ВАСИЛЬ ФАЩЕНКО. «У ГЛИБИНАХ ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ. ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧІ СТАТТІ»
В основі цієї книжки виявилися розділи з монографій Василя Фащенка “У глибинах людського буття. Етюди про психологізм літератури” та “Характеры и ситуации”, за які 1985 року йому було присуджено Державну премію ім. Т. Шевченка; фрагменти його літературознавчих книжок “Новела і новелісти” та “Із студій про новелу” і кілька статей, написаних в останні роки життя і присвячених проблемі “зображувально-виражальної стихії слова”.
На мистецько-громадській хвилі поетичного “шістдесятництва”, репрезентованого постатями Івана Драча, Ліни Костенко, Миколи Вінграновського... новелістичне пришестя в українську літературу молодої генерації прозаїків видавалося менш потужним, менш вулканічним, а головне, позбавленим елементів творчого дисидентства, засвідченого, скажімо, поезіями Василя Симоненка, Василя Стуса чи Дмитра Павличка з його “калиновою кров’ю”, яка не здатна прижитися “під березовою корою”. Але кожне літературне явище породжує свого речника, завдяки якому набуває теоретичної усвідомлюваності та громадсько-мистецької значущості. Саме таким речником, який, досліджуючи історію вітчизняної новелістики, водночас відстежував та досліджував сучасний йому новелістичний процес, виявився Василь Фащенко, який ще 1958 року захистив кандидатську за новелістикою О. Гончара.
Важлива деталь. Більшість колег Фащенка віддавала перевагу дослідженню творчості тих літераторів, які давно були хрестоматійно канонізовані чи принаймні потрапляли в офіційно освячені “обойми імен”, нелюбов до яких з боку “позаобоймників” новеліст Григір Тютюнник підтекстно упокорював сентенцією: “Аби були письменники, а обойм (розстрільних!) на всіх вистачить!”
Що ж до Фащенка, то мені, студентові 60-х, він імпонував тим, що не “вражав” учений світ дослідженнями типу “роль суфіксів та префіксів у творах Нечуя-Левицького”, а сміливо вторгався у стихію журнально-газетного та “першокнижного” новелістичного криголаму Володимира Дрозда, Григора Тютюнника, Євгена Гуцала, Валерія Шевчука, Романа Федоріва... Того творчого виру, в якому, за реаліями підцензурних радянських часів, ще все було невизначеним: й імена будь-якої днини могли виявитися “не тими”, і твори – “ідейно незрілими”, і книжка новеліста могла “піти під ніж”, як це сталося свого часу з “Собором” Олеся Гончара, чи “Мечем Арея” Івана Білика.
Одначе наш професор належав до тих дослідників, які не побоювалися ризикувати “ставлячи не на того”. Василь Фащенко брав на себе сміливість відкривати для читачів у вирі нове¬лістики – велич істинної новели, а в вирі новелістів – велич істинного новелістичного таланту. Фащенко не намагався ні вчити новеліста, як йому писати новели, ні повчати його, як слід відтворювати реалії буття.
Що ж тоді залишалося в його арсеналі? Здатність прочитувати твір будь-якого новеліста удвох із самим... новелістом, але свідомістю змудреного життям і мистецтвознавством читача. І робив він це завжди на тлі реального будення, у підтексті з психологічним пізнанням характеру героя; у вивіренні на класичні традиції психоаналізу Василя Стефаника, поетичну образність Михайла Коцюбинського та на здатність молодого новеліста до новаторського ігнорування і досвіду класиків, і думки критиків. В тому числі й самого його, Фащенка, думки. Втім, у Фащенка й власних проблем із творчим сприйняттям та аналізом, особливо психоаналізом, вистачало.
У досить грунтовній вступній статті “Ріка, що єднає століття” Василь Полтавчук зауважує: “В останньому інтерв’ю В. Фащенко зазначив: “Так звану “переоцінку цінностей” я зробив у своїх статтях, яких набралося на книжку, та нема кому видати. І та переоцінка стосувалася не головного – поетики, а словесних стереотипів, які виражали проблему часу”. Погоджуюся, що Фащенко неминуче мав би вдатися до “переоцінки цінностей”. Але вважаю, що стосуватися вона повинна не лише “словесних стереотипів”, які виражали проблеми часу”. Що-що, а подібні стереотипи легко вловлюються і списуються на ті ж таки “проблеми часу”. Та проблема Фащенка як дослідника в іншому. Полтавчук слушно наголошував, що “дослідження новели, яке у другій половині 50-х і протягом 60-х років минулого століття визначало характер наукових пошуків Фащенка, вже у 70-ті роки втратило свою домінуючу роль і далі тривало лише як один із напрямів діяльності”, але не з’ясував, як це відбилося на його наукових здобутках.
Бо коли я читаю провідне визначення Фащенка: “Характер у художньо¬му творі – це відображена в світлі авторського ідеалу людина” (?!), то мені шкода зусиль студентів, не кажучи вже про літераторів, які намагатимуться віднайти в ньому бодай якесь еврістичне зерно. Якби йшлося не про “характер”, а про макрообраз ліричного героя, як про мистецьке відтворення людини – тоді інша річ. Чи в “світлі авторського ідеалу”, чи поза ним, але характер завжди був лише провідною складовою, на основі якої, залучаючи морально-етичні засади, професійні інтереси, тягар випадку та обставин, життєву мету та низку інших елементів, письменник справді творить оту, за Фащенком, “Людину” як образ. Але, повторюю, це лише одна зі складових.
Невдалим видається і значно розширене, але теж зав’язане на “авторському ідеалі” визначення “характеру”: “Характер у художньому творі – це відображені в світлі авторського ідеалу порівняно сталі властивості й змінні відношення (?!), які утворюють закономірну своєрідну соціально-психологічну єдність, котра формується і виявляється в зовнішній і внутрішній діяльності (?!) людини у найрізноманітніших ситуаціях”. Сам Фащенко негайно ж визнав це своє визначення “занадто громіздким”, та суть не лише в громіздкості.
Фащенко критикує Ю. Мушкетика за те, що герой його роману “Біла тінь” професор-біохімік “міркує про людську душу, здатну на круті повороти, “проте суть людини лишається тією самою. Людина або смілива, або боягузлива, обережна, жадібна, балаклива, потайна, відкрита. Одна здатна любити дужче, відданіше, інша – менше, холодніше, розсудливіше”.
Якби Фащенко дорікнув письменникові нерозвійною банальністю цих думок, то це заперечень не викликало б. Але ж, прагнучи оцінити психологізм твору, Фащенко резюмує: “Професор помиляється тоді, коли гадає, що суть людини незмінна. Вдруге він помиляється тоді, коли вважає, що в одній людині “закладено страху більше, в іншій – менше. Закладено вже одмалку”.
У Фащенка-дослідника був вибір: або взагалі не торкатися цих міркувань, або ж обстоювати свої позиції, занурюючись в теорії “доленосної визначеності”, “тавра спадковості” чи фрейдистсько-неофрейдистських екзальтацій. Не забуваючи при цьому про віками і поколіннями криміналістів, психіатрів, психологів та педагогів-вихователів набутий досвід прогнозування життєвого шляху, кримінальної схильності, чи маніакальності в стилі “лібідо”. З цього приводу написано сотні праць. Тобто тут відкривалося поле для істинного розкриття можливостей дослідника психологізму літератури. Але Фащенко лише присоромлює Мушкетика тим, що його героєві, біохімікові-професору, “говорити про це вже й не личило б за фахом та освітою” (?!). Ну, знаєте!
Прагнучи ввести читача в суть ІДЕЇ як складової психологізму, Фащенко пише: “В “Економічно-філософських рукописах 1884 року” К. Маркса є така глибока думка: “Для знищення ідеї приватної власності цілком досить ідеї комунізму. А для знищення приватної власності в реальній дійсності потрібна дійсна комуністична дія”.
Ні-ні, річ не в тім, що він посилається на непопулярного нині Маркса, а в суті мовленого, в “глибині думки”, яка так вразила Фащенка. На початку 90-х Фащенко вже мав би переконатися, що для знищення “ІДЕЇ приватної власності” “ІДЕЇ комунізму” ще нікому й ніколи не вистачило й не вистачить! Інша річ, що, нанизавши “ідею комунізму” на багнети НКВДистів чи палиці хунвейбінів, (“дійсна комуністична дія”) можна було знищити саму... приватну власність, разом із мільйонами її володарів. Але яке це має відношення до “знищення ІДЕЇ”?!
Та, поза ці зауваження, визнаймо, що перед нами зібрання творів поважного для свого часу дослідника і шанованого тисячами його колишніх студентів учителя. І воно знайде свого читача.
