Ескізи олівцем– вони у давнину так і називалися – «олівці», миттєві замальовки гусячим пером, яке обмокувалося у чорнила (о, вони за пушкінських часів були справді тільки чорними) – поет малював постійно із ліцейських часів.

Василь ТУМАНСЬКИЙ,

одеський приятель Пушкіна, з яким той був знайомий ще у Петербурзі до заслання на південь, пише з Одеси О. Бестужеву до Петербурга 18 вересня 1823 року: «Спасибо тебе, добрый Сашенька, что ты вспомнил обо мне в письме к Иисусу Христу нашей поэзии!.. Скажу тебе, любезный Бестужев, что мы уже лишились поэта Пушкина, но что в замену у нас есть Пушкин-живописец. Ему на все счастье – и теперь его карандаш столь же хорошо рисует древний антик Гнедича, сколько перо его описывало прежде первую ночь Людмилы или последнее свидание пылкой черкешенки. Прилагаю вам, в доказательство нового его таланта, портрет Гнедича, желая, чтобы он отнесен был в нашу богатую академию»… Це жартівливе послання констатувало факт: Пушкін багато й цікаво малював в Одесі і показував свої малюнки друзям. Василь Туманський був на рік молодший за Пушкіна, він з’явився в Одесі після того, як два роки прожив у Парижі, де був вільнослухачем прогресивного на той час College de France.

Пушкін на аркуші з чорновими віршами «Євгенія Онєгіна», де він пише про Тетяну, раптом впевнено малює чоловічий профіль, а потім реалізує його у великому портреті молодої людини із хвилястим волоссям та в мереживному жабо. Романтичний цей портрет дослідники тривалий час приймали за зображення Ленського – героя роману у віршах. Але поряд із цим портретом Пушкін написав чотиривірш, який через десять років з’явився друком у такому вигляді:

Туманский, Фебу и Фемиде,

Полезно посвящая дни,

Дозором ездит по Тавриде

И проповедует Парни.

Туманський саме у вересні 1823 року їздив до Криму у відрядження по службі, воно було пов’язане із юридичними справами (Феміда – богиня правосуддя, Феб – бог поезії). Тому, після звірення інших зображень Туманського із пушкінськими, стало зрозуміло, що у рукопису «Євгенія Онєгіна» намальовано саме Туманського. «Здесь Туман¬ский, -пише Пушкін брату з Одеси. – Он добрый малый, да иногда врет. Например, он пишет в Петербург письмо, где говорит, между прочим, обо мне «Пушкин открыл мне немедленно свое сердце и port feuille (портфель – Р.Ф.)… дело в том, что я прочел ему отрывки из «Бахчисарайского фонтана» (новой моей поэмы), сказав, что я не желаю ее напечатать, потому что многие места относятся к одной женщине, в которую я был очень долго и очень глупо влюблен, и что роль Петрарки мне не по нутру. Туман¬ский принял это за сердечную доверенность…»

Туманський наслідував Пушкіна у своїх віршах, але останній ставився до цього доброзичливо, цінував деякі його елегії, увічнював у рядках: «Одессу звучными стихами наш друг Туманский описал…»

Єлизавета ВОРОНЦОВА

була вже немолодою, їй за тридцять, але виглядала вона молодшою за свої роки. Поет – про це він писав у вірші «Морю» –був «могучей страстью очарован», а пізніше вважав, що «никто ее любви небесной недостоин»… Вона вразила поета не красою, а невимовною чарівністю своєї зовнішності, осанкою, польською гордовитістю, вмінням та бажанням подобатися. Сучасник Пилип Вігель писав, що «улыбка ее уст, которой подобной я не видел, казалось, так и призывает поцелуи». Пушкін, зустрівши Воронцову, залишив свій план втечі за кордон морем з Одеси. Він малював її, виділивши у її вигляді найголовніше – витонченість, подовженість, плавність ліній її обличчя та фігури. Малював її і в профіль, і анфас, сидячою й стоячою, і від’їжджаючою, і навіть зафіксував її маленьку п’ятку, що виглядає з-під довгої сукні. Він відчував сильне й дуже серйозне почуття до графині. За загальним рахунком створив за все своє життя найбільше число саме її портретів (виключаючи власні автопортрети). Саме з нею прощався перед своїм одруженням з Наталею Гончаровою:

В последний раз твой образ милый

Дерзаю мысленно ласкать,

Будить мечту сердечной силой

И с негой робкой и унылой

Твою любовь воспоминать.

Але крім згаданих жінок в Одесі Пушкін дуже часто зустрічався з дружиною свого друга та видавця Петра В’яземського.

Але хто ця жінка,

про яку у зв’язку із поемою «Бахчисарайський фонтан» пише Пушкін, згадує про свою закоханість?.. З’ясовано, що це Марія Раєвська – донька генерала, героя війни 1812 року, майбутня дружина декабриста Волконського. Вона гостювала у 1823 році в Одесі. Вона була якоюсь мірою прообразом і героїні «Кавказского пленника», про що той же Туманський пише у своєму листі з Одеси: «У нас теперь гостят Раевские, и нас к себе приглашают. Мария – идеал пушкинской черкешенки (собственное выражение поэта), дурна собой, но очень привлекательна остротой разговоров и нежностью обращения». Пушкін малює її в Одесі декілька разів і чорнилами, і олівцем. Він зображує її у подвійному портреті разом із її сестрою. І поряд із Амалією Ризніч.

Жіночі портрети одеського періоду Пушкіна визначаються трьома персонажами, яких поет кохав. Це Амалія Ризніч, Марія Раєвська та Єлизавета Воронцова.

Амалія РИЗНІЧ

– дружина вдалого одеського негоціанта, італійка із до¬мішкою іншої європейської та східної крові, вразила уя-ву поета як тільки-но він приїхав до Одеси. Сонм шанувальників оточував її завжди. Її характерний профіль з’являється у багатьох одеських рукописах Пушкіна. Вона була молодою, стрункою, високою на зріст. За описом «особенно привлекательными были ее пламенные очи, шея удивительной формы и белизны, и черная коса более двух аршинов длиной. Только ступни у нее были слишком велики… Она ходила в мужской шляпе и одевалась в наряд полуамазонки…» В Амалію Ризніч Пушкін закохався одразу, стрімко й божевільно. Пушкін в Одесі не тільки присвячує їй вірші, але й малює її постійно і з увагою до деталей. Зафіксовує її під часу балу, у більш інтимних обставинах, або коли вона сідає до карети, то поряд із чоловіком Іваном Ризнічем, вихідцем із Трієсту, то біля профілю Раєвської. Друга глава роману «Євгеній Онєгін» в одеському рукопису супроводжується профілями Ризніч, а поряд знайомі усім вірші про кохання: «Так он любил, как в наши лета уже не любят, как одна безумная душа поэта еще любить осуждена…» Пізніше, у Михайлівському, дізнавшись про раптову смерть Амалії, він знову малює її і присвячує їй вірші. Сильне почуття поета до Амалії послабло тільки з приїздом до Одеси із Тульчина дружини нового губернатора краю Воронцової.

Віра В’ЯЗЕМСЬКА

– княгиня, приїхала до Одеси влітку 1824 року із двома хворими дітьми: шестирічним Миколою та дворічною Надією. Спочатку оселилася у будинку Давидової. Потім у будинку купця-грека біля дачі Рено. Сюди постійно приїжджав Пушкін. Спочатку княгиня була до нього холодною, відгукувалася з осудом, але вже через місяць вона покохала поета, входила до усіх його обставин життя, стала повіреною його сердечних таємниць, у всьому допомагала, позичала гроші. Саме до неї поет прибіг без капелюха й рукавиць, коли від Воронцової дізнався про вислання з Одеси. Графиня Віра не могла уявити себе в Одесі без Пушкіна. Вони пос¬тійно були разом і в прикрощах, і в радощах. Тому цілком звичайне запитання: невже Пушкін не зафіксував її вигляд своєю щасливою рукою рисувальника? І справді, у повному зібранні його творів у шістнадцяти томах 1935 – 1947 рр. (у додатковому томі) можна знайти опис одеського портрета Віри В’яземської, який він намалював у червні 1824 року.

Звичайно, поет і в Одесі не перестає на полях своїх рукописів створювати автоілюстрації. Насамперед, це має стосунок до роману «Євгеній Онєгін». Крім того, поет робить замальовку «Циганський табір» до поеми «Цигани». Менш відомо, що Пушкін продовжує обмірковувати задум твору «Закоханий біс». Свідченням цьому – одеські малюнки фантастичної серії, яку дослідники називають «сюїтами». І справді, перед нами витончені, пластичні художні образи, виконані впевненою рукою. У листопаді 1823 року Пушкін здійснює композицію біса перед жаровнею, що димить, а над ним намічений привид жінки, яка летить. Ці сюїти нам тепер нагадують і роман Михайла Булгакова «Майстер та Маргарита»…

Пушкін продовжує свою художню галерею історичних осіб. Він двічі малює Вольтера, а у листі до В’яземського з Одеси пише: «Вольтер первый… внес светильник философии в темные архивы истории». За асоціацією зі своїми думками про розвиток Росії та її словесність, він робить замальовки Данте, Мірабо, Наполеона, Робесп’єра. Цікаві портрети графа Воронцова. Незважаючи на повне несприйняття поетом свого начальника та ще чоловіка жінки, яку він глибоко кохає, Пушкін у своїх одеських малюнках Воронцова не використовує прийоми карикатури чи шаржу. Навпаки, він пильно вдивляється у його обличчя і за зовнішньою респектабельністю виявляє характер, якому властиві кар’єрне вірнопідданство та вульгарність. Це має стосунок і до портрета графа Ф. Толстого, американця, до дуелі з яким Пушкін готувався в одеський період свого життя, вправляючись з важкою залізною тростиною і часто стріляючи у ціль. У портреті графа Олександра Ланжерона у рукописі першої глави «Євгеній Онєгін» поет малює оригінальний, загострений та витягнутий профіль, фігура графа затягнута у мундир із ретельно виписаними еполетами та військовим хрестом на грудях. Пушкін познайомився із Ланжероном у Сімферополі під час обіду у тамтешнього губернатора. Трохи пізніше, у травні 1821 року, в Одесі вони знову зустрілися, граф Ланжерон познайомив поета зі своїми мемуарами, показував листи імператора Олександра І до нього.

Коли Пушкін із Кишинева приїхав до Одеси надовго, він зустрічався із графом Ланжероном, який приїхав з-за кордону і був уже у відставці, та його дружиною, за свідченням сучасників, свого часу колишньою першою красунею Петербурга Єлизаветою Адольфівною Бріммер, Пушкін дружив із графом, віддавав належне його дотепності та відмінно знав його, і тому міг намалювати його із заплющеними очима…

Одеські автопортрети

поета різноманітні. Від «класичного», який відтворюється щотижня на першій сторінці російської «Літературної газети» до зображення виснаженого обличчя з голим черепом. Про перший дослідник Н. Лернер писав: «Вот каков он был, тогдашний Пушкин, одесский Пушкин, наш Пушкин! Романтическая восторженность видна в этом благородном задумчивом профиле, весь он дышит «гордой юностью»… Другий – із автопортретів, які уявляють поета в старості, у зморшках. Про по¬дібний портрет поет після хворобливої лихоманки написав: «Я ускользнул от Эскулапа, худой, обритый, но живой»… Якщо всього Пушкін створив понад п’ятдесят своїх портретів, то одеських можна нарахувати до десяти. Дослідники відзначають головну їх особливість: вони більш закінчені, романтичний вигляд у них щезає, обличчя серйозне та мужнє. Василь Туманський виявився правим, вважаючи, що малюнки Пушкіна слід віднести до академії живопису: саме там пізніше вони вивчалися, порівнювалися із живописом видатних художників, як ще одне свідчення геніальної обдарованості великого поета.