Відповідь на листа американського посла А. Гаррімана, надісланого Молотову ще 17 березня 1944 року, нарком іноземних справ СРСР дав лише 25 березня. І це не могло не насторожити американців, адже йшлося про активну союзницьку допомогу Червоній Армії. У тій ситуації, що складалася на фронтах, коли Німеччина намагалася мобілізувати всі свої людські і технічні ресурси, аби протистояти червоним і не допустити їх до кордонів Третього рейху, кожен масований наліт американської авіації дорівнював виграній битві. І за таких військово-політичних ставок затягувати з відповіддю на листа, в якому йшлося про позиції сторін, що вже були обговорені і під час зустрічі посла США Гаррімана зі Сталіном, на якій був присутній і Молотов; і на переговорах між послом та військовим аташе посольства США генералом Діном, та радянськими військовими; так тримати дипломатичну паузу!..
“Уважаемый господин посол! – писав Молотов. – В связи с Вашим письмом от 17 марта с.г. по поводу некоторых мероприятий, связанных со сквозной бомбардировкой Германии, сообщаю, что советское правительство не имеет возражений против предложения, изложенного в п. І Вашего письма, с тем однако условием, что указанные в этом пункте самолеты будут следовать из Ирана в Полтаву с советскими штурманами и радистами. Советское правительство также не имеет возражений против использования полковником Гриффитом (йдеться про полковника, якого було призначено командувачем американських військ в Україні – Б.С.), членами его штаба или для переброски срочного груза с одного аэродрома на другой, специального самолета. Имеется в виду, что указанный самолет будет управляться советским экипажем.
Что же касается разрешения на прилет в среднем одного самолета в неделю из Англии или Италии через Тегеран в Полтаву для доставки в непредвиденных случаях запасных частей и другого оборудования, а также для эвакуации раненых в главный американский госпиталь в Тегеране, то выполнение указанных выше задач советские военные власти могут взять на себя. Было бы желательно при этом, чтобы в их распоряжение был предоставлен один американский санитарный самолет.
Само собой разумеется, что при всех полетах над территорией СССР экипажи американских самолетов обязаны будут в точности соблюдать, как Вы пишите, правила, предписанные советскими властями. Примите, г-н Посол, уверения в моем весьма высоком уважении.
В. Молотов”.
Дипломатична пошта цього не засвідчила, але можна не сумніватися, що, прочитавши цього листа, посол Гарріман, а особливо військовий аташе посольства Дін, були шоковані умовами, які висували росіяни. По-перше, вони розуміли: для того, щоб у кожному літаку, який вони переганятимуть з Ірану до Полтави опинилося по радянському штурманові та радистові, треба, щоб ці люди спочатку – а це небажано – опинилися на американській базі в Ірані, і щоб вони володіли англійською. То чи не простіше було б посадити на пунктах стеження та на аеродромі посадки по штурману та радисту, які б володіли англійською – і закрити цю тему?
По-друге, росіяни погоджувалися з тим, що командувачеві американських військ в Україні полковнику Гриффиту і його штабові потрібен спеціальний штабний літак, але ж... При цьому вони висувають умову: при будь-якому вильоті командувача чи його штабних офіцерів, а також в разі термінового перекидання вантажів з одного аеродрому на другий, екіпаж цього літака складатиметься з... росіян. Далі. Москва, нехай і дипломатично, але не погодилася, щоб американці мали свій санітарний літак, яким би могли перекидати поранених льотчиків та військових з обслуги до Тегерана, на свою базу, до шпиталю. Росіяни заявляли, що вони візьмуть роль санітарів на себе, але за умови, що американці нададуть їм спеціальний санітарний літак.
До речі, під час переговорів з представниками Військово-Повітряних Сил СРСР американці пропонували, щоб літаки, які прилітатимуть до Полтави з запасними частинами, (проти чого Москва на заперечувала), повертались до Ірану, маючи на борту поранених американських авіаторів. Так от, Молотов у своїй відповіді взагалі обійшов це питання. Літак має бути санітарний, американський, але екіпаж на ньому – російський!
Одначе американці розуміли, що затягувати переговори нема сенсу, і слід або погоджуватися на ті умови, які їм пропонують у Москві, або ж взагалі відмовлятися від плану створення своєї авіабази в Україні, а відмовлятися від цього вони не бажали. Відтак проблеми залишалися. Хоча, як незабаром з’ясувалося, аеродром під Полтавою росіяни все ж таки готували.
На початку травня 1944 року радник посольства США в СРСР Гамільтон звернувся до Молотова з проханням прийняти командувача бомбардувальної авіації США у Великобританії генерал-майора Ф. Андерсона. Війська союзників наближалися до кордонів Німеччини, і командувач жадав ясності в питанні: буде у нього хоча б один запасний аеродром в Україні, чи не буде? Про серйозність намірів командувача свідчив і той факт, що 11 травня разом із ним на зустріч прибули заступник командувача генерал Кертис та полковник Рузвельт; а Гамільтона супроводжували військовий радник посольства Дін і другий секретар посольства Пейдж.
Щоб з’ясувати підтекст цієї зустрічі, я переглянув документи, що передували їй, і звернув увагу на телеграму радянського посла в США А. Громика в Наркомінсправ. Громико писав, що, перебуваючи в Лондоні, американський посол в СРСР Гарріман зустрічався з командувачем американських військ в західній Європі Ейзенхауером. Ейзенхауер повідомив, що німці зуміли створити на півночі Франції могутні укріплення, і що вторгнення союзників в західну Європу, тобто на континент, “будет представлять очень кровавое сражение”. А ще зі слів Гаррімана, який провідав Громика, посол повідомляє, що на шляху до Москви перебуває генерал Андерсон, якого “направлено, с целью переговоров с советскими властями по некоторым вопросам, относящимся к предстоящему вторжению в Западную Европу”. А Молотова, Сталіна і генштаб Червоної Армії це питання не могло не зацікавити.
От тільки почалася зустріч з дипломатичного конфузу. Висловивши вдячність Ейзенхауера та командувача американськими стратегічними повітряними силами за надання “баз в Росії” та дозвіл на в’їзд до Росії (тобто в Україну) персоналу для обслуговування цих операцій, Андерсон раптом заявив, що він є “радником посла США в Англії Вайнанта з повітряних питань в Європейській консультативній комісії”, і що йому вже відомо про домовленості, яких досягнуто стосовно “зоны оккупации Германии советскими войсками”.
Це була явна провокація. Американець хотів з’ясувати наміри Москви щодо меж зони окупації, її погляди на поділ сфери впливу в повоєнній Європі.
Ошелешений цією заявою, Молотов, як це видно з протоколу зустрічі, досить різко заявив, що, наскільки йому відомо, ніякої домовленості щодо зони окупації ще не досягнуто. І не без єхидства додав: “Разве что я не совсем в курсе дела, и у Вас, господин Андерсон, имеются более поздние сведения”. Але всім було зрозуміло, що ніяких “більш пізніх відомостей”, ніж їх мав нарком іноземних справ СРСР, генерал Андерсон мати не міг.
Щоб вийти з цього становища, Андерсон ще раз ошелешує Молотова, заявляючи, що “во всяком случае у Вайнанта с Гусевим (тобто послом СРСР в Англії) имеется полная договоренность относительно зоны оккупации Германии советскими войсками”. І поки Молотов приходив до тями: “З якого це часу посол уповноважений формувати такі домовленості з іншим послом, поза спинами вищого керівництва країн?!”. Андерсон спробував ще раз втягти його в переговори з собою. Але те, що він повідомив, справді примусило Молотова забути про всі попередні дипломатичні ляпсуси генерала. Виявляється, він не дарма так прагне з’ясувати межі зони окупації радянських військ.
“Для союзников, – заявив Андерсон, вже не приховуючи підтексту, – весьма важно иметь возможность изучить германские экспериментальные станции в области авиации по возможности немедленно после прекращения военных действий, то есть прежде чем немцы смогут разрушить эти станции и уничтожить документацию”. І від імені командування союзників запропонував у день капітуляції Німеччини скинути в райони, де розташовані дані станції, спільні повітряні десанти. При цьому, переконував генерал, навіть варто йти на ризик, тому що не виключено, що персонал станції та охорона їх ще не знатимуть про капітуляцію.
Молотов знову іронічно зауважує, що, мабуть, генерал вважає, що Німеччина капітулює дуже скоро, але генерал пропускає це повз вуха. Коли б там не настала капітуляція, необхідно, щоб на момент її все було готове для проведення цієї операції. Деталі її, звичайно, ще слід розробити спільною – росіян і союзників – комісією, але вже зараз він, Андерсон, може назвати “лишь некоторые пункты, где, по его сведениям, имеются такие экспериментальные станции. Это, в частности, Людвигсгафен, Фридрихсгафен, Киль и район Лейпцига”. Молотов приємно вражений. Це ж неоціненні дані союзницької розвідки! Але, як істиний дипломат, стримано зауважує, що “самым интересным во всем этом будут детали этого дела”. Й ось тут залишається тільки гадати: чи розумів він, що йдеться не лише про звичайні “експериментальні станції в області авіації”, в яких тривали розробка та випробування нових типів літаків, але й про ті надсекретні станції, на яких відбувалися випробування міжконтинентальних ракет ФАУ, зароджувалася амбіційна космічна програма німців, і навіть, як свідчать деякі повоєнні дані, розроблялися конструкції “літаючих тарілок”. Ось чому ще задовго до завершення війни, і навіть до її видимого кінця, американці так нервувалися, прагнучи домовитися з росіянами чи то про жорсткі зони окупації, аби знати, на що розраховувати; чи на спільні повітряні десанти, які, звичайно ж, найкраще було б готувати до висадки тут, в Україні, поблизу Полтави. Хоча американці ще не втратили надії отримати таку базу десь поближче до Німеччини, хоча б під Києвом.
Й ось тут, розуміючи, до чого йдеться, військовий аташе посольства США Дін бере ініціативу в свої руки. Він дякує Молотову за співробітництво радянських Повітряних Сил у справі підготовки до наскрізних бомбардувань. І навіть каже, що було б добре, якби сам Молотов “смог поехать в Полтаву и посмотреть, как американские солдаты живут вместе с русскими солдатами, как они вместе роют один и тот же окоп, укладывают одну и ту же металлическую полосу на аэродроме и едят из одной миски”.
Молотов згоди на поїздку не дає, але дипломатично зауважує, що у військовій справі таке співробітництво дуже важливе...
(Продовження. Початок у номері від 10 вересня. Далі буде.)
