Для кількох тисяч українців, вірмен, росіян, білорусів, євреїв та представників інших національностей десь далеко залишились рідні домівки, хатні клопоти. Попереду ж була лише одна мета – Перемога. Березівка стала не більше ніж черговим стратегічним об’єктом на шляху у західному напрямку. 84 червоноармійці та офіцери навіки, залишилися лежати у братській могилі в центрі міста. А поруч, на плитах, на згадку прийдешнім поколінням викарбувано їх імена та імена 43 підпільників, котрі не дожили до дня визволення рівно рік – їх розстріляно 23 березня 1943 року.
Саме сюди, до цього святого місця, щороку приходять випускники шкіл, йдуть молодята, які щойно стали на весільний рушник, аби вклонитися, віддати шану тим, хто ціною свого життя виборов безхмарне, мирне небо. Невблаганно біжить час, і все менше серед нас тих, хто пройшов через горнило війни, все частіше вони поповнюють той стомлений журавлиний клин, що так сумно кличе нас з-під небес. Вже 63 роки тут, після покладання квітів до меморіалу загиблих березівчан, збираються городяни на мітинг пам’яті. І цей рік не став винятком. Відкриваючи мітинг, міський голова Ю. Желіховський підкреслив, що для тих, хто виріс в повоєнні роки, події, більш як шістдесятирічної давнини, здаються далекими, проте для ветеранів вони ще свіжі в пам’яті. Голова Березівської райдержадміністрації А. Ладиненко нагадав присутнім події 30 березня 1944 року, коли під дощем зі снігом, під градом куль та осколків війська кінно-механізованої групи у складі 4-го гвардійського Кубанського козачого кавалерійського корпусу генерал-лейтенанта Ісси Плієва та 4-го гвардійського Сталінградського механізованого корпусу генерал-лейтенанта Трохима Танасчишина вели жорстокі бої з військами 6-ї німецької та 3-ї румунської армій.
Березівка наскрізь прострілювалася ворогом з панівних висот. Німецько-фашистське командування, побоюючись оточення 6-ї армії та намагаючись швидше вивести її з-під удару, вживало всіх заходів, аби стримати наступ радянських військ. Правий берег річки Тилігул в багатьох місцях панував над лівим. Тут противник завчасно підготував оборонні споруди. Відчутною перепоною для наступаючих військ були заболочені береги річки та багнисте дно.
Однак, незважаючи на шалений опір, війська 37-ї армії та кінно-механізованої групи форсували річку та зайняли правий берег. В цих боях загинув командир 4-го гвардійського Сталінградського механізованого корпусу генерал-лейтенант Трохим Іванович Танасчишин. Тіло улюбленого командира гвардійці відвезли до м. Вознесенська і там поховали.
У визволенні Березівки брав участь і уродженець міста, тоді – капітан-артилерист, Володимир Карпович Чернявський, дружина якого – Єлизавета Сергіївна – і понині мешкає у місті.
Після мітингу делегація ветеранів та керівників міста і району традиційно проїхала останнім шляхом генерала Танасчишина і вклонилася його праху. Звернувши увагу на напис на пам’ятнику, ветерани-фронтовики помітили, що вони вже вдвічі старші за генерала. Його життя обірвалося у 41 рік. Та пам’ять про генералів, майорів, рядових і просто невідомих солдат завжди буде жити в серцях прийдешніх поколінь. І наш обов’язок – разом з ветеранами та істориками передавати цю пам’ять нащадкам.
Повертаючись до Березівки, зупинилися на межі Одеської та Миколаївської областей. І тут, під мирним українським небом, знову, часто зі сльозами на очах, зазирнули фронтовики за іншу межу – межу між сьогоденням та минулим. Пригадали подвиги, події. Традиційними фронтовими ста грамами пом’янули тих, хто залишився лежати під обелісками із зірками, у братських могилах. А потім – під традиційну сопілку ветерана П. Брези заспівали фронтових пісень, без яких не обходився жоден привал.
