Так-так, саме зіграти, а не пробігти! А ось «знавці» з різних міст і країн змогли. З 1999 року перлина біля моря прийняла шість турнірів безперервної гри у «Що? Де? Коли?», на яких було поставлено 2936 запитань! Натхненником і організатором інтелектуальних марафонів став гравець одеського клубу «Ерудит» Олександр АНДРОСОВ.
– Сашку, найдовший марафон тривав...
– 28 годин 15 хвилин підряд, гравці почули 1001 запитання.
– Неймовірно! Що ж наштовхнуло Вас на думку організувати таке дійство?
– Ідея прийшла під час поїздки до Москви на турнір, який складався з шести турів по 12 запитань. Загальний “чистий” час гри – години три-чотири. При цьому лише поїздка туди і назад тривала у дванадцять разів довше! Неправильно це. Самої гри повинно бути більше.
– Перший млинець не вийшов грудкою?
– Як не дивно, особливих складнощів у підготовці першого марафону не було. Знайшовся клуб, якому це було нецікаво – ми одержали приміщення. Знайшлася комерційна фірма, якій сподобалася ідея – ми одержали призи. Запитання було написано і відредаговано безкоштовно, можна сказати, на ентузіазмі. Та й самих запитань, скажемо відверто, на першому марафоні було не так багато. “Всього лише” сто. Хоча тоді здавалося – це надзвичайно багато, особливо, якщо грати без перерви...
– І ось – повна зала “знавців”, хвилина до старту. Не було страшно – а раптом щось не складеться?
– Ні. Було цікаво. Справимося – не справимося... І чи приживеться цей формат, чи сподобається він командам.
– Судячи з усього, сподобався. І Ви, натхненний успіхом, вирішили провести другий марафон. У нього були якісь відмінності від першого?
– Звичайно. По-перше, кількість запитань. Їх вже було 200 – удвічі більше, ніж першого разу. По-перше, кількість учасників. Вона теж зросла, і команди репрезентували вже не лише Одесу і не лише Україну. Крім того, якщо організацією першого марафону я займався практично сам, то на цьому етапі з’явилися помічники, без яких здолати турнір було б дуже важко.
– На останньому турнірі перемогу здобула збірна команда Санкт-Петербурга, Москви та Саратова. А як виступають одесити?
– Гідно репрезентують наше місто. Наприклад, команда ОНУ ставала переможцем і “срібним призером”. У цьому році до першого місця одного кроку не вистачило “Легіону”. Взагалі конкуренція серйозна – до нас приїздили такі відомі гравці, як Ілля Новиков, Ілля Бер, Анатолій Вассерман, Леонід Климович, Маша Баранчикова, Олександр Лібер та інші ерудити, які “засвітилися” в елітарному клубі “Що? Де? Коли?”.
– З переможцями все зрозуміло – квіти, шампанське, призи. Але є й ті, хто програв, та й просто стомлені люди, як би там не було, після багатьох годин гри нерви можуть здати. Конфлікти були?
– Щось таке, що віддалено нагадує конфлікт сталося після закінчення п’ятого марафону. Одна з команд обурилася, що було мало запитань. Фанати, одне слово!
– Сашку, Ви не лише натхненник та організатор марафонів, але й беззмінний ведучий. Звідки сили берете?
– Мене набагато більше дивує, звідки беруть сили команди! Якщо я просто веду гру, то команди протягом досить тривалого часу не можуть дозволити собі відволіктися ні на одну хвилину. Адже навіть швидкоплинна розслабленість на якійсь ділянці “марафонської дистанції” миттєво позначається на турнірному становищі команди. Марафони “розслабухи” не прощають.
– Хто входить до Вашої команди з підготовки марафонів?
– Починаючи з четвертого за ліком марафону і до сьогоднішнього дня кістяк цієї команди залишається практично незмінним, що мені, наприклад, неймовірно приємно. Це редактор телепрограми “Своя гра” (канал НТВ) Ольга Хворова, гравець “Золотої дюжини” цієї ж програми Олексій Паєвський, одесити Денис Сарканич, Володя Ітигін, чудовий програміст і один з найкращих “запитальників” Женя Копєйка, Юля Романовська. У підготовці останнього марафону нам дуже допомогли Ксюша Редунова, Женя Єрмалович, Олена Потаніна і Татя Тушевська. Хочу ще раз сказати їм величезне спасибі.
– А “знавці” з інших міст і країн не підхопили ідею?
– Підхопили. І це приємно. Марафони зараз вже стали традиційною “розвагою” у Білорусі, Молдові. Але найбільша кількість марафонів провадиться в Росії. Хочеться навіть поїхати на один з них. Поки що не зібралися.
– Чи плануєте Ви проведення нового марафону?
– Поки що не знаю. Після закінчення кожного з трьох останніх марафонів появлялася одна і та ж цілком конкретна думка: “Все. Цей марафон ТОЧНО останній”. У двох з цих випадків, як зараз очевидно, думка ця виявлялася передчасною. На цей раз – подивимося...
