Якби якихось років п'ять тому хтось напророчив, що Володимиру Станіславовичу ФІЛІПЧУКУ доведеться очолювати благодійний фонд, то він би від душі посміявся. У нього і без того було чимало турбот. До того ж, було достатньо можливостей підтримувати нужденних людей всіляко. Тільки у 1990 році його (а претендентів було чимало) призначили директором «Ексимнафтопродукту» – першого в Україні підприємства з перевалювання нафтопродуктів – він визначив головний критерій у роботі: турбота про людей.
У перший же рік колектив одержав 34 мільйони доларів прибутку. Зросли заробітна плата і, відповідно, кількість бажаючих працевлаштуватися. За клопотанням на той час колишнього мера Одеси Валентина Симоненка, “Ексимнафтопродукт” виділив один мільйон доларів на технічне переоснащення служби швидкої допомоги, що підняло його авторитет в одеситів. А для робітників та службовців підприємства Філіпчук “вибив” земельну ділянку на Вузівському масиві, щоб спорудити будинок для 118 безквартирних. Аж із самої Москви прийшли до Одеської затоки баржі з будівельними конструкціями для 126-квартирного будинку. Коли він заблищав чистими вікнами під надійним дахом, всього лише три ордери були виписані для тих, хто не трудився на “Ексимі”. Почала чепуритися територія підприємства: зазеленіли газони, зацвіли троянди... Побутові умови покращилися. Словом, з усіх сторін “господарство” Філіпчука стало зразковим, орієнтованим на європейські стандарти. І що особливо важливо – надійним донором бюджету і щедрим благодійником. Коли підприємство у 1994 р. стало ВАТ, акціонери дали згоду на виділення 4%, потім – 6 і 10% від прибутку на благодійні цілі. 220 тисяч доларів було виділено для обласної лікарні, 350 тисяч для придбання сміттєзбиральної та іншої техніки місту. Саме “Ексим” зробив перший внесок – 20 тисяч гривень на відновлення Спасо-Преображенського собору. Які величезні зусилля потрібні були для становлення і розвитку “Ексиму” знав лише сам Філіпчук, втративши лік робочим дням і безсонним ночам.
Довідавшись про все це, я запитав у Володимира Станіславовича:
– А як же сталося, що Ви все-таки створили благодійний фонд “Надія. Добро і Добробут”? і стали його президентом?
Володимир Станіславович задумався, збираючись з думками. Я дивився на його відкрите обличчя, облагороджене сивиною скронь, на зірку Героя України, у якій відбився промінь зимового сонця, що пробився крізь хмари, і подумав про те, що в таких людей, як Філіпчук, серце не поспішає на відпочинок, тому що воно належить людям і черпає невтомність від спілкування з ними, у їхньому щирому і доброму ставленні до нього, корінному одеситові, який любить своє місто і земляків.
Начебто розгадавши мої думки, Володимир Станіславович сказав:
– Якщо в інших біда, не можу бути спокійним. Коли мене обрали до опікунської ради всеукраїнського благодійного фонду “Надія і Добро”, безпосередньо зіткнувся з незахищеністю наших дітей, їхніми прикрощами. Суспільство наше у великому боргу перед ними. І коли колеги по раді порадили створити регіональний благодійний фонд, я погодився. І не шкодую.
– З чого почали?
– З нуля. Назвали його “Надія. Добро і Добробут”. Після реєстрації наприкінці 2002 року почали пошук коштів. Директор фонду Наталя Петрівна Остапенко зазапровадила їх якнайсуворіший облік. Я, використовуючи всі свої зв'язки з партнерами, у тому числі і закордонними, як міг, переконував їх у необхідності допомогти знедоленим діткам. На нинішній день на благо нужденних, у першу чергу дітей, витрати фонду становлять 1136599 гривень 18 копійок. А на рахунку у нас сьогодні понад 5 мільйонів.
– Володимире Станіславовичу, я знаю, що де в кого це викликає майже підозру. Мовляв, інші фонди на ладан дихають, а тут такі суми. Звідки гроші?
Мій співрозмовник сумно посміхається і, глибоко зітхнувши, говорить:
– У тому то і парадокс, що часто у нас людям, які вміють ефективно працювати, замість підтримки прагнуть палиці в колеса вставити. Нам вже сказали – треба з вами розібратися. Адже сьогодні розвелося багато всіляких фондів. І коли від них приходять гінці просити грошей у нашого фонду, я дивуюся. Адже фонд треба створювати не заради фонду, а щоб від нього пуття було, щоб він розвивався, мав спонсорів, які свідомо підтримують його. Конкретну справу робив.
– А яка найперспективніша справа вирішується фондом у напередодні нового року?
Володимир Станіславович просвітлів лицем і подав мені купку списаних аркушів:
– Ось довідка про благодійну діяльність фонду з дня заснування. У ній об'єктивно відбиті всі наші справи. А про одну, перспективну, розкажу зараз.
І мій візаві із захопленням почав розповідати про те, як у межах благодійної програми “Здоров'я дітей – здоров'я нації” через рік-півтора на Французькому бульварі в Одесі розчинить двері Дитячий медичний реабілітаційний центр з 22 спеціалізованими кабінетами, зоною відпочинку. Послуги дітям надаватимуться безкоштовно, а для дорослих відкриється 50 робочих місць. Мер Одеси і депутати міськради дали “зелену вулицю” проектові. Виконано проектно-кошторисну документацію, яка пройшла державну експертизу, одержано дозвіл ГАСКА на реконструкцію. Початкова стадія перетворення будівель колишнього туберкульозного дитячого санаторію, що розвалюються і гниють, якому, звичайно ж, не місце в межах міста, коштувала фондові 345377 грн 50 копійок. І тепер починається реконструкція майнового комплексу структурного підрозділу комунальної установи “Міська дитяча лікарня № 2”.
Вислухавши Володимира Станіславовича, я сказав йому, що на такі справи здатні люди одержимі. Навіщо йому брати важкий тягар на плечі? Адже він далеко не бідний, сини Сергій і Олександр з сім’ями на ноги міцно стали, подарували йому і дружині Людмилі Олексіївні п'ять внучат. Авторитет у нього не лише в місті, області, а й у всій Україні досить високий, знаний він і за рубежем у ділових і благодійних колах. Очолює обласну раду миру, яка вважається однією із найкращих в Україні, є почесним головою “Ексимнафтопродукту”. Враховуючи заслуги перед суспільством і вік, міг би вибирати тепер життєві дороги і більш спокійні. Філіпчук, почувши це, ствердно промовив: “Це не для мене! Пам’ятаєте девіз нашої молодості: спокій нам тільки сниться. Я ж, народився у рік Дракона, а за гороскопом – Лев. Отже, у сумі: драконистий лев. Не можу я віддаватися блаженству спокою, коли знаю, що мої знання, досвід, якщо хочете, пробивний характер, у гарному розумінні цього поняття, можуть бути корисними для людей, зробити для них добро. А взагалі, хоча це буде звучати і патетично, скажу вам: благодійність для мене – поклик долі. Вона – як життя, як перше кохання.
– Володимире Станіславовичу, зізнаюся, така Ваша ліричність звучить для мене одкровенням.
Він широко посміхнувся, потім з хитринкою у повеселілому погляді запитав:
– А як Ви сприймаєте те, що я, економіст (Філіпчук має вчене звання кандидата економічних наук) і віршами балуюся, багато років дружу з відомим поетом Іллею Рєзниковим? На недавньому ювілеї дружини я прочитав рядки, написані для неї в далекій молодості.
– Ну, як же могло обійтися без віршів, коли вона надихала Вас навіть на спортивні подвиги. Мабуть, за її підтримки Вам вдалося стати бронзовим призером з бігу на 400 метрів з бар’єрами у чемпіонаті України.
– Це було в 1957 році. Людмилка на такій же дистанції особистий приклад показувала. Вона тоді виборола бронзу на першості СРСР. А вже потім, у 1958 році, я став чемпіоном СРСР у бігу на 400 і 800 метрів. Причому на вісімсотметрівці встановив новий рекорд країни.
– Отже, Ви по праву очолюєте обласну Асоціацію легкої атлетики, не в приклад деяким весільним генералам, які люблять покрасуватися перед публікою з приводу і без приводу.
– Прагнути до якихось посад і звань що б там не було, не моя доля. Я не домагався ні зірки Героя України, ні звання Почесного громадянина Одеси, ні представлення до звання академіка. Радісно, що мою працю помітили і відзначили належним чином. Але нагороди і звання не вивищують мене над іншими. Я їх розглядаю не інакше як свідчення про визнання людьми плодів моїх старань, їхня увага і повага до мене. І дорожу цим.
Ми довго говорили про те, як фонд співпрацює з православною церквою, про християнську мораль. Володимир Станіславович розповів, що в них у роду всі хрещені і саме духовні начала зміцнюють і об’єднують їхню велику сім’ю, яка пишається орденами і медалями врученими від імені церкви Господньої її главі і дружині. Філіпчук-старший вважає, що сьогодні церква, яка звільнилася від пут атеїзму, дає кожному можливість для очищення душі, визначення ким ти є на землі і як, в ім'я чого живеш під небом.
Я побіжно переглянувши довідку-звіт про благодійну діяльність фонду, не втримався від запитання:
– Чи немає тут перебільшень і як контролюється витрата коштів, чи не прилипають вони до чиїхось нечистих рук?
– Витрата кожної копійки врахована. Можете поцікавитися, чи було виділено в рахунок програми “Щасливе дитинство у благополучній родині” 88091 гривню 39 копійок на ремонтно-відбудовчі роботи дитячому будинку сім’ї Мартиненків, чи доставлено вугілля на 1116 гривень 75 копійок, споруджено підсобне приміщення і встановлено металопластикові вікна в будинку на суму 31646 гривень 80 копійок. Поцікавтеся допомогою, поданою дитячим сімейним будинкам Чебанів з Балти, Заруцьких з Котовська, багатодітній сім’ї Тесси з Ширяєвого. Побувайте в школах-інтернатах, дитячих будинках-інтернатах, у лікарнях. А ще на благодійних концертах у День захисту дітей, у новорічні і різдвяні свята з врученням тисяч подарунків.
– Володимире Станіславовичу, Ви пам’ятаєте всі цифри.
– Так, пам'ятаю. Тому що гроші фондові даються не так просто. Ось тепер думаю, як зацікавити англійського мільярдера Кука у тому, щоб він в Одеській області спонсував спорудження будинків для багатодітних сімей, таких, які споруджено за його допомогою під Києвом.
Читаючи точні адреси надання благодійності, прізвища тих, кого підтримав фонд – інвалідів, ветеранів війни, переможців різних творчих конкурсів – я мимоволі думав про те, що якби в Україні було засновано звання “Лицар милосердя”, то Володимир Філіпчук мав би моральне право одержати його одним з перших. Подумав про це, а запитав ось про що:
– Чому в той час, коли в нас зростає кількість багатих людей, в Одесі, в Україні, не зменшується армія безпритульних, неписьменних дітей, бомжів, жебраків?
Філіпчук без роздумів відповів:
– Тому що в багатьох психологія чичиковського накопичення переважає над здоровим глуздом. Адже на двох “мерседесах” одночасно не поїдеш. Мудра імператриця Катерина Друга написала в щоденнику за кілька годин до смерті: не збирайте на землі багатств. Але, погодьтеся, і милосердних людей багато. Нещодавно ми звернулися до обласної клінічної лікарні з проханням зробити термінову операцію Галині Володимирівні Мартиненко, яка взяла на виховання 15 дітей до своєї сім’ї. Головлікар Сергій Васильович Калінчук, ще молода людина, не лише за обов’язком, але й з доброти душевної зробив те, від чого відбувалися обіцянками інші специ, які давали клятву Гіппократа. Більше того, він зробив все від нього залежне, щоб надати медичну допомогу і главі багатодітного сімейства Миколі Мартиненку. Причому безкорисливо.
Я, в унісон, нагадав, що – великий Бетховен заявив світові, що він не знав інших ознак переваги крім доброти. А Володимир Станіславович розповів про те, що перші уроки доброти і співчуття він одержав у мами, Ірини Андріївни. Сім’я у воєнні і післявоєнні роки жила бідно, але і мати, і батько, Станіслав Семенович, який працював залізничником, який, слава Богові, досі живе, ділилася останнім шматком хліба з ще більш нужденними, навіть у голодному 1947 році. Від них і взяв цю чудову якість Володимир, з якою і йде по нелегких життєвих дорогах, постійно пам'ятаючи про те, що доброта – це мова, якою німі можуть розмовляти і яку глухі можуть чути. І про те, що за добро згадують добром. Врешті-решт все добре, створене кожним з нас, залишається людям.
Віктор МАМОНТОВ, «Одеські вісті»
P.S. Коли цей матеріал був підготовлений до друку, Наталя Петрівна Остапенко передала листа до редакції від Галини Володимирівни Мартиненко, матері 18 дітей. Оскільки він співзвучний сотням інших листів, ми вирішили навести витяг з нього: “Кажуть, що кожній людині при народженні Господь дає Ангела-хранителя. Нашій сім’ї Господь дав ще одного Ангела, який оберігає нас від усіх лих. Земне ім'я його – Філіпчук Володимир Станіславович. Не кожен батько робить стільки для своїх дітей, скільки він робить для чужих. Раптово мене спіткала біда – сім’я могла втратити матір. Багато хто обіцяв допомогти, але допоміг саме Володимир Станіславович, і я тепер справляю свій другий день народження. Є на землі люди, які гріють, є, що світять. А є люди, що і гріють, і світять. Такий Володимир Станіславович, який живе за принципом: що сховав, те пропало, що віддав, те твоє. У його душі горить свічка доброти і дай Боже, щоб вона ніколи не згасла”.
