Все більшої популярності не лише на Одещині, але й по всій Україні набуває майстер по виготовленню дерев’яних українських народних інструментів, викладач музики вищої категорії, відмінник народної освіти з Балти Василь Харитонович ВІХРЕНКО. Традиційно вважалося, що найкращі дерев’яні музичні інструменти виготовляють карпатські майстри, оскільки в Карпатах це ремесло є родовим і передається з покоління в покоління, упродовж багатьох століть.
Проте кілька років тому такий майстер, причому майстер високого класу, несподівано з’явився у Балті. Його особливої конструкції концертні сопілки, дерев’яні флейти, чудернацькі на вигляд окарини-зозульки, дводенцівки-джоломиги, барабанні палички та інші музичні витвори вже давно здобули найвищу оцінку фахівців, на них грають у багатьох самодіяльних та професійних ансамблях народних інструментів, їх шанобливо поціновують навіть карпатські музики, які традиційно вважають, що карпатець має грати на інструменті, виготовленому в Карпатах, карпатським майстром й обов’язково – з карпатської деревини.
Проте не все так просто в житті Майстра. Він потребує нашої уваги і допомоги. І про це – стаття нашого спеціального кореспондента.
...А починає Майстер з вибору деревини. Це обов’язково має бути граб, який на Одещині росте лише в північних, подільських районах, і який міцність своєї тканини поєднує з еластичністю, віковою стійкістю і... мелодійністю. Граб теж іде в діло не будь-який. Майстер завжди уважно, прискіпливо, й аж навіть співчутливо, придивляється до кожної колоди, виявляючи де який сучок, з’ясовуючи чи здорове дерево, чи не занадто воно літнє і не занадто молоде; наскільки ця деревина міцна, який у неї колір фактури, як вона музичить при постукуванні...
Та все це лише видимі ознаки відбору, бо насправді Майстер здебільшого покладається не на них, а на власну інтуїцію, яка й має винести вирок цій деревині: бути їй чи не бути сопілкою, флейтою, окариною; судилося чи не судилося їй заспівати голосом ніжності і суму в руках подільського, галицького, волинського чи сіврського музики.
Тим стовбурам, яким все ж таки “судилося”,.. належить потім пройти разом із Майстром довгим шляхом сходження до вершини свого визнання. Майстер старанно, наче дитя на омовінні, очищує стовбур від гілок, кори і всього зайвого, дає йому трішечки підсохнути на весняному сонці, а потім розрізає на тартаку на товсті, під шістдесят міліметрів, дошки. Далі він розпиловує ці дошки на брусочки і... Не поспішайте, не поспішайте, до витворення сопілки, флейти чи будь-якого іншого інструменту ще далеко! Адже йдеться про висококласний сценічний інструмент, а не про одноденну дилетантську сопілку пастушка. Ці брусочки Майстер заносить на горище, і викладає в такому місці, де ні прямі сонячні промені, ні волога їх не пройматиме, й ось там вони повинні не менше року – зверніть увагу: не менше року! – підсихати, вилежуватися, вистоюватися, аж поки одного ранку, після чергових оглядин та прослуховування цієї деревини Майстер не визначає: “Час! Залунала!”
Ні-ні, до столярного верстата ще справа не доходить. Спочатку Майстер належний час виварює ці бруски в спе¬ціальних чанах, у спеціальній, ним самим удосконаленій, суміші, що виготовляється з соняшникової олії, парафіну та деяких інших суто секретних компонентів. І процес виварювання теж тривалий, деревина має “прожировуватися” доти, доки не вбере в себе достатньо (скільки саме – це може визначити тільки він сам, Майстер, бо, знову ж таки, тут усе розраховане не стільки на сувору технологію, скільки на інтуіцію) оліє-парафінової суміші, після якої деревина стає дивовижно м’якою, еластичною, а головне, набуває здатності... “говорити”.
І коли вона “заговорить” з Майстром, коли він почує її голос, коли вона висповідається перед ним своїми, тільки йому чутними звуками, він і вирішує, у що цій деревині перевтілюватися: в сопілку, флейту, окарини, джоломиги... Ну а далі починається ювелірна робота над деревиною на токарному, свердлильному та шліфувальному верстатах; іде спеціальна розмітка отворів, ос¬кільки інструменти майстра Віхренка теж особливі, зі своїми новаціями і секретами.
Перші випробування щойно витворених інструментів Майстер проводить у власному ансамблі. Річ у тім, що вже впродовж кількох років Василь Віхренко, козак місцевого козацького товариства ім. Сагайдачного, очолює козацький вокальний ансамбль “Будьмо!”, який побував в усіх селах Балтського району, демонстрував своє мистецтво за різних оказій в Одесі; перемігши десятки подібних колективів, здобув звання лауреата Всеукраїнського конкурсу самодіяльних козацьких колективів у Тернополі та побував на гастролях у Карпатах.
Музикант за освітою, Василь Віхренко вже давно викладає музику в місцевій школі, веде різні музичні гуртки школярів і дуже захоплюється фольклорною музикою, козацькими та чумацькими піснями. Тобто він не просто музичних інструментів майстер, але й професійний музикант, який володіє багатьма інструментами, має чудовий музичний слух, належну освіту, а до того ж, Богом даний йому співацький голос. Тож, витворивши будь-який інструмент, він іще й здатен “показати”, подати його в будь-якій аудиторії, в колі будь-яких шанувальників. Ось чому тепер без участі Майстра з Балти Василя Віхренка не обходиться жоден фестиваль народних майстрів у Києві, запрошують його до столиці й для участі в фольклорних оглядах та виставках; він виступає і водночас продає бажаючим свої інструменти в архітектурно-побутовому музеї під відкритим небом; виступає в музеї Олеся Гончара; він уже добре знаний на Святі різьб’яра, яке теж проводиться у столиці.
Але дивна річ: незважаючи на те, що цей майстер набуває всеукраїнської слави; що тепер уже без його участі не обходиться жодне поважне фольклорне свято в столиці; що він став визнаним музичним майстром, народним музикою та різьб’ярем, – і в районі, і взагалі на Одещині, всі, кому належить знати таких людей, цікавитися їх життям та потребами, дбати про вдосконалення їхньої майстерності та всіляко допомагати їм, – вдають, що такого Майстра в їхньому краї... просто не існує.
До речі, що до сопілки, то витворилася ціла наука, яка свідчить, що гра на сопілці може допомогти багатьом дітям у розвиткові їх музичного слуху та чистоти інтонування. Крім того, вона ще є чудовим лікувально-оздоровлювальним приладом, оскільки гра на сопілці розвиває дихальну систему та виробляє гарну поставу; діти, які систематично грають на сопілці чи окарині, стають майже несприятливими для багатьох недуг дихального тракту, у них сильні, добре розвинені спортивні легені.
Сопілки Віхренка визнані концертно-хроматичними (пріма, альт, тенор і бас), їх з успіхом можна використовувати як в музичних ансамблях, так і на музичних уроках у школах, в самодіяльних фольклорних колективах. Але, щоб розвивати свою майстерність, удосконалювати домашню майстерню, набрати і підготувати учнів (а це дуже важливо для будь-якого майстра; та й не можна допустити, щоб досвід такого фахівця не набув продовження і розвитку у його учнях) – для всього цього потрібні кошти. Ні-ні, Віхренко не розраховує ні на бюджетну підтримку нашої вічно бідної на культуру держави, ні на будь-яку іншу фінансову державну підтримку (хоча чому б такому майстрові не надати хоча б на кілька років державний грант?). Але й поза бюджетом є реальна можливість допомогти йому. Просто треба, щоб районне, обласне управління культури і туризму, відповідне міністерство посприяли у розповсюдженні його витворів.
Тепер, щоб збути такою тяжкою працею виготовлені інструменти, на які, як ви вже бачили, йде стільки часу та коштів і потрібно кілька дорогих верстатів, Майстрові самому доводиться торгувати сопілками. Тобто час, який він міг би використати для виготовлення нових інструментів, для вдосконалення технології, для підготовки учнів і в різьб’ярстві, і в музично-виконавській справі, – він поки що змушений витрачати на сидіння по всіляких ярмарках.
Сопілка чи окарина – інструменти недорогі. Тим часом лише у нас в області діє сотні всіляких музичних шкіл, училищ, шкіл мистецтв, та й у будь-якій загальноосвітній школі такі інструменти теж знадобляться. То чому б не органам культури подбати про те, щоб хоч якусь частину витворів нашого уславленого Майстра та не закупити для цих навчальних закладів та допомогти у пошуках мецената чи інвестора. Адже поки що Майстер працює, зазнаючи лише збитків, на голому ентузіазмі. То, може, саме час підтримати його – поки Майстер ще в розквіті сил, поки він сповнений фізичної і творчої енергії?! І потім, я вважаю, що в Балті на базі якоїсь із шкіл чи профтехучилища час би створити обласну чи й міжобласну школу народних музичних інструментів під керівництвом Василя Віхренка, в якій можна було б готувати і майстрів-різьб’ярів, і фольклорних музик.
Одне слово, ми повинні розуміти, що Майстер Віхренко – це вже наш спільний набуток, і хтозна, можливо, колись наші нащадки пишатимуться, що в їхньому краї жив та працював такої слави і такого таланту Майстер, такий собі “сопілчаний Страдіварі з Балти”. Тому зробімо все можливе, щоб ці нащадки могли саме пишатися цим Майстром, а не мучитися почуттям сорому за нас, людей, які палець о палець не вдарили, аби допомогти йому.
