ІСТОРІЯ людства знала режими, які намагалися завоювати чужі народи, підкорити і поработити чужі народи, фізично й духовно знищити чужі народи. Але ніде й ніколи в світі не виникало режиму, який би з такою люттю, такою нещадною ненавистю фізично й духовно винищував свій власний народ, як це робив комуністичний режим Радянського Союзу. За маніакальну ідею комуністів щодо тотальної насильницької колективізації, наш український народ заплатив мільйонами життів. Зокрема, з самих комуністичних джерел відомо, що понад 200 тисяч родин заможних селян, яких комуністичний режим оголосив “куркулями”, були винищені, або заслані до Сибіру; у такий спосіб комуністи винищили, по суті, увесь аграрний цвіт нації.
Зреалізовуючи маніакальну ідею вселенського атеїзму, комуністи висадили в повітря, або зруйнували іншими способами, чи перетворили на стайні та склади, тисячі храмів, соборів та церков, серед яких був і недавно відбудований собор, що височіє нині на Соборній площі Одеси. Відтак, переважна більшість священників та церковнослужителів була комуністами розстріляна, або загинула в комуністичних концтаборах ГУЛАГу.
Вже в часи Горбачовської перебудови та гласності в московській пресі були опубліковані доти секретні матеріали, з яких незаперечно випливало, що, запроваджуючи в Україні штучний голодомор, московські ідеологи ставили перед собою конкретну мету: винищуючи тисячі й тисячі українців, заселяти виморені голодомором українські села переселенцями з Росії. Енкаведисти ще тільки оточували певний район Одещини чи Вінничини, аби не дозволити нікому з жителів, призначених для загибелі сіл податися до сусідніх районів, щоб врятуватися від голоду, а з Росії вже вирущали ешелони переселенців, які добре знали, в яке саме село їх мають переселити. У такий спосіб Москва змінювала етнічний склад населення України, збільшуючи в ньому відсоток “русскоязичного насєленія”. В пресі опублікований був графік переселення, в якому чітко зафіксовано: переселенці з якого російського села в яке українське село на все готове мали переселятися.
Маніально прагнучи пролетаризувати офіцерський корпус Червоної Армію, комуністи лише в тридцяті роки розстріляли або винищили по концтаборах понад 30 тисяч досвідчених офіцерів, і саме ця обставина була одним із факторів, які спонукали Гітлера наважитися на війну з СРСР, адже армія була ослаблена. Свого часу, впродовж багатьох років, я був членом, спочатку міської, а згодом обласної комісії міськ – та облради у справах реабілітованих; через мої руки і душу пройшло сотні, якщо не тисячі, справ і доль репресованих та їх дітей. Тож, як письменник та історик, який упродовж багатьох років займався дослідженням комуністичного режиму в СРСР та фашистського – в Німеччині (внаслідок чого з’явилися десятки моїх художніх та дослідницьких книжок), можу з усією відповідальністю заявити: режим, який упродовж десятиліть правив в СРСР, був комуніст-фашистським за своїми гаслами і комуністралистським за методами винищення свого власного народу. І поки комуністична пропаганда розписувала (і то цілком справедливо) жахи газових камер гітлерівських концтаборів, вона так само вперто приховувала методи винищення в’язнів у власних, комуністичних, концтаборах. А ніякі крематорії для сибірських концтаборів не потрібні були. Коли треба було звільнити табір під чергову партію політзв’язків, енкаведисти вдавали, що переводять в’язнів з одного табору до іншого, за сто кілометрів. Виводили з одного табору вісім тисяч, а до іншого табору доходило... вісімдесят, ледве живих. Всі інші залишалися в снігах, у тайзі, на п’ятдесятиградусному морозі. Тож ніякі крематорії їм таки не потрібні були.
ТРАГІЗМ народу можна передавати через вражаючу статистику, а можна через долю – і то дуже типову – однієї української родини. В даному випадку – через долю родини класика української літератури Степана Олійника. Однієї з осінніх ночей 1931 року до гуртожитку Одеського педіну під’їхав енкаведистський воронок і двоє енкаведистів заарештували, як “ворога народу”, студента Степана Олійника, який бачте, ходив у вишитій сорочці і говорив українською мовою. Цього було досить, щоб звинуватити сільського хлопця з Левадівки у “буржуазному націоналізмі”. Тим паче, що за рік до цього комуністи заарештовують, і теж як “ворога народу”, його батька, хоча той вірою і правдою намагався служити їхньому режимові.
“У 1929 році, – пригадує сестра поета Марія Іванівна Олійник, – наш батько очолив сільгоспартіль. Його вважали хорошим, умілим хазяїном, поважали за доброту. Для сиріт була організована їдальня. Бідні люди були задоволені. Але невдовзі він потрапив під “розкулачку”, як тоді це називалось. Йому був оголошений так званий “план до двору з конфіскацією майна”. Й ось восени 1930 року нас, багатодітну і зовсім не багату родину, виганяють з хати, все до дрібниць виносять, що було, а хату замикають. Батька одразу ж посадили в місцеву тюрму, а потім відвезли до одеської в’язниці. А нас із матір’ю виселили на хутір Федорівку. Там, в одній хаті, ми проживали ще з двома сім’ями, розкуркуркуленими, як і ми. Відразу після “розкулачки”, Степана виключили в інституту”.
Так, справді, де 1930 року майбутнього поета-класика виключили з інституту. Він влаштувався на роботу в порту, а восени 1931 року знову подав заяву про зарахування до інституту. Але “верниє лєнінци-енкаведісти” заводять на нього справу, стежать за ним і врешті-решт заарештовують. В одеській в’язниці поет просидів до осені 1932 року. Намагаючись врятувати його від розстрілу, інший поет, Володимир Іванович, ризикуючи власним життям, зібрав двісті підписів студентів і викладачів на його захист і надіслав листа з цими підписами Калініну. Тоді, в 1931 році, це ще якимось дивом спрацювало. У в’язниці поет перебував у нелюдських умовах, нічні допити, тортури та знущання призвели до того, що він, людина фізично сильна, захворів на епілепсію.
Зима 1933-го. В Україні зловісний голодомор. Звільнений з в'язниці піднаглядний енкаведе батько поета, Іван Олійник, працює в селі візником. Коні голодують так само, як і люди, і кінь, яким правував І. Олійник, здихає посеред поля. Знаючи, що за смерть коня йому припишуть “саботаж”, і розстріляють, він бере найменшенького з синів і втікає з села на далекий хутір. А тим часом... “У нашій хаті, – пригадує Марія Іванівна, – ми лишилися удвох з матір’ю. У страшний голод, весною, ми, припухлі, вже були на краю загибелі. Їли першу зелень, щавель. У селі ховали по 15 – 20 чоловік на день. З осені 1933 року ми дещо заробили в артілі, дещо зібрали на городі. У нашій хаті стояв мішок кукурудзи, яка мала рятувати нас від голоду. Й ось якось я і братик Сіма приходимо зі школи і застаємо вдома чужого чоловіка (енкаведиста). Сидить цілий день і залишається чергувати на всю ніч, щоб ніхто з нас нікуди не ходив. У школу нас теж не відпускали. На зовнішній стіні хати великими чорними літерами написали: “Чорний бойкот, об’явлений колгоспниками артілі “До кращого життя” за нездачу хліба державі”. Виявляється, отой єдиний мішок кукурудзи в хаті багатодітної селянської родини був “хлібом”, якого ми не здали державі! І такі написи з’являлися на багатьох хатах нашого села.
Так просиділи ми в хаті понад місяць. Опалювати хату нам не дозволяли! Їсти можна було варити тільки вночі, вдень теж не дозволяли. А серед зими нас усіх вигнали з хати, а хату замкнули. Куди діватися? У кінці городу жила Настя-одинока жінка, інвалід, вона працювала в школі прибиральницею. Спасибі їй, взяла нас до себе”.
Хоча поета Степана Олійника випустили з в’язниці, проте комуністична охранка, НКВС (російська абревіатура – НКВД), яку в офіційних документах називали “передовим загоном Комуністичної партії”, і так воно насправді й було, продовжувала стежити за ним, як “сином куркуля”, “ворогом народу” та “українським націоналістом”.
“В 1936 році, – згадують сестри поета, – почалися нові страшні часи. Кожний ранок по селу пролітала чутка, що вночі комуністи когось заарештували – то Куряченка, то Миколу Канащука, то ще когось. А за що? Ніхто нічого не міг пояснити. Люди ходили мовчки, залякані, замкнуті. Це передавалось і дітям. А після кожного арешту, в школі нам пояснювали, що це заарештовують ворогів народу. У цей час Степана викликали в Одесі до НКВД і запропонували працювати на них, доносити на людей, на студентів, але він категорично відмовилися.
Згодом поет перебрався до Києва, але й там агенти ДПУ(ГПУ) стежили за ним, викликали на допити, погрожували та вимагали, аби писав доноси на своїх товаришів-літераторів”.
ПЕРЕД нами – трагедія лише однієї родини (докладніше про неї я описав у своїй книзі “Степан Олійник: поет на тлі епохи”), а таких сімей і таких трагедій в Україні було сотні тисяч, мільйони.
В серпні 2005 року Президент України Віктор Ющенко видав кілька указів, які стосуються вшановування пам’яті жертв голодомору та комуністичних репресій. Зокрема, це укази “Про додаткові заходи відносно увічнення пам’яті жертв політичних репресій і голодоморів в Україні”, “Про заходи відносно посилення державної підтримки колишніх репресованих та їх громадських організацій”. Одним із цих указів 26 листопада було оголошене Днем пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій. А 16 вересня в Києві відбувся міжнародний форум “Комунізм – загроза світові: свіжий погляд на світ, який змінюється”, організаторами якого стали редакція газети “Великая епоха” та київська міська організація Всеукраїнського товариства “Меморіал” ім. В. Стуса”. Цікаво, що 25 жовтня поточного року в Нью-Йорку, Лондоні, Монреалі, Гонконзі та по інших містах відбулися багатолюдні марші на підтримку тих п’яти мільйонів китайських громадян, які написали заяви про вихід з Комуністичної партії Китаю.
Здебільшого ми говорили про політичні репресії 30-х років, але вони тривали і в 20-х, і в 40 – 50-х роках, і в 70-х. Зараз, в умовах незалежної України, користуючись демократичними свободами, комуністи все частіше виходять на площі та вулиці, під комуністичними та російськими прапорами влаштовують галасливі зібрання. Вони навіть не приховують, що прагнуть реваншу, прагнуть повернутися до влади, прагнуть відродити радянську комуно-імперію.
Дивлячись, як вони шаленіли на своїх зібраних під час святкування Дня Свободи, я подумав: “А може, піти їм назустріч? Нехай би весь український народ жив собі так, як йому велять наша демократична Конституція і демократичні європейські традиції. А спеціально для комуністів влаштувати таке життя, яке вони влаштовували всьому українському (а також російському, білоруському, камбоджійському) народові. Тобто спеціально для комуністів організувати спецпоселення, розкуркулення, колективізацію, масові чистки, ГУЛАГ та розвінчування ворогів народу, запровадити НКВД-КГБ, з тотальним стеження і арештами, тільки вже за... російський буржуазний націоналізм? Вони прагнуть повернути український народ до такого, комуністичного, способу життя?! То нехай їхня мрія збудеться! Але тільки для них самих”.
