Пройшов приблизно рік від початку кадрової революції в Україні, і вже можна підбивати її перші підсумки. Підсумок перший і найважливіший – в країні з’явилася нова управлінська еліта, яка на професійному рівні готова конкурувати зі старою бюрократією, яка, до речі, мріє сьогодні про реванш.
Тому давайте почнемо з колишніх. Та управлінська модель, яка була створена за роки президентства Кучми, мала свою логіку дій: тверда централізація, контроль за всім, беззаперечне виконання вищих команд, показові покарання непокірливих. Ми, громадяни, їй скоріше заважали працювати, а щоб достукатися, потрібно було, як правило, дати, щоб щось узяти. Контроль громадськості за такою владою був практично неможливий. Якщо ще повірити чуткам про те, що депутати місцевих рад не стільки обиралися, скільки призначалися виконавчою владою (адмінресурс при відсутності контролю – велика штука), то стає зрозумілим, що наша підтримка і розуміння їм і не були потрібні. Доля будь-якого чиновника цілком перебувала в руках вищого начальника. Для тих, хто особливо зарвався, існував Координаційний комітет щодо боротьби з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України. До речі, пам’ятаєте: один раз його представники перевіряли і Одеську область. Потім ще терміново почали щось видавати в Базар’янці.
Ще одним штрихом у взаєминах між центром і владою на місцях можуть служити плівки майора Мельниченка, якщо, звичайно, припустити їхню справжність. А як відомо, у чиновників прийнято переносити київський стиль спілкування з підлеглими на місця, як кажуть, який пастух, така й череда. Тому нічого дивного немає в тому, що в народі склався образ чиновника-казнокрада і хабарника, дещо хамуватого, верткого і брехливого, загалом майже за М. Карамзіним: “Чудище обло, озорно, огромно, стозевно и лаяй”.
Втім така система керування країною теж життєздатна, але зважаючи на все, до кінця 2004 року вона вже настільки стомила народ, що це стало ще однією причиною, яка вивела людей на вулиці. Розчавити гадину бюрократії стало одним з гасел «помаранчевої» революції. А потім пішла знаменита заміна 16 – 18 тисяч чиновників-керівників. Чи виправдав себе такий крок, і чи не праві ті критики, які говорять про відсторонення від влади професіоналів і бажання нової влади віддячити учасникам подій на Майдані Незалежности наданням різних матеріальних і політичних благ.
Безумовно, без помилок у такій масовій зміні лиця влади не обійшлося. Були і звільнення міністрів, губернаторів, голів райдержадміністрацій, не говорячи вже про заміну чиновників більш низького рангу. Складно поки що вибудовуються і взаємини нової влади з народом. На слуг наші чиновники поки що не перетворилися. І все-таки позитив від такого революційного кадрового оновлення безсумнівний. Наші бюрократи з подивом зрозуміли, що вони змінювані, і їхнє кар’єрне зростання багато в чому залежить ще і від громадської думки. А докори в «непрофесіоналізмі» не зовсім узгоджуються з досягнутими в 2005 році економічними показниками. Так, надходження до бюджету України зросли на 54% у порівнянні з 2004 роком, реальні доходи населення збільшилися на 20%, а виплати на дітей – у 4 – 12 разів. І при цьому влада навіть не заїкається про виплату податків «у рахунок майбутнього року».
Та нащо далеко ходити – в Одеській області новий губернатор Василь Цушко, який на початку говорив, що прийшов працювати з колишньою владою, позбувшись опіки старих кадрів, зумів забезпечити збільшення надходжень до держбюджету за рік більш ніж на 2 млрд 300 млн гривень (всього 5 млрд 348 млн) і це на тлі економічного спаду. Одну з причин такого «дива» сам губернатор сформулював так: «Сам не краду і другим не дам». Незважаючи на уповільнення темпів економічного зростання, рівень середньомісячної зарплати в регіоні зріс на 34,7% – з 555,61 до 748,38 грн, далі триває газифікація області – прокладено 136,51 км газових магістралей проти 111,3 у 2004 р., газифіковано 8 населених пунктів, що також вище за результат минулої влади. Порівнювати можна ще багато показників, але висновок один – додокоряння у непрофесіоналізмі не витримує перевірки реальними цифрами. Більш того, багато фахівців середньої ланки, рядові співробітники і сьогодні успішно працюють в органах державної влади, відзначаючи позитивні зміни в стилі спілкування між начальниками і підлеглими.
Якщо при цьому взяти до уваги, що всі ці зміни відбувалися при протистоянні старої пострадянської чиновницької гвардії, що не припиняється, і яка розуміє, що майбутні вибори – це для неї останній і рішучий бій за своє існування, то досягнуті результати цілком можна вважати прийнятними.
І поки одні носяться з думкою про реванш, влада ставить нове завдання – омолодження держапарату, приходу нового, вихованого вже в незалежній Україні, покоління держслужбовців, які і повинні будуть довести, що чиновник і народ не завжди стоять по різні боки барикад. Тим більше перехід на пропорційну виборчу систему змусить партії не тільки боротися за всю повноту влади в країні або регіоні, але і потім, на наступних виборах, тримати відповідь за дії своїх представників на тій чи іншій посаді.
Тому партії і прагнуть одержати всю повноту влади в регіоні, щоб потім відповідати тільки за свої дії, хоча, зважаючи на все, на цих виборах однопартійної більшості в радах різних рівнів ми не побачимо. Але прагнути до цього будуть усі. Отож, рік після виборів у кадровій революції – тільки початок.
