Була пізня година. Село заснуло, і тільки в вікнах одного з будинків світилося. “Не сплять, рідні”, – подумав Андрій Андрійович і додав кроку, смакуючи радість зустрічі з дружиною, Галиною Федорівною, і дочками Олею й Іриною.
Одне турбувало: як же вони сприймуть його першу зарплату на новій для нього посаді – Олександрівського сільського голови? Перед тим, як вступати в передвиборну боротьбу з шістьма претендентами на це “крісло”, займався зерновим бізнесом. І не без успіху. Подеколи його менеджерські зусилля приносили тисячі гривень доходу на місяць. А тепер він розписався у відомості за 260 кревних...
Дружина не подала виду, що, звичайно ж, такий обвал сімейного бюджету її зовсім не захоплює, а доні в один голос підбадьорили: настане час – буде краще.
Власне, заради того, щоб цей час настав і для нього, Сандуленка Андрія Андрійовича, і для всіх мешканців сіл Олександрівка, в якому народився та зріс, і Світлого, він і пішов на вибори, думаючи, що зможе допомогти землякам хоч якось поліпшити умови життя. Сил додавало й додає те, що 85% виборців віддали йому свої голоси, що виручать знання, здобуті в технікумі торгівлі, в Одеській національній академії харчових технологій (нині Сандуленко навчається в Одеському регіональному інституті державного управління Національної академії державного управління при Президентові України, де опановує законодавчий і законотворчий процес і обраний старостою, за його словами, найзгуртованішої навчальної групи).
Присягав 19 квітня 2002 р., і сьогодні, підбиваючи підсумки своєї роботи, може запевняти, що багато наказів виборців втілені в життя.
Я зустрів Андрія Андрійовича в розпалі робочого дня і поділився приємними враженнями від змін, що сталися в Олександрівці, де мені випало побувати 2 роки тому. Воно стало шляхетніше, чистіше, з ліхтарями.
– Це всім впадає в око, – не приховуючи втіхи, сказав він. – Силами депутатів сільської ради вдалося зробити чимало.
– А якщо конкретизувати?
– Заасфальтували не тільки центральні дороги, а й багато сільських вулиць. Встановлено зовнішнє освітлення, яке не даремно звикли називати найкращим городовим. Хочемо, щоб у темряві не залишилося жодної віддаленої вулиці. Але головне – ми завершили газифікацію Світлого, а в Олександрівці думаємо поставити крапку під нею в травні 2006 р. Зараз сімдесят відсотків об’єктів одержують блакитне паливо. Коли я очолив сільську раду, газифікація лежала, як то кажуть, у мертвій площині.
– Андрію Андрійовичу, я знав, що свого часу в Олександрівській загальноосвітній школі діти мерзли, а тепер мало не в футболках сидять за партами. Школу газифікували, налагодили опалення, дах замінили з гарантією на 25 років. Звідки гроші? Не підносять же їх сільраді на блюдечку з блакитною облямівкою?
Мій співрозмовник посміхнувся і запропонував:
– Давайте я ще назву деякі добрі справи, а потім відповім на запитання. Нашою гордістю стало комунальне господарство, яке очолив Віктор Григорович Плотников. Воно забезпечило вивезення сміття, ремонт шляхів і не жорствою, що розповзається після першого дощу, а асфальтом. Тепер узимку не маємо проблем зі сніговими заметами, через які села потрапляли у своєрідну блокаду. Водопостачання налагоджено. Сьогодні підвели труби навіть до нового мікрорайону в Олександрівці. Доставляємо дітей на власному транспорті на всілякі конкурси. Маємо прекрасний хор, яким керує Валентина Іванівна Піганова. Відродилася футбольна команда. Для неї придбали два комплекти спортивної форми. Юнацький склад навіть є.
– Андрію Андрійовичу, ви неодмінно скажете ще й про те, що в селі з’явилася лікарня ветеринарної медицини, стане до ладу амбулаторія сімейної медицини, розв’язано проблему телефонізації. Що цього року введено в експлуатацію 612 кв.м житла. Це в 178,2 раза більше, аніж торік, а на сесії сільради ухвалено будувати багатоповерхівки. Назвете й інші факти зростання. Про них мені розповів голова райради Василь Дмитрович Симулик. То звідки ж кошти?
– Це тема окремої розмови. Скажу тільки, що я прийняв справи в сільській раді з річним бюджетом 60 тисяч гривень, а сьогодні він у нас – 600 тисяч. Джерела? Сплата податків. Ми зуміли залучити інвесторів, і тепер у нас працюють нові підприємства. Це м’ясокомбінат “Гармаш”, зареєстровано Куліндорівський індустріальний концерн, КСК “Інвест”. Здано в оренду ставок. Настав час, коли в черзі на отримання земельних наділів стоять тільки мешканці Олександрівської сільради.
– Одне слово, під лежачий камінь вода не тече, як ви сказали одному з колег, який скаржився, що його село хиріє рік по року.
– Так, він бідкався, що на території сільської ради немає сільгосппідприємства. Але його немає й у нас. Ми покладаємося на власні сили і стукаємо в двері інвесторів, вищої влади. Підтримку маємо й від райради, і від облради, бо виділені нам кошти, всі до копійки, використовуємо вчасно, ефективно і за призначенням.
– Але ж буває, що гроші виділено, та не освоєно?
– На жаль. Чому ж я пішов геть із бізнесу? Побув депутатом сільради і зрозумів, що рідне село можна витягнути з прірви, і саме сільська рада повинна й може задати тут тон. А мій головний принцип у цьому житті: якщо не ти, то хто ж? Ось і несу свій хрест. Денно і нощно.
– Що б ви порадили своїм колегам – сільським головам, у яких, ну, скажімо, не все на лад?
– Спиратися на депутатську команду, на постійні депутатські комісії. Я, наприклад, знаю можливості кожного. І, скажімо, без таких товаришів, як Лідія Давидівна Малярчук, Ірина Вікторівна Киган, Василь Михайлович Желєзной, не зміг би все впильнувати. Хоча робочий день починаю з шостої ранку й закінчую о десятій вечора. Сьогодні вдосвіта обговорював можливості здавання в оренду земельної ділянки під бензозаправку. Цікавий проект.
– Прийом громадян регулярно провадите?
– Звичайно, в нас є офіційний графік, але я щодня зустрічаюся з людьми. А їх постійно в сільраді пребагато. Вникаю в суть кожного прохання, часу не шкодую для будь-якого питання, щоб вирішити його на основі закону. П’ять хвилин – це тільки для підпису довідки потрібно, з попереднім її читанням.
– Чи все гладко у вас виходить?
– Такого не буває, якщо людина принципова та віддана справі. Приходять до мене і невдоволені владою. Кажуть, мовляв, ви не так чините. Запитую: а як треба? Підкажіть, порадьте. А у відповідь: не знаю як, але ви робите не так. І я нерідко переконуюся в тому, що бажання робити справу породжує тисячі можливостей його виконання, а небажання – тисячі причин для його невиконання.
– Що зараз потребує термінового розв’язання, за що болить голова в сільського голови Сандуленка?
– У планах – створення комп’ютерного класу в школі, спорудження храму в селі. Хочемо на базі Олександрівської школи відкрити навчально-виховний комплекс типу школа-садок. Адже в селі, що мене втішає особливо, мешкають 150 дошколят. Ми розробили схему створення НВК з усіма обґрунтуваннями майже три місяці тому, але вона чомусь не розглядається відповідними чиновниками.
– І це засмучує?
– Аякже. Адже йдеться про дітей – наше майбутнє.
– А що ще засмучує вас, без сумніву, успішного сільського голову?
Андрій Андрійович на хвилину задумується, зітхає і каже:
– Інертність і утриманська психологія, на жаль, ще й не окремих моїх односельців. Пропонуємо чоловікам, що мають досить вільного часу, громадські роботи. Платні. Скажімо, викосити бур’ян. І багато хто не погоджується, мовляв, грошей мало даєте. Воліють взяти в борг пляшку горілки та розпити в тих же бур’янах. Як до їхньої свідомості достукатися?
– Треба сказати їм, мовляв, хлопці, якщо ми самі не будемо працювати на себе, то хто ж?
Андрій Андрійович посміхається у відповідь на мою пораду:
– Так і зроблю.
А я показую йому лист, у якому мешканці Олександрівки дякують сільському голові за його добрі справи, називаючи його людиною слова та діла.
Сандуленко почав читати лист, і його заклопотане лице вияснилося. А я подумав, що такі як він визначають авторитет місцевого самоврядування і саме за такими керівниками, що домагаються визнання тисяч людей, – майбутнє і кожного з нас, і всієї держави.
