Найгостріше на засіданні Українського координаційного комітету сприяння зайнятості населення в Києві обговорювалася пропозиція щодо підписання конвенції Міжнародної організації праці № 181 «Про приватні агенції з наймання». На щастя, спроба її ратифікації не вдалася! А чому на щастя? Тому що, як показав правовий аналіз ситуації, під гарною вивіскою піклування про зайнятість населення, висунутою багатьма особами із профспілкового середовища, приховувалися лише їхні владні амбіції та шахрайські інтереси.
Формальною причиною обговорення даного питання було посилання на Указ Президента України «Про удосконалення державного регулювання в сфері зайнятості населення та ринку праці в Україні». На ділі ж це було лобіювання, у підґрунті якого проглядається економічний шантаж.
Виходячи із кола відносин, які охоплює конвенція № 181, він спрямований на підрив діяльності підприємств, що здійснюють господарську діяльність щодо посередництва у працевлаштуванні громадян на роботу за кордоном. (У побуті їх називають «крюїнговими агентствами», що не відповідає ані суті їхньої діяльності, ані прийнятій у нашому законодавстві юридичній термінології.) Навколо доходів цих підприємницьких структур і коштів, які заробляють працевлаштовані, й плетуться інтриги.
Справа в тому, що запропонований до ратифікації документ не торкається питань «наймання та працевлаштування моряків», як сказано у його вступній частині. Питання їхнього працевлаштування охоплені дією іншої конвенції МОП – № 179. Звідси, зрозуміло, дехто робить висновок, що моряки є окрема від інших категорія. Але чи припустимо це? Адже наше законодавство не розділяє безробітних за професійною ознакою, а Конституція України надає кожному члену суспільства однакову свободу у виборі місця роботи й виду діяльності.
Не випадково посередницькі підприємства одержують державну ліцензію на працевлаштування усіх працездатних громадян, а не тільки моряків. Тому штучне відокремлення останніх до деякої соціальної групи явно суперечить Конституції України.
Незгоду із поділом ринку праці тільки для моряків від інших фахівців неодноразово висловлював Антимонопольний Комітет України. З тієї ж причини ратифікацію конвенції № 181 не підтримало Міністерство праці та соціальної політики України. Із ним солідарні Держкомпідприємництва та Федерація роботодавців України. Заступник Секретаря РНБО України Василь Піддубний сказав на засіданні УКК, що невідомо, чи з'являться в нас плюси, якщо ми підпишемо дану конвенцію МОП. Але поки що в наявності одні мінуси.
Крім того, саме поняття «моряк» не описано і не затверджено мовою документу. В «Класифікаторі професій України» таке не значиться. Оскільки слово «моряк» не дає чіткого уявлення про реальну професію людини, то воно дає зацікавленим особам можливість спекулювати на умовності цього поняття. Фактично ж людину можна вважати моряком тільки тоді, коли вона прибуває на судно, і її ім'я заноситься до суднової ролі. Це можуть бути капітан або штурман. Але такою ж мірою це стосується й представників «земних» спеціальностей: перукарів, офіціантів, кіномеханіків або лікарів, які також зараховані до екіпажу. Адже ліцензія, яку видають посереднику, не ставить у працевлаштуванні обмежень за професійною ознакою. Допомогти у пошуках роботодавця вони можуть шахтарям, програмістам, естрадним виконавцям тощо.
Істотно розрізняються і самі морські фахівці у плані того, що один із них працює під «чужим прапором», найнявшись на роботу до іноземної суднової компанії, а інші пов'язані договірними відносинами із Міністерством транспорту та зв'язку України й одержують зарплату на державних підприємствах водного транспорту. Це – галузевики, підлеглі, зокрема у період своєї безпосередньої роботи, нашому законодавству. «Підпрапорники» ж у період контрактного рейсу перебувають під юрисдикцією тієї країни, під чиїм прапором працює судно. Хоча й залишаються громадянами України.
Щоб до кінця зрозуміти, до чого хилять апологети ратифікації, потрібно вникнути до змісту частини 1 статті 7 Конвенції № 181. Відповідно до неї, приватні агенції по забезпеченню зайнятості, до яких профспілкові лобісти огульно намагаються віднести й посередників, «не стягують прямо або побічно, цілком або частково ніякі гонорари або інші збори». Інакше кажучи, відповідно до цього документу приватні підприємства з працевлаштування мають працювати безкоштовно. Ця ідея спотворює саму суть бізнесу, яка полягає у добуванні коштів для самозабезпечення й розвитку. Посередники не є власниками фондів, коштів виробництва або суден, що потенційно здатні приносити прибуток. Вони – не експлуатаційники, не власники вантажу і не комерсанти, які здійснюють торговельні угоди. Їхня діяльність не має стосунку безпосередньо до «наймання». Посередники навіть не беруть участі у підписанні контракту.
Проте вони зазнають чималих витрат за оренду приміщень, дорого їм обходяться неминуче діловодство, листування з іноземними компаніями, телефонні дзвінки до різних куточків світу. Співробітникам, які зайняті пошуком роботодавця, потрібно регулярно платити зарплату. Але після підписання Конвенції № 181 даний вид підприємництва зможе існувати хіба що на принципах добродійності. Отже, створена 15 років тому система посередницьких підприємств з працевлаштування українських громадян на роботу за кордоном, як кажуть, вилетить у трубу.
Як наслідок, позбавляться можливості одержання заробітку тисячі морських фахівців, у яких немає іншого способу влаштуватися на роботу, крім як через посередника. Загостриться й без того невирішена в країні проблема зайнятості, Приморський регіон перетвориться в осередок підвищеної соціальної напруженості. Ратифікація стане ні чим іншим як інструментом штучно організованого розвалу посередницького працевлаштування. Профспілкові функціонери, які лобіюють ратифікацію, виявляться осторонь від відповідальності. Держава ж у результаті недоодержить стабільну частину податкових надходжень, яка перераховується регулярно посередниками від своєї діяльності до бюджету. Це ніяк не узгоджується із урядовою програмою підтримки бізнесу.
Як сказав голова правління Української морської організації Іван Султанов, впровадження конвенції № 181 накладає на державу також великі фінансові та економічні зобов'язання. Чи варто брати їх на себе Україні, якщо вона не відзвітувалася за всіма раніше ратифікованими конвенціями, заради удаваної престижності від участі у № 181. Практична необхідність у ній викликає сумнів: адже в ній поставили свої підписи тільки 17 із 170 країн, які входять до МОП.
