кохання двох неймовірно не схожих одне на одного людей. Вона була дуже релігійною, вважала закони вищого світу єдино правильними законами, людей без дотримання правил етикету тут просто не існувало. І разом з тим, вона була дуже слабка здоров’ям, за вдачею тиха й самотня. А покохала вона, як вважалося у її колі, босяка, писаку, дикого чоловіка, який пройшов “Крим, рим і мідні труби”. Гучноголосий, випити мастак, гострий на язик, до без міри іроніст, Твен можливо вперше у житті дізнався, що це таке – щастя бути коханим жінкою, яку він боготворив. З нею його серце ставало таким щедрим, що вона називала його не інакше як “найніжнішим юнаком”. Він зізнався, що ніколи не дозволяв собі нічого, що могло б не сподобатися їй. За її вподобою він не тільки купував собі шкарпетки й капелюхи, але й писав так, щоб не образити її релігійних почуттів і розуміння життя. Зараз, мабуть, тільки спеціалісти знають про такі його твори, як “Позолочене століття”, “Особисті спогади про Жанну Д’Арк...”, ”Таємничий незнайомець”... Час поступово наклав на Твена свою невідворотну долоню і зробив його автором однієї книги – “Пригоди Тома Сойєра”. Через ці пригоди, мабуть, пройшли всі покоління освічених людей на всіх континентах. Звичайно, досліджено багато пружин, які рухали натхненням творця цих пригод. Але на мій погляд, головною пружиною була туга й гостре почуття втрат. Смерть улюбленого брата, Генрі який після вибуху на пароплаві був у дуже важкому стані, й Твен, щоб полегшити його страждання, дав йому морфію на кінчику ножа, після чого Генрі вночі помер. (Вранці усі побачили, що Твен за ніч посивів). А потім смерть їхнього із Олівією первістка, після якого у них народжувалися лише дівчатка... Думки про брата, мрія про сина – про хлопця, у якого б він, письменник, як Бог, вдихнув би душу, й туга про те, що не збулося, зрештою, втілилися у книзі, яка продовжує жити і в столітті двадцять першому. Але, хоча про Марка Твена й досі ходять легенди, як про людину невгамовної іронії, як про неперевершеного гумориста із реакцією блискавки, його музами все ж таки бути смуток і безмежна самотність. Та й сам Твен зізнавався: “Усе людське – сумне. Сокровенне джерело гумору не радість, а горе. На небесах гумору немає”.