ПОВЕРНЕННЯ БЛУДНОГО СИНА
На думку батька, Ісаак рішився глузду. Вечорами на Ришельєвській стріляли, ніби в будинку навпроти, де була колись модна крамниця “Віденські силуети”, хтось розчиняв двері тиру та запрошував усіх охочих дещо попсувати груди цих силуетів кулями. Вдень люди поспішали – з поховання, на поховання? Мати від кускового цукру та хоч пил до чаю – вже подія! А Ісаак привів у дім дружину! Завів її до кабінету батька, назвав Женечкою, посадив при каміні, і вчинив по-дурному, бо з каміна тягло, камін давно не топили. Женечка ніяковіла, очі ніби просили пробачення. Іноді в них читалася така впокора неминучості, всьому, що сталося з ними та з цим світом, що батькові Ісаака час було подумати: “Так. Це є доля”.
Але хіба такої долі він хотів для сина? Дяка Мойсеєві, син закінчив Одеське комерційне училище, Київський комерційний інститут, мав диплом і голову на плечах. Ні, були й “заскоки” – по ночах дряпав папір, щось писав по-французьки, написане ховав (батько за це кликав його графом Монтекрісто), а потім щось вдалося йому надрукувати, він божеволів від нових обріїв, що відкрилися, раптом кинувся до Санкт-Петербурга, вивчав якісь психологічні науки, але, слава Всевишньому, взявся таки за розум. А в Києві син сумлінно навчався і там же надибав цю Женечку – дочку київського шановного комерсанта Бориса Гронфайна. Фірмі з продажу сільгоспзнаряддя та машин потрібен був керуючий, якому можна було довіритися в усьому. “А як не довіритися власному синові? – думав батько Ісаака. – Згодом він став би главою нашої сімейної фірми!”.
Але, недоречно, почалася війна, а потім і зовсім світ перевернувся. Те, що було вчора шанованим, тепер нехтувалося. Світ пустився розуму. І син пропав надовго... А тепер – от, знайомить біля каміна свою молодшу сестру Мері та її чоловіка з цією Женечкою... Регоче, збуджений. Знову, як за старих часів, говорить про літературу так, начебто з неї можна жити. Від нього пахне порохом. Де він пропадав? У яких бандах так швидко облисів? У білих, у червоних? Звичайно, я радий, що Ісаак повернувся. Але з дружиною... Була в них хупа і всі належні обряди? Чи живий її батько? Мало сказати, що ця Женечка красуня. Вона – ангел. Але тільки дуже смутний і втомлений ангел. Чи на добро це?
КАМІН
Є одеська легенда, що камін у кімнаті батька Бабеля був побудований до одного з дитячих днів народження майбутнього письменника. Перед цим тут була звичайна кахельна піч з рядами ошатних червоних кахлів, що їх у Росії називали колись ценінами. Ну що ж, якщо ця легенда вірна, що цілком може бути, то 1994 року, коли в Одесі відзначалося сторіччя знаменитого одеського письменника, на бабелівських читаннях бракувало одного свідка, одного важкопідійманого персонажа – каміна.
З ним, у тьмяносвітному сірому мармурі, з ним, що іноді раптом змінює свої полиски від зеленого до блакитнуватого, Бабель зріс. Ховався в його пащі за тонкими грецькими колонами (ні, за розміром їх, скоріше, варто назвати колоночками) спостерігав театр вогню, заворожено слухав стугонливе полум’я, разом із яким подеколи так хотіла полетіти його душа. Щоправда, романтичного продовження, приблизно такого змісту: і ось він, ледве не заїкуватий від трагічного захвату перед буттям цього божевільного світу, все-таки повернувся до домашнього вогнища, до каміна з червоними ценінами-кахлями в його пащі, умиротворенно розпалив його і, підкидаючи полінця, писав днями і ночами, створюючи свої шедеври – «Конармию», «Одесские рассказы»... Ні, Бабель із дружиною Женечкою, яку обожнював і любив так, що постійно дивувався сюрпризам Долі, жив у сусідній кімнаті, без каміна. У кімнаті навпроти жила його сестра з чоловіком. Сестру в домі називали тільки Мері (данина славі улюбленій акторці Мері Пікфорд). У Мері зростала дочка Наташа.
А перед каміном посиджував батько письменника. Він хворів. І вже не дивувався примхам долі, що його спіткали, бо від цієї напасті страждали всі. Іноді він брався прочитати те, що написав його син, і тоді дивувався: “Кому це може сподобатися? І скільки можуть заплатити за це ці злидні? На гас вистачить?”.
До речі, за свідченням мешканців будинку номер 17 по Ришельєвській вулиці в бабелівському під’їзді до самого їхнього четвертого бабелівського поверху стояв споконвічний, спочатку навіть приємний, а потім бальзамічний, що дурманить голову, запах гасу. Минали десятиліття, у будинках уже був газ, а цей запах двадцятих років ще довго паморочив усіх і канув у Лету тільки наприкінці двадцятого століття. Центральне опалення скасувало зимову потребу каміна – на його ґрати поставили електричний відбивач, і спіральки малиново зміїлися, уособлюючи повільну коминкову агонію. І автор цих рядків не раз сидів перед ним, спостерігаючи вмираючі відсвіти й усе ще на щось сподіваючись...
А справа була в тому, що Бабель 1924 року остаточно переїжджаючи до Москви, залишив свою квартиру одеському журналістові Леву Бореву (той, як натоді, мешкав дуже далеко – на початку Французького бульвару – страшно сказати – зовсім уже за містом!). Родина Боревих жила гідно та скромно. Дружина журналіста, перебравшись на Ришельєвську, відзначила цю подію: пошила собі полотняні тапочки, щоб у них ходити на Привоз, добре що було недалеко. У журналіста Лева Борева був син, що потім став ученим і хлібосольним господарем Борисом Левовичем. Він і скликав у кращі часи друзів на свої дні народження, на яких ми, дочка Бориса Левовича Люда та її чоловік художник Костя, поети, кавеенщики, журналісти, сидячи при каміні, пили винайдений Борисом Левовичем божественний напій Борисівку, яку сам господар частенько іменував Бабелівкою...
Не знаю, про що думав камін, коли влада, якій письменник Бабель необачно пророкував тривале життя, у дев’яності роки двадцятого століття впала. Втім, напевно камін почував свою приреченість: його теплий дим давно не перемішувався з іншими димами і не шукав їх у завулках димоходів і темних небес. Та й підлога під каміном раптом почала хилитися, уособлюючи підвалини будинків, життів і держав, що похитнулися.
У цій квартирі з’явилися нові господарі і, влаштовуючи своє нове життя, їм не було жодного діла до цього театрика вогню. Подальший виток коминкової долі ніби завис у повітрі... Але кому це сподобається – йти на злам, коли за твоїми мармуровими, хай дещо сутулими плечима – ціле століття.
КОЛИ РВЕТЬСЯ ЗВ’ЯЗОК ЧАСІВ
Повернімося назад, у двадцяте століття, рік 1924. Навіть рідкі посиденьки біля каміна на Ришельєвській раптом скінчилися – помер батько Бабеля. З його смертю родина розпалася остаточно. Женечка свого часу здобула чудову домашню освіту, в неї виявилася тоді схильність до образотворчих мистецтв і вона брала уроки малювання та живопису. В Одесі на дачі вона писала морські етюди. Айвазовского не перевершила, але їй були такі близькі імпресіоністи! Вона мріяла про Париж. А чоловік... Який Париж! Він був цілком, безумно, нервово, до виснаження зайнятий писанням якихось оповідань... Його мати та сестра Мері шукали шляхів спокійного життя, і спочатку Ісаак відвіз їх до Москви, а вже звідти, після звичайних турбот із візами, вони виїхали за кордон і осіли в Бельгії, у Брюсселі. Ісаак плекав думку налагодити з дружиною життя в Москві, але саме в цей час влада більш-менш не перешкоджала від’їздові художньої інтелігенції за кордон, і Женечка, майже без речей, а тільки з етюдником і своїми “великими” роботами опинилася в Парижі.
Але ось, нарешті, найнеймовірнішими шляхами та стежинками були надруковані тепер знамениті бабелівські оповідання і, несподівано для всіх і для нього самого, зовні непоказний, захоплено слинявий, подеколи навіть чимось неприємний у спілкуванні, нікому невідомий одесит став Ісааком Еммануїловичем Бабелем – письменником европейськи і може навіть всесвітньо відомим.
Ним захоплювалися, його всюди впізнавали, його друкували та перекладали, а він тужив за своїм ангелом Женечкою, і двадцять сьомого року вже був у її майстерні в Парижі, на Монпарнасі. Тут він прожив майже рік. Як це не дивно, до нього прийшла не тільки популярність, але й постійний брак грошей. А в Парижі їх не позичали. Особливо росіянам. Він повернувся до Москви. Тепер уже знаменитий письменник мусив допомагати матері, сестрі, випадковим людям, які постійно випрошують у нього гроші та посади, допомагати родичам і якось жити самому, а в нього вже були син і дочка... Щасливий батько брався за сценарії, поверхові нариси, п’єси – кидався в комерцію – як він це називав. Але відтепер шедеври ну ніяк не хотіли з’являтися з-під його пера! Мабуть, тому якось на літературному вечорі в Одесі йому надіслали записку: “Люди тягають “Тихий Дон” пачками. А в нас тільки один Беня Крік?”.
Він рвався до Парижа, щоб побачити народжену без нього дочку. Але його ангел, його щастя, його Женечка віддалялася від нього. У неї вже були інші зацікавлення та прихильності. Залишитися в Парижі назавжди? Але на що жити? Злидарювати? І потім, як неповерненця, якби визнали за потрібне, його й у підвалі радянського посольства могли згноїти... він метався, жив бездомний, самотньо, намагався писати для душі, але нічого не виходило. Він навіть підлагоджувався до влади, писав їм на догоду, але від таких писань залишався тільки сором. У нього були “романи”. Таня Каширіна. Вона народила йому сина, але заміж вийшла за іншого письменника – Всеволода Іванова, який сина Бабеля всиновив. І все-таки, його, мішкуватого, часом неохайного, фантазера та мрійника, любили гарні жінки. Може, вони любили його славу? Так і не виїхавши до Парижа до ангела Женечки, він зустрів свою донну Анну. Її ще називали принцесою Турандот (хоча вона мала досить прозаїчне прізвище Пірожкова).
Вона була жіночна та гарна, як Богоматір Врубеля. Вони ще були на “ви”, коли вирішили жити разом. У них незабаром народилася дочка Ліда... А в тридцять п’ятому донна Анна і Знаменитий письменник були в Одесі. Гуляли по місцях його молодості. Завітали провідати камін на Ришельєвській і влаштували перед ним, як казав Бабель, “розгорнутий” чай. (Із усілякими східними ласощами).
Доля письменника Бабеля відома. У тридцять восьмому, коли, як вважають деякі історики, настала деяка “відлига” в репресіях, він раптом був заарештований на московській своїй дачі і після короткого слідства розстріляний.
Дивно, але ця почуттєва суєта, хоч вона й велика всепоглинаюча любов та пристрасть, чомусь завжди веде не до перемог, а до трагедій. І, взагалі ж, до зрад собі, своїй суті.
Чуттєве так часто і фатальним чином обманює нас! Схоже, що все чуттєве і створене для того, щоб дати нам відчути щось, аби потім ми логічно переконалися в примарності, ілюзорності, нетривалості, мінливості наших почуттів...
А ЩО Ж КАМІН?
Коли над ним нависла загроза знищення, загроза втрати (як висловлюються музейники) його врятував вищезгаданий мимовільний спадкоємець усієї цієї столітньої історії каміна художник Костянтин Силін. Непід’ємний, та й примхливий від поважного віку, камін він частково розібрав, а решту ухитрився витягти з рідного, але загубленого бабелівського гнізда на Ришельєвській. Потім було не менш копітке перевезення живого свідка колишніх часів, не менш копітке складання, і камін, осівши в майстерні художника, спочатку задимів, а потім весело затріщав охопленими вогнем дрівцями.
Але, на жаль, тепер тільки у фантазіях можна посидіти біля каміна Бабеля і, не нишпорячи по інтернету, довідатися дещо про нащадків Бабеля. Дочка Ліда жила в Москві, а тепер із сином Андрієм – онуком Бабеля – поїхала до Штатів... У Франції загубилися сліди першої дружини Бабеля ангела Женечки.
Тепер можна тільки пошкодувати, що одеський літератор Борис Владимирський теж канув у Штатах, і нікому в Одесі подбати про Бабелівські читання. Тепер тільки й залишається, що почитати біля мудрого каміна недавно опублікований роман Давида Маркіша “Стати Лютовим” (вільні фантазії з життя письменника Ісаака Бабеля)...
Так, біля каміна Бабеля в Одесі вже не посидиш... Бо у важкі часи художник Костя, що доклав стільки зусиль до порятунку димного свідчення написання дивних бабелівських оповідань, продав його якомусь новому росіянинові або справді знавцеві цих справ панові Ікс... Щиро кажучи, я сполотнів, коли про це довідався.
Але все-таки, я гадаю, що й тепер десь бабелівський камін зітхає, димить і прискіпливо вдивляється в наше так зване сьогодення.
