“...До того пращури наші жили на берегах моря і Ра-ріки (Волги). З великими труднощами переправили вони через неї людей і худобу і подалися до Дону. Але неподалік Дону побачили вони готів, що зібралися рушати на південь. І побачили вони Готське (Азовське) море і готське військо, що стояло озброєним проти них, і змушені були битися за землю і за життя своє. ...Рід наш слов’янський уперто йшов по землі, де, як переповідали праотцям нашим, сонце вночі спить, і де в пишних луках багато трав, а ріки наповнені рибою, і де ніхто не вмирає...”

Так, це рядки з таємничої й історико-пророчої древньої “Велесової книги”...

Я вважаю, що кожна людина повинна хоча б раз у житті перечитати літописи, в яких відтворено шлях її народу до сучасної, самою історією відведеної йому землі; до сучасної держави, сучасного стану його нації. Бо, читаючи цю буремну історію, неминуче починаєш вражатися тому, якими тяжкими шляхами, через які природні та міжнаціональні катаклізми пройшли всі без винятку народи, щоб у Європі, в Азії, в усьому світі утвердився хоча б той, ще недосконалий, цивілізаційний лад, який існує зараз, з усіма нашими кордонами, титульними націями та нацменшинами; з етнічною спорідненістю й етнічними ж таки проблемами співіснування.

Якими немислимо тяжкими шляхами розвитку змушене було пройти людство, щоб утвердити сучасну повагу кожного з нас до інших етносів, інших релігій, іншого кольору шкіри та іншого світобачення. Щоб ми пізнали безцінність родини, як основи основ людської спільноти; щоб навчилися усвідомлювати свою єдність з природою і взаємозалежність з нею, без якої земля наша вже немислима.

Такі свята, як Всесвітній день народонаселення, саме для того й запроваджуються ЮНЕСКО, щоб знову й знову привертати нашу увагу до проблем сім’ї і проблем дитини. Щоб нагадувати нам, що не буває чужих дітей, як не буває і чужого горя. Що про наступні покоління ми повинні дбати всі разом, закладаючи такі основи їх буття, за яких кожному землянинові було б на цьому світі безпечно та комфортно, де всім би вистачало землі і волі, мудрості буття і надії на краще майбутнє.

Ми повинні знати історію свого народу, але обов’язково в контексті історії нашого континенту, історії людства. І назавжди заректися від того, щоб давню ворожнечу та непорозуміння переносити на сучасне співжиття. Пам’ятаючи при цьому, що історія кожного народу така ж свята і праведна, як Святе Письмо. Зіткана з трагедії і мужності багатьох поколінь, вона не підлягає ні сумнівам, ні оскарженню, бо пізнається лише вірою і сприймається лише з поклонінням. Ми з вами – в одному Ноєвому ковчезі на ймення Земля, тож якщо ми хочемо вижити, дбаймо про мудрих керманичів і надійні вітрила, а ще – про святу заповідь, яка стосується наших взаємин і з людьми, і з природою: “Сам живи і жити давай іншим!”