Після публікації на сторінках нашої газети статті академіка Б. Сушинського «Хто писав тебе, «Книго Велесова»?», до редакції зателефонувало чимало людей з проханням докладніше роз’яснити, що ж таке “Велесова книга”, чи справді це підробка, хто, коли і з якою метою міг писати її полемічні тексти на древніх дощечках. Відтак редакція газети попросила автора повернутися до цієї теми.
Зрозуміло, що в світі вже не існує такого джерела інформації, яке здатне було б допомогти нам знайти відповіді на безліч запитань, котрі виникають під час дослідження цих “дощечок”, тим паче, що не існує і самих цих “дощечок”, а чимало науковців давно і наполегливо доводять, що йдеться про чергову підробку (прикладів підробок подібних літописів історія знає чимало, ми до цієї теми ще повернемося). Що ж становить собою на “дощечках” писана “Велесова книга”? Працюючи над перекладом текстів “дощечок” та їх літературною інтер¬претацією, я утвердився в думці, що “Велесова книга” є цільним, ідейно визначеним зібранням історико-релі¬гійних текстів, які в жодному разі не слід сприймати як цільний, до певних історичних подій прив’язаний літопис.
Самі тексти творилися в різні часи й різними авторами. Проте вони, очевидно, зібрані і записані однією людиною, яка, втім, навіть не намагалася ані витворити з них літературно довершений твір, ані сформувати з них якусь подобу літопису, поєднавши їх з іншими даними. Тоді що ж це за зібрання текстів і яка його призначення?
Як я вже писав, на мій погляд, маємо справу із язичницьким требником. Існує кілька визначень понять “Треба”, “Требник”. У язичницькі часи “требниками” називали жертовники, на яких приносили жертву богам, в тому числі і людські жертви. “Требищами” називали також язичницькі храми, ідолища та капища, а також божницю ідолопоклонників. Як мовилося в одному з літописів про кривди, завдані язичникам християнами: “І требища разори, и Перуна посече”. Крім того, “Требник” – це книга з промовами, які проказують під час треб – тобто молитв і обрядів, що здійснюються на вимогу “по требованию”, “на потребу” віруючих: молебнів, панахид, хрестин...
Я не погоджуюсь у своїй книжці “Велесова книга предків” з усіма іншими дослідниками, які, хто вважаючи цю книгу автентичною, хто підробкою, але сходяться на тому, що йдеться про літопис, а отже, в оцінках своїх до “Вересової книги” підступаються саме так, як повинні підступатися до традиційного літопису. Про те, що маємо справу саме з требником, свідчить і характер текстів, і пряма вказівка автора. “Жертву тобі правимо, – читаємо в тексті 31-ї “дощечки”, – і так співаємо славу і велич твою... Славимо Даждьбога, і буде він наш по крові тіла заступником од Коляди до Коляди...”
А ще звернімося до 33-ї “дощечки”, в якій автор прямо говорить про те, що даний текст є... текстом треби: “Ця треба наша по Седеню, якого маємо за отця нашого, що на Понтійському березі в Росії-граді сидів... І цю страву поминальну їмо, поминаючи тих, хто приходив на допомогу Русі і визволяв”. Як бачимо, перед нами канонічна треба, виголошена під час тризни.
Або ось текст “дощечки” 8(2): “Той іллірієць, який хотів учити дітей наших, повинен був ховатися по їх домівках, щоб його, невченого навернули на наше письмо, яке ми мали до грецького, аби він умів правити треби нашим богам”. Як ви вже здогадалися, йдеться про просвітителя Кирила, батька нашої абетки. У цьому тексті стверджується, що давньоукраїнці мали свою писемність задовго до впровадження на Русі “абетки від Кирила і Мефодія”. І знову ж таки акцентується увага на “требі”.
Тобто цілком очевидно, що перед нами збірник треб, повчань та проповідей. Чому ж у них так багато посилань на історичні події давнини, на славних праотців? Вичерпну відповідь на це віднаходимо в тексті “дощечки” 18(б): “Мовимо про тих, хто збагачував нас, а зараз ми не маємо молілень і молимось біля криниць і джерел”. Я впевнений, що “Велесова книга” – це збірник треб, повчань та релігійно-світських настанов, які були складені вже під час розвою в Стародавній України християнства.
Для кого ж він, цей збірник, був складений, на кого розрахований? Він був писаний для тих волхвів і таємничих проповідників, адептів язичництва, які все ще намагалися зберігати в українському народові свою власну віру, а не принесену греками віру іудейську. Можливо, що й написання тексту на “дощечках” теж було викликане якимось внутрішнім протестом проти засилля письмен греків-іновірців, які писали на пергаменті та папері.
Автор цього збірника хотів фізично і духовно повернутися до тих письмен, які творилися його предками на деревині, на бересті. Вдумаймося в пафос слів, відтворених автором “Велесової книги” в тексті 21-ї “дощечки”: “Мали ми многі храми в Нові-граді на Волхові-річці, мали в Києво¬граді по боголісах. І се мали на Волині дулібські храми, і о суренжі на морі сурськім і синім. І се велика втрата для нас, бо храми суренські побиті ворогами, і боги наші зневажені, в поросі валяються...”
Вже перебуваючи в часовій глибині християнського світу, автор повчально мовить до своїх одновірців-язичників, що предки мали свої, вітчизняні храми, але чужинці їх зруйнували. І що вже й наші предки через лінощі свої душевні, які так вражають богів язичницьких, намагалися славити в чужих храмах чужих богів, але “боги не приймали жертви нашої”.
Отже, на запитання: “Що таке “Велесова книга”?” я відповідаю: “Велесова книга” – це книга священнодійств; зібрання язичницьких треб, повчань та настанов, написаних в різні часи розвою в Україні християнства, адептами язичництва для волхвів (проповідників) тих язичницьких сект, які продовжували підпільно діяти в Україні, зазнаючи при цьому всіляких релігійно-адміністративних переслідувань.
Головна мета цього язичницького требника та його проповідей і повчань полягала не стільки в тому, щоб дати проповідникам язичницьких сект готові тексти, скільки в тому, щоб забезпечити їх історико-релігійним інформативним матеріалом та зміцнити в їхніх слухачів язичницькі переконання. Саме такий підхід до функціонального призначення текстів “Велесової книги” дозволяє нам зрозуміти, чому історичні відомості, закладені в її текстах, такі фрагментарні, непослідовні та нелогічні. Це тексти, розраховані не на істориків і шанувальників красного письменства. Перед нами суто пропагандистський матеріал, настанови для язичницьких проповідників, яким доводилося мати справу з гуртом малоосвічених селян, і завдання яких полягало в тому, щоб запалити серця своїх слухачів нелюбов’ю до чужинців та їх віри, переконати у святості батьківської віри, у тому, що язичницькі боги не забули своїх русів-укрів. А кожен, хто знайомий з теорією та психологією пропагандистської діяльності, знає: в такого роду матеріалах не потрібні ані особлива логіка викладу, ні особливі хронологічні чи топо¬графічні викладки. Згадати кілька імен славетних предків, нагадати про щедрість богів своїх, запалити серця бойовим духом пращурів, які здобували славні перемоги над готами, римлянами та еллінами. Щоб потім поставити перед кожним із своїх язичників-прихожан цілком правомірне запитання: “Тож чи маємо право забувати славні перемоги наших богів та подвиги наших предків, наших славних воєвод і князів; чи маємо дозволяти чужинцям плюндрувати наші віру, наші храми, наші душі?”
До більш-менш реально прив’язаних до певних історичних подій належить текст “дощечки” номер 29, в якій мовиться: “І згадаймо, як римські орли зазнали поразки від дідів у гирлі Дунаю. Тоді Троян напав був на дулібів, але діди пішли на його легіони і розтрощили їх. І сталося це за триста років до нашого часу”.
Як відомо, імператор Троян правив у ІІ ст. нашої ери. Залишимо на сумлінні автора інформацію щодо того, що Троян якимось чином зумів напасти на давньоукраїнське плем’я дулібів, яке в усі часи жило в районі сучасної Волині і, частково, на Поліссі; і жодних свідчень щодо його міграції чи походу в часи Трояна на Дунай не існує. Хіба що римські трієри напали на дулібських купців, або ж під “ду¬лібами” за цілковито вільного й необов’язкового поводження з фактами, які спостерігаються у “Велесовій книзі”, Автор мав на увазі просто... русичів.
Та справа навіть не в даному конфлікті, а в тому, що, за свідченнями “Велесової книги”, предки наші розгромили римські легіони за триста років до того, як було складено цю оповідь. Тобто таким чином появу самої оповідки можна датувати V ст. нашої ери. Але ця обставина ще не дає нашим дослідникам підстав стверджувати, що саме V ст. слід датувати й... появу отієї, писаної на “дощечках” “Велесової книги”. Ос¬кільки швидше за все дане часове визначення запозичене з першоджерела, яким користувався Автор. Тим паче, що ми бачимо, як вільно поводився він із часовим визначенням у різних “дощечках”, ведучи мову від авторського “Я” в теперішньому часі – і в часи коли, за “Велесовою книгою”, предки наші виходили з Семиріччя; і під час карпатської колонізації, і під час приходу на Дніпро, і в дні заснування Сурожа.
Ще одну історичну позначку віднаходимо в “дощечці”, в якій мовиться про царювання правнука князя Бравліна. З “Житія Святого Стефана Сурожського” відомо, що нещасливий у своєму правлінні князь Бравлін був при владі в VІІІ столітті. Елементарна логіка підказує, що правнук його міг правити десь у другій половині ІХ ст. Проте, знову ж таки, не слід поспішати з висновками, як це зробила, наприклад, Галина Федунець у статті “Велесова книга” – стародавня пам’ятка української писемності” (“Учитель”, №№ 9-10, 1991). “Саме тоді, – повідомляє вона, – писався і цей розділ (мається на увазі текст “дощечки” – Б.С.), в якому подано чимало історичних подробиць”. Стверджувати, що невідомий нам Автор писав свої тексти саме тоді, коли відбувалися події, котрі відображені в цих текстах, – це для науковця більш ніж наївно. У “Велесовій книзі” тим чи іншим чином відтворено до сотні різних подій, які мають різне – через століття й століття – датування. То що, накажете написання кожної “дощечки” датувати тією датою, якою вдається датувати змальовані в ній події? Тоді ми далеко підемо в наших історично-лінгвістинчних дослідженнях!
Інший науковець, професор Володимир Шаян, поспішив оголосити ці тексти ні ним, ні нами не бачених, вельми сумнівного походження “дощечок” “священною книгою” українського народу, і навіть виніс це твердження у заголовок своєї статті – “Наша священна книга”, опублікованої у збірнику “Велесова книга. Легенди Міти. Думи” (Київ, 1995), пробачте, а які в нього підстави для таких заяв? У чому проявилася “священність” цих, бозна коли і якою мовою писаних дощечок?
Священними для нашого народу тексти цих “дощечок” можна було б проголошувати тільки тоді, коли б упродовж віків вони формували, чи хоча б впливали на формування, національної свідомості українського народу, його релігійного та світського світо¬гляду; його морально-етичних, фольклорно-культурницьких, літературних, історіознавчих та інших засад.
Але ж, даруйте... ці досі мало кому відомі тексти, з ніким з народу нашого не бачених “дощечок”, що бозна як і звідки явилися світові у Сан-Франциско, США, аж у другій половині ХХ ст., такого впливу на український народ ніколи не справляли, не справляють і, бачить Велес укупі з Перуном, вже ніколи й не справлятимуть!
Тим паче, що ті боги, імена яких автор “Велесової книги”, оперує, всі ті історичні дійові особи та події, які він називає... в більшості своїй вже давно описані і досліджені вченими-славістами багатьох країн, і, зважте, без будь-якого впливу на процес їх пізнання з боку “Велесової книги”, про існування якої вони навіть не здогадувалися! А ті імена що не відомі були, мало що додають до нашого уявлення про життя пращурів та історію формування української нації. Вже хоча б тому мало, що нам не відомі джерела, з яких автор запозичував свої відомості; не відоме походження цих текстів, а самі ці відомості про історичних постатей – фрагментарні, сумбурні і в більшості своїй мають вельми довільну хронологічну, географічну та історико-політичну прив’язку до відповідної епохи, або ж і зовсім не мають її. На жаль. Але саме явлення цієї загадкової “книги” – явище неординарне. І його слід вивчати.
