Цієї зустрічі в редакції «Одеських вістей» чекали давно. І запитання в журналістів до губернатора Василя Петровича Цушка – давно назріли. У них – проблеми області. Власне, і сама зустріч почалася з проблеми: у будинку на Канатній, де розташована редакція «ОВ», погасло світло. Знеструмлена була (і не вперше) уся вулиця. Бесіда відбувалася при свічках, що додавало їй, погодьтеся, більшої довірчості.

Отже, запитання і відповіді, які прозвучали на цій зустрічі.

– У даний час з району дислокації виводиться Болградська повітряно-десантна дивізія. Від військовиків залишаються соціальна інфраструктура, житло, госпіталь, аеродром, пожежна частина і багато чого іншого. Усе це розтягується на очах. Чи можна змінити цю ситуацію?

– Моя особиста точка зору: у подібних випадках військовикам краще піти в одну ніч, передавши все цивільній владі. А відхід, розтягнутий у часі, здатний викликати ті наслідки, про які ви розповідаєте. Притому, що цікаво, представники Міноборони клятвено обіцяють мені: Василю Петровичу, все буде добре. Аналогічна історія була в Арцизі, коли я намагався відстояти порядок, ще будучи депутатом Верховної Ради. З тих пір і виніс переконання: якщо вирішили скоротити частину, в одну мить потрібно передати все цивільній владі і прийняти вольове рішення – військовики до майна більше жодного стосунку не мають. У противному разі, виходить, як у Котовську, де нам зараз передають Будинок офіцерів: там почали виривати «з м'ясом» вимикачі, проводка, плафони… У ситуації з Болградом я вчиню так само, як і в Котовську: звернуся до голови райдержадміністрації, щоб поставили охорону і оплачували її зі своїх коштів. Скажу чесно, в цій ситуації я перевищую свої владні повноваження, але іншого виходу немає.

– В одній з публікацій нашої газети порушувалося питання використання 30 гектарів земель державного водного фонду в Ренійському районі. За даними КРУ, бюджет у цій ситуації недоодержав 1 млн 70 тис. грн. Що зроблено після виступу газети?

– Було проведено нараду, результатом якої став справжній скандал з Мінагрополітики мого заступника по селу Чорбаджи, якого там зараз, м'яко кажучи, не люблять. Ця ситуація не має вирішення, доки водними ресурсами не розпоряджатимуться територіальні громади. Зараз же всі наші водойми здаються в оренду. Маразм у цій сфері дійшов до того, що квоту на виловлення дунайського оселедця розподіляє Керч. Скажу вам, що представники силових структур мають усі необхідні матеріали про те, що відбувається, але абсолютно нічого не зміниться, доки не зміниться господар-розпорядник. А як може чиновник, який жодного разу не бачив це озеро, підписувати дозвіл на його оренду?

У даній ситуації я, напевно, розписуюся в безсиллі, але поки що єдиною реальною реакцією на вашу публікацію була проведена нами нарада, що продемонструвала протистояння між облдержадміністрацією і чиновниками та Мінагрополітики. Відповідати ж читачам будемо тоді, коли чогось доможемося. Абсурдність цієї ситуації й у тому, що за сплату податків і щодо перевірок КРУ запитують з Рені, а здаючи в оренду об'єкт, з райдержадміністрацією ніхто цього не погоджує. Притому рішення саме про такий розподіл повноважень ухвалили високі київські дядьки з попередньої влади. Нинішня ж влада забрала повноваження з Одеси і передала Керчі: мовляв, “в Одесі – мафія”. А там – не мафія? Виходить, тільки в Керчі знають, що на Дунаї можна ловити, мають право розподіляти квоти. Автор цього неподобства – один з нардепів від нашої області…

– Сьогодні багатьох в країні цікавить проблема прийомних родин. Чи не стануть вони після ухвалення рішення про різке збільшення виплат їм своєрідним бізнесом. Якщо підрахувати, то і журналістці вигідніше залишити роботу, узяти двох дітей і підвищити рівень добробуту своєї родини…

– Я теж побоююся, що створення прийомних родин може перетворитися в дуже вигідний бізнес.

Будучи в залі Жовтневого Палацу, коли Президент оголошував вказівку про підвищення виплат на дітей у прийомних родинах, я сказав начальнику нашого управління охорони здоров'я Василю Лапаю: «Зараз таке почнеться!...»

Давайте разом підрахуємо: навіть якщо ви вдвох з чоловіком працюєте, то більш ніж 1400 грн на двох одержуєте навряд чи. На ці гроші живете і виховуєте двох своїх дітей. На прийомну ж дитину держава повинна платити два прожиткових мінімуми плюс по 300 грн на кожного з батьків. Складіть ці суми. Висновок: навіть взявши в прийомну родину двох дітей, можна дуже істотно поліпшити своє матеріальне становище. Добре, якщо дитину в прийомну сім’ю візьмете ви. А якщо завтра аферисти перетворять прийомні родини на бізнес? Отже, ця проблема – ціпок має два кінці. Я не говорю вже про те, як Мінфін буде вишукувати гроші на виконання доручення Президента! Як громадянин я розумію, що ситуація дуже неоднозначна, але як глава облдержадміністрації я буду виконувати волю Президента.

– У нашій газеті 28 вересня опубліковано статтю про те, як багато років під Ананьєвом будується школа. Вже стали батьками ті, хто збирався йти в її перший клас, а сучасний шкільний будинок, вкрай необхідний району, дотепер не завершений. Після публікації – мовчання…

– Цей рік був роком політики – так вже склалося. Бюджет розвитку затверджений 22 липня, отже, втрачено було півроку. Кого в цьому звинувачувати: попереднього губернатора, мене, чи час, у якому ми живемо?

Зараз ситуація така: депутати облради почали активно лобіювати інтереси своїх територій. Депутат від Ананьєва – людина тиха, інші – наполегливіші. І виходить, наприклад, що в Овідіопольському районі в бюджеті розвитку – 9 мільйонів, половина бюджету розвитку області. Проте дитячий садок і школу там будують за державні кошти...

Зараз – кінець року. За нашою інформацією, найближчим часом на область повинні спустити 10 мільйонів гривень. Їх дадуть, щоб потім забрати – адже ми їх, скоріше за все, не встигнемо освоїти. І одночасно існує парадоксальна ситуація: мені доповідають про заявлені до фінансування ті чи інші об'єкти, а на них не мається навіть проектно-кошторисної документації.

Тому підхід у мене такий: виділити кошти на об'єкти з високим ступенем готовності. Такими цього року були Ларжанська середня школа, Капланська і Шабська. Дві з них уже здані, Капланську здамо до кінця року.

Те ж і з газопроводами. Вимагають грошей не для того, щоб завершити будівництво, а щоб продовжити фінансування. Є об'єкти, де в трьох напрямках зариті труби, є газопроводи, витрати на завершення будівництва яких перевищують усю виділювану нам на газифікацію суму. Моя політика така: фінансувати ті об'єкти, де можна закінчити роботи в найкоротший термін з мінімальними витратами.

Я вимагаю завершувати будівництво об'єктів сумлінно, щоб не виходило так, як кілька днів тому, коли мені телефонують з району і запрошують на відкриття нарешті завершеного довгобуду. А потім передзвонює інша людина і говорить: “Василю Петровичу, не приїжджайте, люди на вас з вилами кинуться…” Виявляється, горе-будівельники так поспішали, що погано заізолювали газову магістраль, і в приміщення, де перебувають люди, постійно надходить газ…

– Не дуже давно Ви виступали перед суддями Одеської області, піднімаючи проблему переповненості слідчих ізоляторів, у яких часом громадяни сидять не рік і не два. Щось змінилося?

– Що стосується СІЗО... Пам’ятаєте народну мудрість: “від в'язниці та від торби не зарікайся”? Як таке може бути: людину затримано, і вона 4 роки перебуває в СІЗО, очікуючи суду? Там моторошні умови, камери переповнені. А потім суд приймає рішення: громадянин невинен. Хто поверне йому ці 4 роки? Я звертався щодо цього питання до Президента, планую ще раз відвідати СІЗО разом із представниками ЗМІ. Більше нічого я змінити поки що не можу. Можу тільки просити суддів ставитися до людей гуманно, по-людському.

– В Одесі й області багато національно-культурних товариств, центрів. Нещодавно призначена директорка Центру української культури заявила колективу: українська культура лише ланка в ланцюзі інших культур, тому утримувати Центр української культури в Одесі недоцільно. Ми будемо створювати замість Центру української культури Будинок народної творчості, експонуючи в ньому вироби народних майстрів. Як Ви ставитеся до цього?

– Негайно вживемо заходів, щоб скасувати непродумане рішення. І ще про культуру. Хіба Одеса винна, що в місті – 6 театрів і філармонія? Але чому тут йде нормативне фінансування в розрахунку на одного жителя, а київські театри фінансуються просто через Мінкультури? Адже артистів у нашому місті на одного жителя не менше, ніж у Києві. В результаті, у нас заслужений артист одержує 500 грн, а в Києві – тисячу. Це нормально? Я порушив це питання, а також і питання про те, щоб українському театру присвоїли статус національного.

Мене часто запитують про мету, яку я переслідую, працюючи в регіоні. Відповідаю: насамперед це – стабільність. Не хочу і не допущу переходу до особистісного фактора, не хочу уподібнюватися тим політикам, які заради особистих амбіцій готові розхитати ситуацію в регіоні. Всі матеріали на цих людей є в правоохоронців і, повірте, дуже багато зусиль довелося докласти до того, щоб ситуація залишалася стабільною. Джина з пляшки не випустили тільки заради інтересів громадян регіону. Я не жандарм. Вважаю, що багато чого повинно залишитися в минулому. Є революціонери-руйнівники, є творці. Я не люблю руйнувати, а намагаюся, у міру можливості, творити.

Дорогі журналісти! Я заздрю вашій сьогоднішній мірі свободи. Колишня державна система була створена під диктатора.

Але ж керівник адміністрації – це, по суті, префект. Свого часу частина прокурорських функцій, зокрема нагляд за дотриманням законності, теж повинні були перейти до адміністрації. Усе інше – робота місцевого самоврядування. А що виходить реально? Як приклад приведу ситуацію з розрахунками по боргах комунальникам через радянські ощадкнижки.

Прийшла субвенція, я виношу цю проблему на облраду, потім кошти йдуть на підприємства, переборюючи ще низку бюрократичних перепон. А невже не можна прямо? В результаті, роль облдержадміністрації зводиться до ролі листоноші. Мені часом хочеться найвищим особам держави порекомендувати прочитати закон про облдержадміністрацію. У них, напевно, складається враження, що я генерал-губернатор. А я не губернатор, я глава облдержадміністрації. З мене вимагають боротьби з пташиним грипом, але хіба я затверджував головветлікаря, санлікаря, хто їхні кандидатури зі мною узгоджував?

– Зараз багато говориться про реформу влади…

– Висловлю свою точку зору: влада призначувана – не завжди виправдана.

Як ви гадаєте, чому буксує реформа на місцях? Все дуже просто: сільський голова, секретар, бухгалтер і землевпорядник подумали, що вони залишаться без роботи, і стали розповідати людям казки типу «Будете до Одеси їздити за довідками». А люди вірять...

Реформу в селі треба починати з фіскальної реформи. Сказати сільському голові: “У нас бар на території, нехай його господар вносить гроші в касу ради. А те, що його тримає твій кум, жодного значення не має.” Повинні зібратися депутати сільради і пояснити голові, що його кум – це його проблеми, як і те, що якщо гроші за торгівлю смаленою горілкою йдуть голові «на кишеню», – це теж не проблеми громади.

Джерело доходів повинне бути на місці. А ми збираємо гроші, відправляємо їх до Києва, а потім кошти йдуть назад. Кошти на утримання місцевої влади – у послугах, які надає сільрада. Що такого революційного зробили, коли забрали в секретаря сільради право оформляти заповіт сільській бабусі і передали його приватному нотаріусу, який перебуває за 30 км від села?

А реформа – це скасування частини довідок, повернення колишніх функцій секретарю сільради. Крім того, в корені потрібно змінити наш підхід до пільг. Нехай зроблять нормальну гідну пенсію людині, і годі над нею знущатися. Припустимо, ветеран війни – одерж 500 грн (я називаю умовну цифру), ветеран праці – 400 грн, пенсіонер – 300 грн. Якщо ми перейдемо на цю систему – реформа піде. Людині буде байдуже, де сільрада. Єдине, з урахуванням нашого менталітету в кожному селі має залишатися староста – державна людина; заступник сільського голови. Сільрада може бути одна на 5 тисяч чоловік, але староста – у кожному селі. Я сам колишній сільський житель і свого часу виконував роль “старости”, коли працював директором радгоспу – одним на два села. В одному – сільрада, в іншому – нікого. Мені по рації повідомляють: “Василю Петровичу, приїжджайте, батько матір вбиває…” Я приїжджав і забирав лом у п'яниці…

– Ви говорите про стабільність у регіоні. Але ж для цього потрібно постійно вести переговори на всіх рівнях, спілкуватися з людьми.

– Я так і роблю. Була проблема із «Гласом». Я зробив все, щоб опоненти сіли за стіл переговорів, поговорили, прийняли рішення по акціях і грошах, розійшлися. Нехай вирішують свої суперечки в суді, але ефір припиняти не треба.

Я регулярно буваю на ринку «7-й кілометр», розмовляю із підприємцями. Податкові питання – це питання силовиків. Мене ринок цікавить як підприємство, на якому працює 50 тисяч чоловік. Зараз досягнуто домовленості з усіма власниками контейнерів, що вони замість 40 грн на місяць будуть платити до бюджету 200 грн.

З бізнесом потрібно домовлятися. Адже пошли інспекторів штрафувати – його на середині ряду перекуплять... А тут проблема вирішена, і гроші підуть до буджету. Не відразу, потроху, але підуть. Я тихо роблю речі, потрібні регіону, і не піарю себе з усякого приводу. Просто не маю такої звички.

Біда України, на мій погляд, в тому, що у парламенті реально працюють 50 чоловік, популістів багато, а професіоналів мало. Коли пишуть закони, не думають, що в регламенті Верховної Ради чітко зазначено, що жоден закон не підлягає реєстрації, якщо автор не вказав джерело надходження коштів для його фінансування. Однак Литвин, а до нього Плющ, Ткаченко спокійно усе підписували. Мороз три роки такі закони не пропускав, а потім теж почав підписувати. Я працював в економічному комітеті парламенту і знаю, до чого призводять такі популістські рішення. Приклад – Закон про дітей війни. Він гарний, але в уряду немає грошей. Немає їх і в областях, містах, районах і сільрадах. А нещасливі люди томляться. Навіщо ця дурилівка? Додайте людині 30 грн, тому що вона народилася в 1947 році, під час голоду, і не мучте.

Я якось бачив, як викачують газ із пільгових балонів для ветеранів. Це було між Арцизом і Татарбунарами. Я їхав по полях і побачив, що відбувається. Після такої «операції» балона вистачає на тиждень, а то й менше. Він має важити 24 кг, але хто його зважує? Спробуйте, сядьте до маршрутки за пільгою! Вас у кращому випадку обматюкають. А тим часом компенсаційні гроші з адміністрації власники автобусів і маршруток вимагають постійно, нібито за перевезення пільговиків. Ми поставимо термінали «Телекарту» і наведемо порядок і в цьому питанні, врахувавши реальне перевезення пільговиків, а не усереднене.

– Дуже актуальна для регіону проблема – добрива, що давно зіпсувалися, та ядохімікати.

– В управлінні екології є гроші на її вирішення, вони не списуються, а переходять на наступні роки. Єдина проблема: зважаючи на все, в облраді свого часу порахували, що нова влада буде красти, і прийняли рішення: всі об'єкти фінансування за цією статтею затверджувати на сесії. Я поставив завдання підготувати проект, без цього грошей не дам.

В Ізмаїльському районі цю роботу провели минулого року. Притому із проблемами: гроші списали, а багато чого недоробили, тому акт довго не підписували. Прошу газету вести контроль за витратою коштів, які ми будемо направляти на вирішення цих проблем, моніторити ситуацію.

– У редакції чимало скарг і звертань із Любашівського району. Пов'язано це зі збитком, який завдано будівництвом автобану Одеса – Київ…

– Я особисто посилав керівництво району до Мінтрансу. Я сказав: голова райради і голова райдержадміністрації (у минулому заступник голови) і раніше були при владі. Є добре усім відома система: доки територія, де триває будівництво, не підпише усіх необхідних паперів, воно не буде почате. А тут, м'яко кажучи, проґавили.

Ситуацію ускладнила постійна зміна міністрів транспорту: Кірпа, Червоненко і далі. У Ширяївському районі Маймескул змусив виконати всі роботи. А тут, образно кажучи, продали район, а зараз плачуть. Дороги розбиті, кар'єри вичерпані. Але ж із самого початку в розробку кошторису повинні були бути включені кар'єри, з'їзди із дороги. Що ми можемо зробити в такій ситуації? Нехай вона буде наукою для всіх, а ми будемо просити гроші в Києва.

Я пропоную такий вихід. Дорога від самого початку позиціонувалася як манна небесна для регіону. Нехай газета покаже і негативні сторони її будівництва, а я відправлю матеріали до Києва.

– Сьогоднішній стан економіки, становище в АПК не можуть не тривожити…

– Розповім вам про парадоксальні ситуації: по зерну область – третя в країні, хоча із березня до жнив у багатьох районах взагалі не було дощів.

За соняшник минулого року давали 1500 грн за тонну (зараз 800). Солярка коштувала 2400, зараз майже 4000 грн за тонну. Одночасно з цим прибуток у сільгосппідприємствах значно вищий, ніж минулого року. Багато хто, до речі, піднявся й у тваринництві. Просто селянам потрібно не заважати, й усе буде нормально.

Я завжди себе запитував: чому в нас уся земля має бути обов'язково поораною, якщо, наприклад, у Євросоюзі платять за те, що якась кількість землі рік-другий відпочиває. Цього року я не став примушувати селян сіяти 12 тис. га буряку. Юлія Володимирівна довго мене за це відчитувала. Але в 2004 році власники цукрових заводів не розрахувалися із людьми, познущалися над ними за принципом: ну куди вони дінуться? А потім просять: примусьте селян. Я цього робити не буду!

– Ваш сьогоднішній підхід до кадрових питань?

– Мені часом говорять: зніми з роботи голову райдержадміністрації. Не за злодійство, за погану роботу. А де я знайду інших? За ці 8 місяців хоч чомусь навчилися. Головне, і я не боюся повторитися: не розхитувати ситуацію, щоб область була керованою.

Звичайно, чимало проблем привносить квотний принцип призначення кадрів. З мого погляду – це нісенітниця. Я маю призначати не того, кого вважаю потрібним, наприклад, професіонала-господарника, а представника тієї чи іншої партії. Саме тому вважаю, що і новий парламент, який буде формуватися за таким принципом, може проіснувати 2,5 – 3 роки і пересваритися. На жаль, культура і вміння прислухатися до думки інших у нас відсутні.

– Одна з проблем, яку активно обговорюють в регіоні – приватизація Припортового заводу. Як Ви ставитеся до цієї ідеї?

– Я за класичну приватизацію. Це коли приватизується те, що обтяжує бюджет. Такі ж прибуткові підприємства, як Припортовий завод, продаються, щоб вирішити життєво важливі проблеми країни, зробити великий ривок у тих або інших напрямах. Якби після продажу «Криворіжсталі» гроші пішли на закупівлю рентгенапаратів до кожного району, на устаткування лікарень томографами, на будівництво медичних центрів у кожній області, то я таке тільки б вітав. Уся техніка служила б мінімум 10 років, інфляція б не зросла. Або вкласти гроші в комп'ютеризацію і автобуси для сільських шкіл. А так ми проїдаємо зараз гроші «Криворіжсталі».

Продаючи Припортовий, я насамперед поцікавився б у майбутнього власника ось про що: 700 млн грн бюджет одержить як податок із підприємства цього року. Доведи мені, що в 2006-му це буде 800 млн, у 2007-му – 900 млн, буде забезпечене зростання виробництва і зарплати. Тоді хай здраствує приватизатор! А продати так, щоб аби продати – не можна. Я ж особисто категорично проти продажу Припортового заводу сьогодні.

– Останнім часом досить популярні регіональні програми. Як Ви до них ставитеся?

– Програми – це можливі напрями роботи, демонстрація бажання що-небудь зробити. Я теж можу заявити, що моя програма – полетіти в космос до 80 років... А якщо серйозно, то головна програма – це бюджет країни, регіону, міста...

Якщо ж говорити про наш регіон, то подивимося, наприклад, на програму розвитку Придунав’я. Потрібно не планувати нескінченно, а пустити в експлуатацію судноплавний канал Дунай–Чорне море, і проблему буде вирішено, як і питання мотивації для чотирьох міст: Вилкового, Кілії, Ізмаїла, Рені. У працівників підприємств з'являться гроші, у селян – можливість реалізації продукції – у Придунав’ї завирує життя.

Однак порушено питання, що там-десь страждає природа. Я розцінюю це як занадто велику зацікавленість наших екологів у вирішенні проблем сусідньої країни. Я особисто виїжджав на канал і бачив, що ні природа, ні місцева живність в регіоні не страждають. У Мінтрансі й Кабміні знають мою позицію з цього питання.

Багатьох хвилює, як і чи буде окупатися канал. Давайте подивимося на проблему в комплексі. Канал – це активізація життя в регіоні, транспортний коридор до Європи – це вже вигідно.

Я б ще декілька рукавів передав у оренду бізнесменам, щоб залучити приватний капітал, нехай будуть приватні канали. Адже в Румунії вже прорили 2 канали. Чим ми гірші?

Ми будуємо школи, газопроводи, здаємо державі – при чому тут регіональні програми? Попіарити себе захотілося – ради Бога! Тільки не кажіть, що від цього користь регіону!

– У нас дуже багато скарг по колишній МКЛ-12, де свого часу реалізовувався пілотний проект Кабміну щодо створення університетської клініки. Ректор медуніверситету клявся і божився, що інтереси 25 тисяч мешканців району і 10 тисяч чорнобильців, які перебувають тут на обліку, будуть дотримані. Однак минув час, і все виявилося фікцією. Ціни за палати зростають, а люди кажуть, що головна тут принада – 3,5 га землі у престижному районі, просять про допомогу.

– Виїдемо разом із журналістами на місце і розберемося за фактом.

– Дуже багато скарг надходить від сільської інтелігенції: вчителів, лікарів з приводу проблем, які виникли в ході земельної реформи…

– Найбільша проблема українського села – передача землі пенсіонерам. Молодь їде із сіл до міст. Пенсіонери на сім’ю одержують пенсію близько 660 грн, плюс земельні паї. А молоді потрібно попрацювати, щоб заробити стільки. Тому й шукають, де легше. Я вважаю, що потрібно відпустити ринок землі як оборот права оренди на землю. Допустимо, я взяв під оренду 100 га землі і кредит на її обробіток у банку. Гроші не повернув. Банк ставить моє право на оренду на котирування й продає його і т.д.

Що ж стосується обмеження у законних правах тих людей, про які ви говорите, то шахрай-землевпорядник себе підставляти не буде. Тут питання потрібно вирішувати в суді.

– Одне із наймодніших слів сьогодні «спонсор». Як Ви ставитеся до цього, чи потрібно писати про цих людей, якщо вони допомагають дітям?

– Біблія вчить: про добрі вчинки розповідати не прийнято. Але є реальне життя. Зараз усі партії шукають, як би себе попіарити. Надайте їм цю можливість. Нехай допомагають дітям, а ви про них пишіть. Нехай хоч сірий вовк буде спонсором, але якщо він допоміг хоч одній дитині – напишіть про нього. Таке життя. 90% нашого народу не крали, 10% суспільства пройшло через кров і бандитизм до своїх нинішніх грошей. Тому я завжди говорю: люди, не цурайтеся допомоги, беріть її, а за кого голосувати, вирішуйте самі. І знаєте, народ у нас не дурний, розуміє...

Наша зустріч з вами обопільно корисна. Зараз, сидячи при свічках, хочу попросити вас про допомогу в ситуації із «Обленерго». Купивши весь майновий комплекс за 50 млн, його господарі експлуатують майно на 500 млн. Ми займемося розділенням власності територіальних громад і «Обленерго». Гадаю, ситуація вирівняється. І друга дуже важлива проблема: газифікація. Чому ми будуємо газопровід за державні гроші, а керівництво приватної компанії «Одесагаз» ставить ультиматум: доки не віддаси газопровід у власність, не одержиш газ?

Це проблеми давні. Я не здивую нікого, якщо скажу, що з 1987 року країну дерибанили щосили. Ви можете ставитися до Ющенка як завгодно, але сьогодні вперше за багато років з'явилася можливість навести порядок у країні. Президент – моральна людина, не диктатор і хоче навести порядок демократичним шляхом. Це ламає багато стереотипів, до яких ми звикли. Але чекати чудес, коли 10 чоловік руйнували, а один хоче відновити, ще зарано. Хоча дуже хочеться хорошого.

Знаєте, хочу навести такий приклад: ми в траншеї. У роти немає їжі, патронів, одні багнети. Люди голодні й деморалізовані. А навпроти, за 100 метрів, в іншій траншеї, ситі супротивники, із запасом їжі і зброї, банками і телеканалами. Ми маємо захопити цю траншею, притому не силою, а інтелектом, змінивши менталітет людей. Наша рота – це 90% населення країни, які не крали. Який вихід у цій ситуації? Я скажу вам: трудитися. Замисліться: символ Америки – ковбой. І не тому, що в нього зброя, а тому, що він робоча людина, ковбой, простіше кажучи, скотар, там цим пишаються. Спробуйте в нас когось назвати скотарем або дояркою – образяться. Я цього не розумію, тому що працюю все життя. Ніколи не роздавав векселі. Не був і не прагнув стати губернатором.

Мешкаю у друзів, квартиру не одержую, плачу за комунальні послуги. Сім’ю не перевожу, не хочу робити дітей заручниками батькової кар'єри. Донька закінчує 10-й клас фізико-математичного ліцею, син вступив до інституту. Далі буде видно.

Про яку квартиру мова, якщо до мене на прийом приходить інвалід війни, якому за 80, а він уже 7 років – другий в черзі? Одержують житло прокурори, митники... Я так не вмію.

Зарплату в 20 тисяч гривень теж не одержую, вважаю, що не маю морального права, якщо в інших вона близько 700. Якщо поводитися інакше, то буде значно важче спілкуватися з людьми. А щоб підняти роту для захоплення траншеї, потрібно, щоб люди в тебе вірили...

Р.S. Добиратися до призначеного часу в редакцію “ОВ» губернатору довелося сходами у суцільній пітьмі. За «круглим столом» виручили свічки. Що це – чергове НП? На жаль, і матеріал про цю тривалу зустріч писали при свічках. І вийти з ним у світ газета вчасно не змогла – знову через відключення електрики...

Що відбувається у нашому «доблесному» «Обленерго», чому через часті відключення світла страждають мешканці, підприємства, установи, школи й лікарні центральних районів Одеси? Читайте у цьому ж номері газети.