Цю маленьку, тендітну медсестричку, схожу на підлітка, я запримітила давно у неврологічному відділенні районної лікарні. Жвава дівчина не тільки вміло і безболісно робила уколи, а й виконувала десятки інших справ, встигаючи при цьому сказати втішне слово пацієнтові. Видно було, що сестричка любить свою роботу і віддається їй сповна. А ще я зрозуміла, що ця дитина отримала, як то кажуть, «виховання працею». Трохи пізніше я впевнилася у вірності своїх припущень.
…Велику родину Цуцуянів Сергіївський сільський голова Ніна Ковальчук охарактеризувала одним зрозумілим і містким словом – “роботящі”. І цим було сказане все… майже все.
Ірина і Микола Цуцуяни переїхали до Олександрівки з Бессарабського району Молдови близько тридцяти років тому. Молодому подружжю одразу сподобались багаті землі Любашівщини, які за труд віддячують щедрим урожаєм. І місцеві добре поставились до молодих, які тільки-но поселилися – одразу приступили до роботи: Ірина пішла у колгосп дояркою, Микола – шофером. А маленька донечка Віка допомагала мамі й татові скоріше адаптуватися на новому місці. Через два роки сім’я поповнилася ще однією дитиною, а чотири роки згодом дітей стало четверо: дві дівчинки і два хлопчики.
Діти не обтяжували молодих батьків. Навпаки кожен день приносив щось нове: Павлик навчився складати іграшки, а Петрик йому допомагав. Оля уже вміла ляльку заколисати. Віка ж на правах старшої виховувала братів і сестру, слідкуючи за порядком у хаті.
Одного разу таки не додивилась: хлопці, намагаючись поділити іграшку, ненароком розбили шибку. Коли мати повернулась з роботи, злякалася: скла немає, у одного з малюків порізана нога, у хаті мороз гуляє. А згодом все владналося.
Діти підросли, пішли до школи. Разом зі шкільною наукою отримували іншу – любити труд і розуміти, що людина в праці може знайти радість життя. Допомагали батькам по господарству, іноді й на ферму забігали до мами – чимось підсобити…
Найстаршій було чотирнадцять, коли народилася Валечка. Така різниця у віці аж ніяк не вплинула на дівчину: вона зраділа появі крихітки і була головною нянькою в сім’ї. І тепер всі опікуються наймолодшою сестричкою, бо саме вона залишилась з батьками. Дорослі діти раптом вилетіли з рідного гнізда, а найменша донька тішить маму з татом та й допомагає.
Минулого року раптом захворіла мати. “Дитячий консиліум” вирішив довірити найдорожчу людину Віці. Вона медсестра, а, крім того, найстарша, то знає, що робити. Місяць дівчина пробула в Одесі, біля материного ліжка. Разом з лікарями боролася з важкою хворобою, виходжувала неньку.
Нещодавно численна родина зібралася на мамин день народження. Павло з нагоди золотого ювілею подарував матері золотий ланцюжок. Петро через важливу роботу приїхати не зміг (він кенолог – перевіряє вантажі на кордоні з Придністров’ям), але на святі були його дружина з сином.
Мати ж щаслива від дитячої уваги і любові, дякувала всім: і чоловікові, і дорослим синам та донечкам, і зятеві з невісткою.
– Віка в Одесі зі мною, а Сергій і на роботу ходив, і дитину доглядав. Хіба це не щастя, коли зять – як син? Та й Марійка, хоча і з міста родом, але швидко адаптувалася в селі, звикла до нашого укладу життя. У нас найкращі в світі діти! – зізнається Ірина Павлівна.
Згадували у сімейному колі дитячі пустощі і перемоги, як любили неділю найбільше з усіх днів тижня, бо цього дня батько обов’язково їздив на базар і привозив подарунки. Однієї неділі – дівчаткам, другої – хлопцям. Звучали слова вдячності й татові – за стриману доброту, науку та надійне плече, а матері – за ласку і безмежну любов.
– Мені з однією дитиною іноді важко буває, – каже Віка. – Наша ж матуся виростила п’ятьох, і на всіх вистачало добра й терпіння. Ми отримали дуже багато хорошого від своїх батьків, і я тепер ніколи вже, як колись, не запитую: “Чому нас аж п’ятеро?” Я рада, що у мене є хороші брати і сестри. Нас не дуже балували в дитинстві, але й не обмежували наших інтересів. Ми їздили на екскурсії, всі отримали освіту. Наступного року Валя теж вступатиме до медичного училища, як і я. Будучи дорослою, зрозуміла, що батьки правильно робили, коли виховували нас працею. Це дуже важливо, і саме це допомогло кожному з нас домогтися чогось хорошого в житті.
Саме ці слова належать отій молоденькій медсестричці, про яку йшла мова на початку розповіді.
І до її думки приєднались брати та сестри, бо всі вони спізнали щастя жити у великій дружній і працелюбній родині.
