«Ведмідь», – тобто результати парламентських виборів, які відбудуться 26 березня, – блукає десь у невідомих соціологічних далечінях, а його «шкіру», тобто дивіденди, які одержать політичні суб'єкти, що перемогли під час електорального волевиявлення, ділять усі кому не ліньки. Іноді процес «розподілу» набуває кумедних рис, як це вийшло в разі з заявою чинного прем'єр-міністра Юрія Єханурова стосовно майбутнього Кабміну. Нагадаємо, Юрій Іванович сказав, що в уряді, який сформують переможці виборів (а серед них Єхануров думає, звичайно, і про себе, і про політичну силу, у списку якої він значиться першим номером) він (Юрій Іванович) постом міністра з питань аграрно-промислового комплексу ощасливить невтомного Миколу Володимировича Томенка, оскільки гуманітарний екс-віце-прем'єр – людина багатофункціональна, і керувати може як нарощуванням духовного потенціалу, так і сільгоспвиробництвом. Себе ж, звичайно, Юрій Єхануров вбачає головним квартирантом величезного будинку на вулиці Грушевського.
А якщо говорити серйозно, то важку шапку Мономаха, тобто портфель прем'єр-міністра, який після впровадження в життя політичної реформи став предметом прагнення навіть для найскромніших вітчизняних політичних бонз, приміряли на свою голову (у прямому й переносному значенні цієї ідіоми), практично, всі «публічні люди». Поза залежністю від їхньої статевої, партійної, релігійної та інтелектуальної приналежності. Тривалий час у списку потенційних не було помічено головного примирителя всіх часів і народів, а заразом спікера Верховної Ради Володимира Литвина. В оглядачів даний факт викликав певне здивування – Литвин не «жовтогарячий», не «біло-блакитний», не «червоний», не є креатурою якоїсь фінансово-промислової групи, і, як говорилося в класичному творі, у ганебних зв'язках не помічений. Крім того, Володимир Михайлович від всіх вищезгаданих кольорів рівновіддалений, а його миролюбність заслужено стала вже притчею во язицях. Дивуватися з цього довелося відносно недовго, оскільки надбанням гласності півтора тижні тому став дуже загадковий «документ», який, нібито, адресувався керівникові виборної кампанії Народного Блоку Литвина. У прелюдії факсового листа говорилося: «За вашим дорученням 6 лютого 2006 року на підставі результатів моніторингу аналізу й попередніх переговорів із представниками партій та блоків, які, на нашу думку, гарантовано переборють прохідний бар'єр, складено орієнтовний список представників політичний партій – кандидатів на керівні посади в органах законодавчої та виконавчої влади». Подив змінився інтригою – справжній цей лист чи традиційна для виборного процесу фальшивка?
На користь правдивості «документу» свідчить фраза, яку можна приписати навіть самому Володимиру Михайловичу (його фірмовий стиль уже давно можна копіювати й заробляти на цьому непогані дивіденди). Отже: «Оскільки наші пропозиції базуються на основах коаліційності, до переговорів і до попереднього списку залучалися найавторитетніші представники політикуму, які найбільше сприймаються суспільством (з урахуванням професіоналізму)». Сказано гарно й смачно, але список потенційних вершителів доль держави ще цікавіший. Прем'єром, відповідно до документу, само собою, пропонується стати Литвину. Першим віце-прем'єром планується найнезалежніший «донецький» – колишній головний митар, колишній же перший віце-прем'єр, колишній в.о. прем'єр-міністра, який засвітився одного разу навіть на «помаранчевій» сцені, Микола Янович Азаров.
Подальший список можливих лідерів законодавчої й виконавчої гілок влади витримано в найкращих традиціях системи балансування – одіозних харизматичних фігур у ньому не помічено. Спочатку про «верхівку» влади виконавчої – віце-прем'єром з питань ПЕК може стати Віталій Гайдук (ще один «донецький», якого можна назвати й «помаранчевим», тобто, як і Литвин, він не має прив'язки до жодного політичному клану, а про його професійність можна говорити так само довго, як і про позитивні риси самого Володимира Михайловича); АПК можуть опікувати або Борис Супіханов, або Леонід Козаченко (наявність майданчику для маневру є ще однією характерною рисою «литвинівців»); гуманітарний віце-прем'єр – Володимир Семиноженко, як людина Литвина.
Парламент можуть очолити або найнекомуністичніший комуніст Адам Мартинюк, або Раїса Богатирьова (лідерство «регіоналів» у симпатіях виборців не заперечується). Заступниками прогнозуються Ігор Шаров, Микола Мартиненко і Роман Безсмертний. Подальший список міністрів і керівників парламентських комітетів зберігає тенденцію, яку колись називали системою стримок і противаг.
У загальному й цілому «документ» цікавий, хоча й викликає запитання: «Навіщо Литвину ставати прем'єром?». Пост спікера (а на те, що Литвин стане Головою ВР п'ятого скликання, вже можна робити ставки) для Володимира Михайловича й так відкриває максимальні перспективи, і переселятися йому на Грушевського начебто причин немає. Ось у цьому й полягає головна інтрига – який шлях власного політичного росту обере (або вже обрав?) Литвин.
Поки що це питання залишається відкритим. А Литвин веде далі у своєму дусі. Під час візиту до Макіївки, який відбувся 9 березня, спікер оперував традиційними фразеологізмами, на які давно здобув «авторські права» – «потрібно шукати те, що консолідує Україну», «зберегти керованість країни й пройти черговий етап налагодження державного механізму», «криза управління не має перерости в державну кризу», а коаліцію в новій Верховній Раді України, відзначив Литвин, «потрібно створювати під програми, принципи, пріоритети». Й остання фраза дуже органічно сплітається з «документом», який ми згадали.
