Питання руба КОЖНА ПОЇЗДКА – РИЗИК
«Як і всі райони області, Тарутинський мережею доріг пов'язаний і з Одесою, і з іншими райцентрами, і з селами. Від нашого села – Височанського – до Тарутиного 80 кілометрів. Шофер В.М. Павлюк, який водить рейсовий автобус до райцентру й назад, фахівець досвідчений, з великим стажем роботи, користується у нас заслуженим авторитетом. А ось машина – допотопний автобус «пазик» ще хрущовських часів, незліченну кількість разів ремонтований (причому, запчастини для нього сьогодні знайти практично неможливо), годиться хіба що як виставочний експонат для музею історії вітчизняного автомобілебудування, якщо такий існує.
Практично щодня перед виїздом на маршрут водій змушений декілька годин провести, лежачи під «черевом» автобуса, скріплюючи, підтягуючи деталі, перевіряючи кожен болт, щоб бабуся-машина не підвела на шляху. Адже не раз бувало, що й штовхати її доводилося, і в двір затягувати тракторами. Траплялося і таку картинку спостерігати: автобус, який не доїхав до місця призначення, тягне черговий «буксир», а пасажири з дітьми й пожитками йдуть услід за ним по дорозі. Тому о 7 ранку вирушаючи у рейс, Володимир Миколайович щоразу сам собі клянеться: «Більше за кермо цього мастодонта не сяду, залишу його в Тарутиному, нехай хоч на постамент ставлять як реліквію районну». А ще відвідує шалена думка: посадити б районну владу замість звичних для них «волг» до цього «пазика» та прокатати по маршруту – можливо, зрозуміли б, зрештою, що давно настав час замінити цю автобусну розвалюху, щоб не піддавати щоразу ризику життя десятків пасажирів.
Усе, про що пишу, гірка правда. Запрошую кожного сісти до автобуса у селі Височанське. Якщо пощастить, на початку шляху зможете навіть місце роздобути. Народу набивається багато, стояти доводиться і літнім, і матерям з дітьми.
Але цей автобус – єдиний транспортний засіб, який пов'язує жителів 10 сіл і Тарутине. Тому нарікати не доводиться. Буває, що хтось і непритомніє, як в одному із рейсів: дорожніх перипетій не витримувала жінка середніх років, водію 7 разів довелося зупинятися, надавати їй допомогу.
Рейс проходить через досить круту, із височинами, дорогу Ізмаїл – Бендери. По обидва боки – глибокі рови. За нинішньої негоди є про що замислитися, нещадно трясучись у натужно стугонливому «пазику», який із зусиллям долає підйоми і спуски. У нової машини від непосильного вантажу гальма перегріваються, а тут... Без слів усе зрозуміло.
Неодноразово наш водій звертався до усіх інстанцій, обґрунтовував необхідність заміни старої машини. І хоча всі знають, у якому стані автобус, щоразу після чергових звертань від В.М. Павлюка вимагають одного: виїзду на маршрут на старому «пазику». Чомусь відповідальні особи не замислюються над можливими наслідками таких горе-поїздок.
Тому ми, пасажири із Височанського, Ново-Українки, Плачинди, Олексіївки, Ганнівки, Слобідки, Надрічного та інших сіл, через «Одеські вісті» звертаємося до Тарутинської райради, райдержадміністрації, облдержадміністрації з проханням: забезпечити наш маршрут новим містким автобусом. Сподіваємося, що будемо, зрештою, почуті».
Від імені численних пасажирів рейсу «Височанське – Тарутине»
Василь ГУЦУЛ,
капітан запасу,
Тарутинський район
ЧОМУ МОВЧИТЬ РАДІО?
«Уже другий місяць в Овідіополі не працюють радіоточки. Бувало таке й раніше, але досить було повідомити про неполадки за телефоном 3-12-70, і вживали заходів, радіо починало говорити.
Нині на численні звертання слухачів чуємо (вкотре!) ту саму заспокійливу відповідь: «Ведуться роботи, незабаром усе налагодиться».
Однак час йшов, а радіоприймачі мовчали.
Як пояснив, зрештою, головний інженер цеху електрозв'язку № 4 пан Ведута: немає техніки, тобто вишки, за допомогою якої можна було б усунути неполадки, які заважають нормальній роботі радіомовлення в Овідіополі.
Зверталися працівники цеху з цього питання до свого керівництва і в Одесі, і в Іллічівську, але місцевим зв'язківцям так ніхто й не допоміг.
Невже на місці, у районному центрі, не можна вирішити це питання? Хіба немає в нас підприємств, які мають ці самі вишки?
До речі, оплату за радіоточки, які не працюють, їхні власники справно вносять».
Г. КАПУСТЕНКО,
учасник бойових дій, інвалід І групи;
М. КИРИЛЕНКО,
учасник бойових дій, інвалід І групи;
М. КОСТЕЦЬКИЙ,
учасник війни, смт Овідіополь
Від редакції: Запитання, поставлені ветеранами війни, адресуємо Овідіопольській райраді і сподіваємося на їхнє швидке вирішення по суті.
«ЗАЙЦІ» У ТРАМВАЯХ ПОЧУВАЮТЬ СЕБЕ ПРИВІЛЬНО…
«Як і більшість людей похилого віку, які не мають особливого достатку і економлять кожну копійку, досить часто користуюся одеським міськелектротранспортом. І останнім часом чомусь жодного разу не доводилося бачити на маршрутних лініях контролерів, які перевіряють у пасажирів наявність квитків та інших проїзних документів. Люди, які не сплачують за проїзд, не бояться контролю і їдуть безкоштовно.
Багато років йдеться про те, що електротранспорт збитковий. Ще за минулого одеського мера багато говорилося про те, що чимала частина грошей за проїзд осідає в кишенях кондукторів: і зараз можна спостерігати картину, коли квиток не видається на руки пасажиру. Минулого року чиновники пояснювали збитки електротранспорту великою кількістю пільговиків, тобто нас, пенсіонерів.
Скільки коштів перевели на електронні прилади в салонах трамваїв і тролейбусів, які мали реєструвати проїзд пільговиків за спеціальними картками, скільки черг літні одесити вистояли, щоб ці самі картки одержати! Зараз жоден такий лічильник не працює – гроші на вітер викинуті.
А «зайці», як і раніше, почувають себе привільно в електротранспорті.
Вважаю, потрібний постійний контроль на лініях: тоді й збитки, впевнений, значно скоротяться».
С. ТАРАСЮК,
пенсіонер,
Біляївський район
Резонанс Я ТАК ГАДАЮ
«У публікації «Стратегічне питання» («ОВ», № 210-211 від 12 листопада ц.р.) з інтересом ознайомився з думками різних людей щодо перспективи вступу України до НАТО. «А яку позицію у цьому питанні займаєте ви? Подумайте над цим» – запрошує до міркувань над темою кореспондент.
Ось і я вирішив поділитися з читачами своєю думкою. Питання дуже важливе й актуальне. Нас весь час намагаються переконати в тому, що НАТО – організація миротворча. Але давайте згадаємо трагедію Югославії. Хіба руйнування цивільних об'єктів, мостів над Дунаєм було «гуманітарною місією»? А це ж було зроблено НАТО. Ні, як був блок агресивним, так ним і залишився. І наступні події в Іраку – теж тому підтвердження.
Читав про навчання на Яворівському полігоні за участю вояків НАТО. Відпрацьовувалися дії за екстремальних умов, малися на увазі стихійні лиха. Тоді навіщо використовувати танки й артилерію? А дуже допомогли нам натовці, коли це саме стихійне лихо – повінь – трапилося в Закарпатті?
Треба усвідомлювати те, що «дядько Сем» спить і бачить стіну відчуження між Україною і братніми слов'янськими країнами, Росією та Білорусією. І тому прагне затягти нас до НАТО.
На зорі незалежності ми проголосили, що Україна – позаблокова держава. А тепер хочемо цей принцип порушити?
Впевнений, таке ж, як в мене, ставлення до перспективи вступу України до НАТО у 80% населення країни».
А. ЗОЦЕНКО,
інвалід війни ІІ групи,
с. Малоярославець-Другий,
Тарутинський район
ОБ'ЄДНАВШИСЬ, МИ ДОПОМОЖЕМО ОДИН ОДНОМУ…
«Про те, що в Одесі створено обласну громадську організацію хворих на гемофілію – благодійний фонд «Фактор», ваша газета писала цього року (стаття «Хочу, щоб син пішов до школи...», 13 серпня). Діяльність «Фактора» почалася зовсім нещодавно, ще й року не минуло, але хворі вже відчули її результативність. Особливо у плані забезпечення дітей-гемофіліків необхідними ліками.
Ми, члени цієї організації, хочемо залучити до її лав якнайбільше потерпілих від тяжкого захворювання не тільки в Одесі, але і в районах області. На жаль, ми не знаємо адреси усіх хворих. А тому вирішили звернутися через «Одеські вісті» до мешканців Одещини, які страждають від хвороби самі або мають дітей, хворих на гемофілію. Будь ласка, приєднуйтеся до нас: спільними зусиллями ми зможемо досягти значно більших успіхів у боротьбі з недугою.
Для включення до реєстру бажаючим необхідно вислати на адресу Ольги Родіонової (65096, м. Одеса, вул. Кавказька, № 25, тел. 720-30-58), яка займається у фонді роботою із мешканцями області, документи (ксерокопії), які підтверджують діагноз: витяги із історії хвороби під час лікування в стаціонарі, результати досліджень крові, які вказують на дефіцит фактору згортання крові. Не забудьте вказати вашу точну адресу і номер телефону за його наявності.
Давайте разом боротися за виживання наших дітей. Адже, як відомо із численних публікацій на теми гемофілії, у розвинутих країнах такі хворі навіть займаються спортом. Вважаю, що й наші діти мають право жити повноцінним життям, а для цього кожний із нас має внести свій внесок до спільної цілеспрямованої роботи. Об'єднавшись, ми допоможемо один одному».
Тетяна ЧУМАК,
смт Іванівка
Це цікаво ВЗИМКУ ПО ГРИБИ?
«А, справді, чи можна взимку грибів назбирати? Не на ринку, звичайно.
Не дивуйтеся: можна. Є один вид грибів, які «заявляють» про себе тільки у зимову пору. Вони так і називаються – зимові опеньки, або фраммуліко бархатисті.
Пам'ятаю, як запротестувала дружина, коли я приніс ці гриби додому і попросив посмажити. Ну, які опеньки взимку?! Та найзвичайнісінькі, їстівні й смачні. Ростуть вони в околицях Одеси, та й у самому місті – на прибережних схилах, у парках санаторіїв, наприклад. З'являються вони із жовтня по грудень, коли жодних інших грибів вже й у спомині немає. Якщо не рахувати вєшенку, якій теж зима не страшна: якщо немає сильних морозів, то вона чудово себе почуває на стовбурах дерев до самого березня.
Зимовий опеньок – дивний гриб. Росте великими мальовничими групами, любить розташовуватися на стовбурах тополь і верб. Вдарить мороз, він застигає, клякне. А ледве наблизиться відлига – гриб оживає і росте собі, як ні в чому не бувало. При цьому він витримує і по кілька значних перепадів температур. Як і вєшенка, під час відсутності сильних морозів може рости до весни. Збирати ці гриби можна без побоювання: отруйних опеньок взимку не буває. Гриб можна варити, маринувати, солити, але найсмачніший він у смаженому виді. В їжу вживається капелюшок із верхньою частиною ніжки. Єдина умова: на другу добу смажені гриби їсти небажано. Втім, це загальне правило для страв із будь-яких грибів.
Зимовий опеньок гарний: капелюшок у дорослих грибів медово-жовтого кольору, до центру більш темний, гладкий, клейкий, у суху погоду блискучий. Капелюшок молодого гриба має опуклу форму, зрілого – плоску. Ніжка буває довжиною до 10 см, тонка, щільна, пружна, біля пластинок – світла, до основи – коричнева, волосиста-оксамитна. М'якоть гриба тонка, жовтувата або кремова, із приємним запахом і смаком.
Грибниця зимового опенька живе багато років. Я знаю один тополевий пеньок, із якого вже котрий рік поспіль збираю пристойний врожай цих грибів.
У будь-якому місці, де є послаблені дерева й зрубані пні, можуть рости зимові опеньки, цілком ймовірно, і в саду на вашій дачній ділянці.
Якийсь читач, прочитавши ці рядки, подумає: «Ну, все, можна йти на тихе полювання!». Зупиніться! А що ви знаєте про мутацію грибів? Зовні гарний і здоровий зимовий опеньок, який не викликає ніякої підозри, може все ж таки стати причиною отруєння. Чому? Тому що гриб, здатний як насос накачувати у себе із землі, повітря, води весь бруд промислових відходів, вихлопні гази і т.п., стає мутантом, якщо росте неподалік від підприємств, вздовж автотрас або там, куди стікаються стічні води, насичені, наприклад, отрутохімікатами. Запам'ятайте: гриби можна збирати лише в екологічно чистій місцевості. На щастя, такі куточки природи ще збереглися у нашому регіоні. Але, вирушаючи по зимові гриби, будьте все ж таки і уважними, й обережними. Не вклоняйтеся грибу, якщо хоч трохи засумнівалися у його добрих якостях».
Микола ПОПОВ,
полковник у відставці, почесний член Товариства охорони природи
Читач пропонує МИ ВСІ – ПОТЕНЦІЙНІ ПАЦІЄНТИ
«Всі ми, навіть найздоровіші люди – потенційні пацієнти лікарів. Мабуть, немає людини, яка не хворіла б сама, або рідні та близькі якої не опинялися б на лікарняному ліжку. І щоразу недуга перетворюється для більшості в проблему: і ліки є в аптеках, і обстежень, процедур у клініках провадиться задосить, та ось, запитай кожного, що мучить? Відповідь одна – грошей не вистачає. Ні на ті препарати, які все дорожчають і дорожчають, ні на ті аналізи із процедурами і подальше лікування: адже багато чого пацієнту доводиться оплачувати із власної кишені.
У якому стані перебуває медицина в нашій країні, говорено і описано багато із тим самим висновком: у стані пасербиці. Коштів на її пристойне існування й нормальне функціонування виділяється куди менше, ніж треба.
Ось і подумалося мені: хіба перевелися в нас меценати, успішні підприємці, щедрі душею, які могли б знайти кошти на благодійні справи на користь медустанов? Якщо ні, то хочу підказати адреси для такого меценатства: допомоги потребують відділення Одеської міської клінічної лікарні № 1, іменованої в народі Єврейською, із вдячністю прийняв би її й Лермонтовський санаторій, де проходять реабілітаційний курс лікування люди, які перенесли інфаркти.
Гадаю, що зачерствілих душею в нашому суспільстві все ж таки менше, ніж людей шляхетних, які зі співчуттям ставляться до хворих людей та їхніх проблем».
Володимир БЕСЄДОВСЬКИЙ,
м. Одеса
Слова вдячності ЩАСТЯ ВАМ, ЛЮДИ ДОБРІ!
«Нинішнього року мені довелося перенести операцію в обласному онкодиспансері. Я сільська жінка, пенсіонерка, ветеран праці. Вперше в житті одержала вердикт лікарів: необхідне хірургічне втручання. Звичайно, дуже боялася. І тепер не перестаю дякувати Богу, який послав мені в хвилину випробування хворобою таку добру людину, відмінного фахівця, хірурга високої кваліфікації, яким є Віктор Олександрович Ратушняк. Із самого початку – з доброзичливої посмішки на першому прийомі і слів підбадьорення – я повірила лікарю. І не помилилася.
Спасибі йому велике, хай береже його Господь і дасть йому міцного здоров'я!
Хочу висловити подяку і його асистентам, і всьому медперсоналу, медсестрам, санітаркам, які так чуйно ставилися до мене у складний післяопераційний період.
Величезне спасибі й тим, хто подбав про транспорт, яким мене доставили з дому до диспансеру, хто оперативно допоміг у найважчий для мене час, – Афанасію Зіновійовичу Челаку, директору нашого господарства, і Олександру Григоровичу Черкасу, керуючому відділенням.
Будьте щасливі, люди добрі!»
Катерина ЯЦКОВА,
с. Прямобалка,
Арцизький район
“Шановна редакціє! Прошу висловити через газету подяку працівникам Одеської обласної організації профспілки працівників агропромислового комплексу, яку очолює Іван Іванович Македонський.
Вони оперативно розглянули мою заяву і допомогли зібрати необхідні відомості й документи за низку років для перерахунку пенсії за інвалідністю, що для мене, інваліда праці ІІ групи, який пропрацював немало у сільському господарстві, в Роздільнянському райагробуді, дуже істотно.
Володимир ЗАСЛОЦЬКИЙ,
м. Роздільна
