На південних відрогах Подільської височини розкинулося село Загнітків. Це один з найбільших населених пунктів Кодимського району. Тут народився менший син у сім’ї Рибаченків – Михайло.
...Йшло життя, ріс Михайлик. Ось настав час йти до школи. Треба було купувати підручники, одяг, а були для цього потрібні гроші. Батьки працювали у місцевому колгоспі, зарплата була невелика. Тому Мишко допомагав їм.
На їхній садибі росли фруктові дерева, та найбільше було вишень. Завдяки цьому їх вулицю і прозвали Вишнева. Збирав хлопчисько плоди і здавав заготівельникам. То була тяжка для дитини робота, але корисна. Вже тоді він вчився працювати і заробляти на себе. Коли став школярем, почав займатися розведенням кроликів, доіглядав за ними.
Сусідський хлопець Іван Журба, старший на кілька років від Михайла, після восьмирічки вступив до Одеського медичного училища і щоразу, коли приїздив до села, розповідав про цікаве навчання, студентське життя, про чудове місто на березі Чорного моря. Одним словом, заінтригував Михайла. Рибаченко остаточно вирішив теж стати студентом. При зустрічі з старшим братом, який працював в Одесі, Мишко поділився своїми планами. Петро вислухав уважно і сказав: “Що то за професія для юнака – медик? Йди до мореходки, або до залізничного технікуму”.
Коли закінчив восьмирічку, вирішив стати залізничником.
Вперше самостійно їхав у вагоні залізницею до Одеси. На пероні великого міста дуже людно, і п’ятнадцятирічний юнак розгубився і вже не знав, що йому робити: чи то шукати технікум, чи повернутися до села. Але тут знову допоміг йому старший брат Петро, який прийшов його зустрічати. Їхали вулицями великого міста повз алеї платанів і каштанів, повз старовинні будинки, і він відчував себе, ніби у казковому сні.
Ось велика, простора площа, саме тут і розмістився Одеський залізничний технікум.
...З дня на день бігав він до поштової скриньки у чеканні, коли ж надійде звістка – виклик їхати на екзамени. Склав їх успішно і став студентом. Згадалось те, про що колись розповідав йому Іван Журба: цікаве студентське життя. На жаль, воно так швидко пролетіло. І Михайло Рибаченко став дипломованим залізничником.
Свою трудову біографію Михайло Тимофійович розпочав на станції Застава-І, але довго працювати не довелося. Прийшов час служити в армії. Після звільнення він знову повертається на своє робоче місце.
На цій станції в одній зміні працювала симпатична дівчина. Юнак почав приглядатися до неї, побачив, що вона не тільки собою гарна, а й старанна, працьовита. Запропонував їй зустрічатися. Ходили разом у театр, до друзів на свята та весілля. Невдовзі стали чоловіком і дружиною.
Молода сім’я у пошуках житла потрапила до Роздільної. Тут їм надали квартиру, і Михайло разом з дружиною трудилися на станції Роздільна-Сортувальна.
Наталя зрозуміла, що треба підвищувати теоретичні знання, адже залізниця вимагає високої відповідальності, тому вступила на заочне відділення того ж залізничного технікуму, який закінчив її чоловік.
Звісно, навчатись було нелегко: сім’я, робота, дітки. Та Михайло у всьому їй допомагав і особливо у навчанні. Михайло Тимофійович згадує ті часи і говорить: “Мені довелося вдруге навчатися у технікумі”.
Тепер кваліфіковане подружжя залізничників успішно працює і навчає своєму ремеслу молодь.
– Михайло Тимофійович по праву вважається кращим черговим по гірці, до його обов’язків входить розформування, формування поїздів. Років десять тому його бригада справлялась з формуванням 36 і навіть більше поїздів за зміну. Тепер звісно навантаження зменшилося, але колектив під його керівництвом працює злагоджено, – розповідає заступник начальника станції Роздільна В.П. Морозова.
– Михайло Тимофійович досить серйозна людина, він відповідально ставиться до кожної справи у своїй роботі і цього вимагає від своїх підлеглих. Їх зміна вважається однією з кращих на станції Роздільна-Сортувальна, – ділиться своїми враженнями колега по роботі В.А. Гайдаєнко.
Тому і не дивно, що М.Т. Рибаченку присвоєне високе звання “Почесний залізничник”.
У сім’ї Наталі Олександрівни і Михайла Тимофійовича дві доньки і є вже онучка, яку назвали на честь бабусі – Наталка.
Коли відмічають у колективі станції Роздільна професійне свято, то з року в рік у числі кращих працівників називають ім’я Рибаченка. Тож нехай це буде традицією ще на довгі роки, а таких працьовитих, порядних людей, як Михайло Тимофійович, буде більше.
