Одразу попереджаю, що школи з такою назвою поки що не існує. Втім, кодимський навчальний заклад, про який зараз йтиметься, називають, простіше – “Школою мистецтв”. Але скільки і в назві його, і в призначенні – від того, що споріднює її випускників, не кажучи вже про викладачів, із сільськими інтелігентами! Хоча, погодьтесь, навіть словосполучення таке: “сільський інтелігент” вживається у нас все рідше.
Засновано було Школу мистецтв ще далекого 1969 року. За цей час випускниками її стали сотні й сотні обдарованих людей з Кодимського та кількох сусідніх районів. Хтось із них продовжив навчання в культосвітніх училищах, по консерваторіях чи в Інституті культури, а хтось знайшов свій фах і своє покликання у професіях зовсім далеких від мистецьких поривань. На жаль. Хоча чому “на жаль”?..
Звичайно, було щось зворушливе в тому, як після знайомства зі шкільними аудиторіями, директор школи Олександр Миколайович Олійник, сам колишній випускник цієї школи, та начальник відділу культури райдержадміністрації Людмила Андріївна Басько, навперебій називали прізвища випускників: Вячеслава Барановського, Ірини Паламарчук, Миколи Наріжняка, Ольги Максимишиної… Людей добре відомих серед мистецько-культурного бомонду не лише району, але й області; а деякі імена вже з’являються й на всеукраїнських афішах.
Так воно в принципі й має бути: збираючи в стінах Школи мистецтв дітей, схильних до творчого мислення, до захоплення музикою і хореографією, його викладачі (а Людмила Андріївна теж належить до них) мають право відшукувати їх імена серед професійних музикантів, хореографів та сільських культпрацівників. І ще там, у стінах школи, коли до нашої розмови приєдналася співробітниця відділу культури, відома в Україні поетеса, член Національної спілки письменників Наталія Палашевська, я подумав: “А чому б до переліку шкільних мистецтв не прилучити ще й мистецтво літератора?” Навколо Наталії тут згуртувалося зо два десятки шанувальників художнього слова, яких вона об’єднує в районній організації Аркадійського літературного клубу та в літоб’єднанні, названому іменем місцевого літератора Петра Надутика.
Не завадило б мати в школі і відділення живопису. Адже варто оглянути подільські краєвиди Кодимщини, щоб зрозуміти: Кодимщина – це земля, на якій кожен другий має народжуватися поетом і потім усе життя заздрити тим, хто захоплюється не поезією, а живописом, тому, що ніяким образним словом не відтвориш того, що проситься тут на полотна шедеврів!
– Зараз навіть важко уявити собі культурне життя району без повноцінного існування Школи мистецтв, – викладає свої погляди на роль і місце цього закладу Людмила Басько. – І тут ситуацію можна розглядати по-різному. З одного боку, відділ культури з задоволенням залучає мистецькі сили школи до всіх заходів, які проводяться в місті і по селах. Що б ми не відзначали: Новий рік, день Святого Миколая, Івана Купала чи День міста Кодими, в кожному з цих заходів обов’язково демонструють свої здібності школярики з хорового ансамблю “Дзвіночки” і танцювального ансамблю “Юність”; а з якою цікавістю сприймають виступ шкільного духового оркестру, і не лише люди старшого покоління, в яких це сприйняття ностальгійне… Тобто, ми створюємо такі умови, за яких кожен учень має нагоду розкрити свої таланти і перевірити себе на найсвятішому для кожного митця – на аудиторії. Бо ж ніхто так не інспектує і не екзаменує, як люди, перед якими ти наважився вийти на сцену. Але, з іншого боку, ми не лише використовуємо творчий потенціал школи, але й справді дбаємо про те, щоб учні його набували популярності, щоб кращі з них брали участь в районних, зональних, обласних та республіканських конкурсах, щоб жоден, у кому палахкотить вогонь божого дару, не страждав від того, що його не помітили, не дали йому шанс. Ясна річ, в тих межах, що нам підвладні. Але головне для нас, щоб серед повені всього того масового безкультур’я, що вимуровується на некращих зразках маскультури; серед вуличного вандалізму, наркоманії, злочинності та всіх інших бід і пороків, які охоплюють вже не лише великі міста, але й такі містечка, як наше, ми мали надійний осередок виховання людини-творця й людини істинного інтелігента.
І це справді так. Ніщо так боляче не вражає зараз провінційне буття, як відсутність отого, тургенівського замісу інтелігента-народника, який би народжувався з народу і все життя, незалежно від свого фаху, залишався в душі, в поводженні, у способі мислення – інтелігентом; все життя “йшов у народ”, створюючи навколо себе ауру освіченості, добра, інтелігентності. Ви ж подивіться: на Кодимщині нині формально рахується 26 клубних закладів. А чи хоча б один із цих справді залишається привабливим для сільської молоді вогнищем культури, справді стає… клубом: з належними колективами самодіяльності, гуртками за інтересами, місцем урочистостей?
І тут постає проблема. Саме життя довело, що передача сільських клубів у підпорядкування сільрадам була стратегічною помилкою. Фінансово, організаційно і навіть духовно більшість сільрад – і то не лише на Кодимщині, а й по всій області, Україні, – не виявили ні можливостей, ні бажання, ні навіть службового прагнення займатися цими клубами. І стає зрозумілим, що, або при кожній сільраді слід створити відділ, який би займався проблемами культури сільрадівських населених пунктів – що в наш час абсолютно нереально; або ж треба повернути клубні установи під крило відділу культури, який має акумулювати і кадри, і кошти, й інструкторсько-контрольні функції.
Директор Школи мистецтв Олександр Олійник символізує собою щасливе і, повірте на слово, рідкісне поєднання людини від мистецтва і… господарника. В провінції таким людям взагалі ціни нема. Тільки з поваги до читача, я не стану перераховувати всього того, що слід було зробити, щоб новий навчальний рік Школа мистецтв зустріла відремонтованою, охайною, маючи належний штат фахових викладачів, належну кількість учнів (адже це не традиційна школа, в яку дітей віддають згідно з Законом про освіту), а ще – фонди зарплати, вугілля для опалення (хоча давно слід було б районному керівництву подбати про її газифікацію) і, звичайно ж, із належною кількістю таких дорогих тепер музичних інструментів.
Але й Олександр Олійник, і Людмила Басько, і сам я були б ідеалістами, якби запевняли вас, що там все ідеально. Проблем вистачає: і з кадрами, і з коштами, й у взаєминах із чиновниками всіляких служб. Але насправді ми хочемо сказати інше: нам усім слід працювати так, щоб не лише берегти кожну нині існуючу Школу мистецтв, але й подбати, щоб таких шкіл стало якомога більше, можливо, в кожному районі, а головне, щоб будь-яка, та що там, кожна звичайна загальноосвітня школа поступово перетворювалася на… школу мистецтв, школу інтелігента й інтелігентності. Так, і на “школу сільського інтелігента” – теж!
