Наша шевченкіана

Цьогорічний лауреат літературної премії ім. Павла Тичини Національної спілки письменників України одеський поет Микола ПАЛІЄНКО напередодні міжнародного Шевченківського літературно-мистецького свята «В сім’ї вольній, новій» одержав приємне повідомлення – за Національною програмою Держтелерадіо України в Києві на книжковій фабриці «Укрполіграфкнига» побачила світ його нова збірка «Свята пора «Кобзаря». Пропонуємо кілька віршів з цього видання з розділу «Маленька книжечка Тарасика», присвячених дитинству велета людського духу.

МАМИН СНІП

Мати в’яже снопи,

Сонце сходить, заходить...

Місяць у копах спить,

Злізши із небозводу.

Вранці змовкнуть рясні

Півнячі хороводи.

Мати в’яже снопи,

Сонце сходить, заходить.

З хлібом панські степи,

Вдома ж діти голодні.

Мати в’яже снопи,

Сонце сходить, заходить.

Ріжуть руки серпи,

Зв’яжуться околоти...

Сниться – маминий сніп

В небі, як сонце, сходить.

СІВАЧ

Тато й мама берегли,

Як той скарб, зернини.

Засівали, як могли,

Весняної днини

Куцу нивку кріпаків

І молили Бога,

Щоб вродила хліб на рік

Наша нивка вбога.

Знаю, будуть колоски:

Я старавсь щосили!

Сіяв зерна із руки,

Як батьки учили.

Скоро, правда, і лягав

Під воза від втоми...

Ми вертались на волах

Пізно вже додому.

Уявлялося мені,

Як в житах доспілих

Буду влітку день при дні

Слухать перепілок.

А як півень – кращий друг –

Прокидавсь надворі,

Нашу нивку дорогу

Досівали зорі.

СВЯТА ПОРА КОБЗАРЯ

Щасливі дні були в його дитинстві

Сідає сонце...

Люди з церкви йдуть.

А він, хлопчак, вмостився біля тину

Та і чита собі Сковороду.

Хоч в бур’янах, але ж які хвилини!

Не знає ще про доленьку круту,

Од світу заховавшись біля тину,

Вивчає мудреця Сковороду.

У Петербурзі, у брюлловських стінах,

Коли від волі лиш радій щодень,

А він, немов удома, біля тину,

В своїй поемі гайдамак веде.

І в казематі, де надії гинуть,

Війне ледь-ледь уранці вітерець,

Як наче там, удома, поза тином

Садок вишневий в слові зацвіте.

Коли в засланні муштрою діймали,

А вирок важчий, ніж довбать руду, –

Тарас і в Орську всядеться за валом

І кличе у думках Сковороду.

Із ним навічно поріднився в слові,

Тоді, в дитинстві, в дні оті ясні,

Коли сідало сонце вогнеброве

І йшли із церкви люди кріпосні.

Выпуск: 

Схожі статті