ПРИГАДУЮ, як під час одного з Шевченківських літературних вечорів учителька – вже в літах, давнього, радянського, гарту – довго “ридала” над нещасною долею Великого Кобзаря, а потім, обожнююче дивлячись на репродукцію відомого фотопортрета Шевченка, того, з якого він повстає перед нами в селянському кожусі та овечій шапці, патетично завершила: “Він був пастушком, кріпаком, безграмотним мужиком, безправним солдатом, але зумів піднятися так високо, що став володарем дум цілого народу”. І, почувши оце “безграмотним мужиком”, я внутрішньо здригнувся.
Згодом, у розмові тет-а-тет, я ввічливо нагадав учительці, що ще замолоду Тарас Шевченко здобув освіту в одному з найпрестижніших вузів Російської імперії, Імператорській Академії мистецтв; що становлення його як особистості відбувалося в колі високоосвічених петербурзьких інтелігентів, чимало з яких були аристократами. Що, вже маючи такий диплом, Шевченко постійно набував самоосвіти і що, врешті-решт, він здобув звання академіка Імператорської Академії мистецтв, а відтак і сам був прилучений до найвищої державної еліти.
Реакція вчительки була несподіваною. Вона з сумом подивилася на величезний селянсько-кожушний портрет Шевченка, біля якого у спустілій ліцейній залі ми стояли, і сказала: “А що ви хочете: нас так виховували. Я колись читала, що в такому кожусі і в такій шапці Шевченко був всього два рази в своєму житті, позичив їх, щоб сфотографуватися. Але ж комусь вигідно було, щоб у нашій свідомості він навіки залишався гнаним, упослідженим мужиком, в кожусі і в намащених дьогтем чоботах. Щоб потім казати: “Та ви ж подивіться, хто там у них ходить у геніях!”
Отже, Тарас Шевченко відійшов у вічність, маючи звання дійсного члена (академіка) Імператорської академії мистецтв. Працюючи над романом-есе “Тарас Шевченко: геній в самотності”, я перечитав усі дослідження, пов’язані з останнім, петербурзьким, періодом життя Кобзаря, і відкрив для себе, що ніхто, власне, не осмислив: а на якому соціальному щаблі опинився наш захисник гнаних і знедолених по тому, як удостоєний був звання академіка. Тим часом в Російській імперії існував “Табель про ранги”, що діяв до 1917 року, і в якому всі цивільні чиновники імперії та військові чини були поділені на чотирнадцять класів, серед яких найвищим був перший клас. Приналежність людини до того чи іншого класу зумовлювали його становище в суспільстві, платню та пенсію, коло посад, які можна було пропонувати володареві “класу” в межах його рангу; форму одягу, доступ до відповідних дворів, аж до імператорського, та салонів і навіть формулу звертання.
Так от, Тарас Шевченко, як академік Імператорської академії мистецтв, належав до одного з найвищих, четвертого, класу чиновників. Пояснюю, що до четвертого класу за графою “чини цивільні” належали дійсні статські радники, а також обер-прокурор імперії (тобто генеральний прокурор) та герольд-мейстер імперії.
Ну, а хто ж належав до цього чиновницького класу за графою “чини військові”? Як ви вже здогадалися, всі генерал-майори та контр-адмірали Російської імперії. Звичайно, для придворних чиновників четвертий клас був занизький, але хочу зауважити, що це був єдиний клас, в якому з’являлися люди, що мали звання дійсного члена Академії наук (академіки), а Імператорська Академія мистецтв, очолювана президентом академії Марією Миколаївною Романовою, донькою імператора почилого в Бозі Миколи І та рідною сестрою діючого на той час імператора Олександра ІІ, мала ті ж права, що й Академія Наук.
Тобто, у відповідності з діючим у Російській імперії Табелем чиновницьких рангів до академіка Тараса Шевченка слід було звертатися “Ваше Превосходительство”. Це, якщо звертання було безпосереднім і в усній формі. Офіційно ж, його ім’я слід було згадувати за такою формулою: “Його Превосходительство академік Тарас Шевченко”.
Для того, щоб було зрозуміло, наскільки високим був цей чиновницький клас, скажу, що доктори наук, які, як правило, були професорами вищих навчальних закладів імперії, належали лише... до восьмого класу. І титулувати їх належало за значно нижчим рангом – “Ваше високоблагородіє”. До речі, до докторів наук прирівнювалися капітани, ротмістри та колезькі асесори. Кандидати наук належали до 10 класу, разом із поручиками, мічманами та колезькими секретарями. Цікаво, що “дійсні студенти” (на відміну від “вільних слухачів”) належали до 12 класу чиновників, вони прирівнювалися до підпоручиків, корнетів та губернських секретарів. Їх слід було титулувати: “ваше благородіє”, як і магістрів наук.
Як же сталося, що знаний нами поет Т. Шевченко став академіком з граверного мистецтва? Цим званням він значною мірою завдячував доброму ставленню до себе президента академії Марії Миколаївни, доньки зневаженої Шевченком у поемі “Сон” імператриці Олександри Федорівни.
Після повернення із заслання Шевченко зосередився на виданні своєї поетичної книжки “Чигиринський Кобзар і Гайдамаки”. Щоб забезпечити собі проходження книжки через цензуру, він звертається з покаянним і принизливим, як на знаного нами “борця з царизмом”, листом до начальника ІІІ (жандармського) відділення князя В. Долгорукова. Цей лист вартий того, щоб його процитувати:
«Милостивый государь князь Василий Андреевич. Вашему сиятельству известно, что в 1847 году я был присужден к продолжительному наказанию за неосторожные стихи, написанные мною в минуты душевного огорчения такими явлениями, о которых я не имел права судить основательно, по удалению моему от центра правительствующей власти. Вполне сознаю свои заблуждения и желал бы, чтобы преступные стихи мои покрылись вечным забвением (!). Десять лет прошло с того времени. В такой продолжительный период и дети становятся людьми, мыслящими основательно. Поэтому надобно предположить, что и в моей бедной голове больше установилось порядка, если не прибавилось ума. На основании этого естественного предположения, покорно прошу ваше сиятельство... смотреть на меня, как на человека нового, и не смешивать меня с тем Шевченко, который имел несчастье навлечь на себя своими рукописями праведный гнев в Бозе почившего государя императора.
...Возвратясь теперь в Академию художеств, я подвергаюсь естественному следствию десятилетнего моего отсутствия – бедности, из которой не могут извлечь меня отсталые труды мои по части живописи, – тем более что мне уже 48, и что мое зрение с каждым месяцем ослабевает. ...Прося вас снять с моих книг запрещение... я прошу дозволить мне на старости иметь кусок хлеба от моих молодых трудов, признанных цензурою безвредными даже и до благодетельственного воцарения нашего великого монарха».
Виходячи з образу незламного революціонера-демократа, борця проти царизму, що сформувався в узагальненій нашій уяві, лист цей, його тон і формулювання, що є в ньому, важко, якщо тільки взагалі, піддаються коментуванню. Але такі листи і такі вчинки, тим паче людини, котру маємо за духовного вождя нації, все ж таки коментувати доводиться і треба. Шевченко справді опинився у скрутному фінансовому, моральному та й просто життєвому становищі. Але, судячи з його щоденникових записів, спогадів близьких людей, листів та інших документів, – у не настільки скрутному, щоб воно могло виправдовувати аж занадто самопронизливий тон листа та зречення своєї поезії, які не гідні не лише Великого поета, борця, але й просто поважаючої себе людини. Тим паче, що він уже мав рецензію Члена головного управління цензури О. Тройницького на поему “Гайдамаки”. Оцінюючи сцени боротьби гайдамаків, цензор писав: «Картины эти вообще мрачны и унылы, как и предмет, ими описываемый, но в этих изображениях событий, давно уже перешедших в область истории, я не встретил ничего не согласного с правилами цензуры». Зате коли відомий російський поет Некрасов у своїй поемі “Тишина” назвав Олександра ІІ “заступником и главой народным”, Шевченко негайно визнає його в своєму щоденнику (від 11 квітня 1858 р.) бездарним: “...з успіхом довів Сераковському, що Некрасов не лише не поет, але й «стихотворец аляповатый». Ось так!
ЗБАДЬОРЕНИЙ тим, що справи в цензурному комітеті посуваються, 16 квітня 1859 року Шевченко звертається до Ради Академії мистецтв, власне, до президента її, Великої княгині Марії, з проханням надати йому звання академіка. На суд Ради він подав дві свої грав’юри, але... не за власними картинами; одну – за картиною Рембрандта, «изображающей притчу о виноградаре и делителях», другу – за картиною І. Соколова “Приятелі”, закінчивши свою заяву словами: “Покорно прошу Раду Імператорської Академії мистецтв удостоїти мене звання академіка, якщо мої роботи будуть визнані задовільними, або ж дати мені програму для отримання цього звання. Художник Тарас Шевченко”.
І знову Велика княгиня Марія, яка свого часу брала участь в лотереї на викуп Шевченка з кріпацтва, потім домоглася помилування його своїм братом, імператором Олександром ІІ, а далі виклопотала дозвіл на проживання його в Петербурзі і надала житло та майстерню в стінах Академії, позбавивши його великих матеріальних затрат на утримання таких помешкань, – ця Велика княгиня підтримала Шевченка. Бо інакше не з’явилося б рішення “попереднього засідання” Ради: “Шевченка визнати призначеним на звання академіка по гравіруванні на міді”. Ні, звання академіка йому ще не присвоїли, проте визначили програму, виконання якої передбачало повернення до розгляду цього питання.
Цікава деталь: хоча звання академіка Шевченко ще не мав, але вже всюди іменував себе “академіком”, що засвідчено офіційними, в тому числі й жандармськими, документами. Наприклад, під своїм свідченням на допиті 6 серпня 1859 року у справі звинувачення в богохульстві. (Вже в Україні, випивши, Шевченко почав доводити мужикам, які його поїли, що насправді Діва Марія – ніяка не “діва” з непорочним зачаттям, а звичайнісінька покритка, яку звабили і покинули, і за це його звинуватили в богохульстві) та от, підписуючи протокол, Шевченко власноруч написав: “Академік Шевченко”. Хоча надання йому цього звання відбулося лише 2 вересня 1860 року, тобто більше, ніж через рік. У рішенні Ради Академії з цього приводу мовилося «Определено во уважение искусства и познаний в художествах, доказанных исполнением работ по заданным от Академии программам и по другим известным трудам, признать Академика... по гравированию Тараса Шевченко и представить о сем на утверждение общего академического собрания».
Незважаючи на те, що на Шевченка була заведена карна справа у зв’язку з пропагандою богохульства, такі збори під головуванням Великої княгині Марії все ж таки відбулися, і її ж підпис стоїть на дипломі академіка, виданому Шевченкові 31 жовтня 1860 року.
Але між присудженням звання академіка та врученням диплома відбулася пам’ятна для обох – Великої княгині і Шевченка – подія: 20 жовтня 1860 року вмирає осміяна в поемі “Сон” мати Марії, імператриця Олександра Федорівна. Замість того, щоб, виходячи з християнських засад, висловити Великій княгині, президентові Академії Марії своє глибоке співчуття, Шевченко того ж дня відгукується на смерть Олександри Федорівни віршем “Хоча лежачого й не б’ють”. Звертаючись до Олександри Федорівни, вже померлої жінки, яка особисто ніколи й нічим не завинила перед ним, Шевченко писав:
...Тебе ж, о суко!
І ми самі, і наші внуки,
І миром люде проклянуть!
Не проклянуть, а тільки плюнуть
На тих оддоєних щенят,
Що ти щенила...
А щоб ні в кого не залишалося сумнівів щодо того, хто мається на увазі під “сукою” та “оддоєними щенятами”, “Шевченківський словник” подає докладне тлумачення: “Ця поезія – відгук на смерть цариці Олександри Федорівни, вдови Миколи І, яка померла саме того дня... Твір являє собою характерне для політичної лірики Шевченка поєднання інвективи з медитацією (?!). Прокляття на адресу цариці – давнього політичного ворога Шевченка, осміяного ще в поемі “Сон”, – переростають у сумний роздум про непорушність тодішнього ладу. Цариця померла, та залишаються царі з міністрами, її “оддоєні щенята” (один з яких цар Олександр ІІ)”.
І знаєте, що найбільше вражає в таких, непоодиноких, “поясненнях” та “примітках”? Що не знайшлося науковця, який би, згадавши, що він – християнин, просто вихована цивілізована людина, жахнувся: “Господи, та як же можна писати таке в день смерті жінки, незалежно від того, якої кривди вона тобі заподіяла. І вважати себе при цьому християнином?!”
Читаючи цього вірша, я завжди пригадую інший вірш Шевченка, написаний ще в 1850 році, в Оренбурзі. Є щось чорне і пророче в його словах, які проявилися аж тепер, у вірші на смерть Олександри Федорівни:
...Нехристияне!
Чи не меж вами, ж я, погані,
Так опоганивсь, що й не знать,
Чи був я чистим коли-небудь.
Бо ви мене з святого неба
Взяли меж себе – і писать
Погані віршики навчили.
У своєму новорічному посланні (Оренбург, 1 січня 1850 року) одеситці княгині Варварі Репніній Шевченко писав: «Я теперь, как падающий в бездну, готов за все ухватиться, – ужасна бездна безнадежности, так ужасна, что одна только христианская философия может бороться с нею... Единственная отрада моя в настоящее время – это Евангелие. Я читаю его без изучения, ежедневно и ежечасно». А шкода: такі “книги книг” слід читати не лише “с изучением”, але і з осмисленням. Бо там, серед християнських традицій і табу, є й такі, що стосуються ставлення християнина не лише до ближнього, але й до ворога, особливо, якщо цей ворог уже постає перед судом Божим, а отже, людському не підлягає. Отож уважніше, “с изучением”, читаймо й твори самого Его Превосходительства академіка Тараса Шевченка...
