Ми йдемо по Роздільній із директором КП «Роздільна-водоканал» Володимиром Симоненком. У розпеченому повітрі маревом стоїть пил. Він скрипить на зубах, вкриває листя дерев і траву, одяг і взуття.
Мого супутника періодично зупиняють, розпитують. Притому усі про одне: про перспективи, про те, коли із порожніх, пересохлих кранів поллється вода.
– В інтернеті за прогнозом все обіцяють невеликий дощ... – так відповідає на запитання людина, яка знає усе щодо водопостачання Роздільної.
Невиправданий песимізм? Аж ніяк. Ситуація в Роздільній навіває спогади про старий фільм «Спрага». Тут, щоправда, легше. На міських підприємствах, які більш заможні, є артезіанські свердловини. Справжній оазис – залізничний вокзал – тут своя свердловина, чисто, прохолодно, і з кранів йде вода.
Два світи – два способи життя. Здається, так колись називалися популярні телепрограми. Тут, у Роздільній, ситуація аналогічна. А в основі – місцевий водоканал. Але чи винний Володимир Симоненко у проблемах із водою в Роздільній, і чи може він щось змінити у ситуації, що склалася?
Щоб одержати об'єктивну відповідь на це запитання, досить зазирнути до двору очолюваного Володимиром Олександровичем підприємства. Тут – як після війни. Стара, розбита, напіврозібрана техніка, придатна хіба що до здачі в металобрухт. Офіційно це називається так: п'ять одиниць автомобільної та п'ять одиниць тракторної техніки Як вона працює – зрозуміти складно, через неможливість пересування.
Володимир Симоненко відвертий:
– Працювати немає чим. Якщо виникає якийсь прорив, ми техніку наймаємо в сусідніх організаціях, по підприємствах міста. На жаль, наша платоспроможність залишає бажати кращого, тому із найманням техніки теж виникають проблеми.
У кабінеті – розривається телефон. Із трубки летять погрози, сльози й прокльони. Це – місцеві жителі, які практично цілодобово намагаються з'ясувати, коли ж у кранах з'явиться вода... Людям нема що пити, ні на чому готувати їжу, купати дітей, поливати городи...
У комунальному підприємстві сьогодні працює 50 чоловік, Середня зарплата – 650 – 700 гривень – для Роздільної досить висока. Однак ніхто не прагне сюди на роботу, хоча стабільно є не менше п'яти вакансій (про що пишеться практично у кожному номері місцевої газети), а підприємств із вільними робочими місцями й вчасно виплачуваною зарплатою у Роздільній на пальцях однієї руки перерахувати можна. Багато мешканців їздять працювати до Одеси. До слова, вакансії у КП не найгірші: потрібні головний інженер, майстер, водії, робітники.
Усе дуже просто: робота тут – не з легких. По два-три щоденних прориви доводиться усувати поза залежністю від погоди й пори року. Один прорив – це дві одиниці техніки, бригада із чотирьох чоловік та день роботи.
Окрім того, побачивши за приладами, що утворився прорив, його ще потрібно знайти на тринадцятикілометровій ділянці від місця подачі води до Роздільної. Шукати, щоправда, довго не доводиться. Прориви більше нагадують камчатські гейзери за висотою та потужністю водяного струменю. Про втрати води й говорити не доводиться, але не виключено, що значна частина у діючих на сьогоднішній день тарифах – це тисячі кубометрів води, яку піднімають із великої глибини потужними насосами, і вона безцільно пропадає в сухому степу під Роздільною...
Але найстрашніше інше: ліквідуючи два – три прориви на день, працівники знають, що завтра усе розпочнеться спочатку: трубу прорве за метр від того місця, де вони працювали. Старі зношені труби не витримують тиску води.
Насоси піднімають воду із свердловини на поверхню землі, а потім зі спеціального резервуару 180 кубометрів води щогодини йдуть на Роздільну. Місту необхідно близько 5 тисяч кубометрів води на добу. За підтримки декількох локальних свердловин проблему було б вирішено повністю, але ділянка Степанівка – Роздільна зводить усі добрі починання нанівець. Старі труби, які не змінювалися із середини минулого сторіччя, не витримують, і вода йде в землю.
Є ще одна причина тривалого безводдя.
– Зараз період поливу розсади, – розповідає Володимир Симоненко. – Я тут працюю із 2004 року. Був машиністом, а обов'язки директора комунального підприємства виконую всього півроку. На своєму досвіді знаю, що як тільки-но настає цей час, розпочинаються проблеми. Їх допомагали вирішувати дощі, але ж дощу вже давно не було
…Коли ми ходили по Роздільній, у запорошених дворах смарагдово зеленіли грядки із розсадою, политі, незважаючи на все, зовсім нещодавно і явно не з відра...
– Заклики до совісті, до порядності ніхто не чує, – зітхає керівник КП. – Ми публікуємо статті у місцевій газеті, розповідаємо про штрафні санкції до 5 тисяч гривень.
На сьогоднішній день ці статті – практично єдина гіпотетична можливість впливати на місцевих умільців – адже без підтримки правоохоронних органів представники водоканалу не мають права переступити поріг приватного володіння, де крадуть воду.
Інформація до роздумів: у Роздільній 6559 водокористувачів, водоміри стоять у третини, притому мешкає ця третина аж ніяк не в приватному секторі, де водоміри ставити невигідно, оскільки платежі за використовувану воду стрімко зростуть. Але ж боргів з води вже на 300 тисяч, практично аналогічну суму комунальне підприємство винне Пенсійному фонду.
У приватному секторі Роздільної відбуваються воістину дива.
– Майстерність народних умільців досягає такого рівня, до якого нашим вченим далеко, – розповідає Володимира Симоненко. – Ми виявляємо зупинки водомірів, подвійні й обхідні труби навколо водомірів та багато чого іншого. Але наші санкції нерівноцінні сумам, які люди заробляють на вирощуванні розсади.
Двісті тисяч гривень, виділені кілька місяців тому на закупівлю, ремонт насосного устаткування, були для Роздільної фантастичною сумою. Скільки ж потрібно, щоб у роздільнянських кранах стабільно була присутня вода?
Заміна фонтануючого магістрального водоводу від Степанівки до Роздільної – близько 15 мільйонів гривень – труби тут потрібні пластикові й дорогі, які витримують високий тиск. Але й це – не панацея. Адже потім почне рвати старі труби в Роздільній.
Довжина мереж у місті – 77 км. Труби тут потрібні дешевші, а ось роботи дорожчі. Необхідно облаштовувати передбачені технологією колодязі, споруджувати обходи доріг або робити проколи під ними. Але й це не вирішення питання. Адже в будинках залишаться старі, з течею, мережі, прокладені Бог знає коли. Де ж вихід?
– У мене є схеми водоводу від Степанівки до Роздільної, де першу трубу було прокладено у 1899 році, – розповідає Володимира Симоненко. – Сьогодні ми користуємося водоводом, закладеним у середині минулого сторіччя .Він періодично латався. Потрібна комплексна програма розвитку водопостачання міста й прилеглих сіл із дуже серйозним фінансуванням та виходом на Кабмін. Власне кажучи, наявний проект 2004 року передбачає ремонт розвідних мереж міста. Відповідно до нього у місті мали помінятися всі мережі, у 2004 році це коштувало близько 3 млн гривень…
Звичайно, це змінить ситуацію в місті на краще, але поки що 13 кілометрів ділянки Степанівка – Роздільна залишаться у попередньому, гейзерному, стані, говорити про стабільне водопостачання, напевно, буде передчасно.
Тут – слово за депутатським корпусом, міською владою. Однак зустрітися й поспілкуватися із мером Роздільної Борисом Кіндюком, незважаючи на попередню домовленість, мені не вдалося. Мер був на нараді.
Зате місцеві жителі, які постійно звертаються до редакції й письмово, й телефоном на зустрічі й бесіди йшли охоче. Тим більше, що машина-водовозка на момент мого приїзду до Роздільної працювала лише третій день, до цього її лагодили. Це латана-перелатана цистерна, 70-х років минулого сторіччя народження, на 4 кубометри, обладнана на базі «ЗІЛ-130». Вона їздить по вулицях, і місцеві жителі набирають з неї артезіанську воду в миски й каструлі. Надворі – XXl століття…
– Води немає кілька тижнів. Зазвичай, день вона є, два-три відсутня, – розповідають чоловік і жінка Демченки, які мешкають у центрі Роздільної, на вулиці Леніна. Їхнє листування із місцевою владою займає не одну папку. У дворі під краном – висохлі відра, чекаючи на воду.
Геннадій Трифонович та Євгенія Павлівна переживають не лише за себе, але й за сусідів, серед яких – інваліди, ветерани, матері із маленькими дітьми.
– Водовозка підвезла воду, – розповідає Євгенія Павлівна. – Ми наносили із чоловіком бочку. Сусідка виповзла на милицях, вона не може наносити води, що їй робити? Стоїть бідна й плаче перед цією мискою із п'ятьма літрами води. Як їй допомогти й у чому вона винна?
Проблема роздільнянської води – це цілий комплекс взаємозалежних між собою проблем. Вирішувати їх місцевій владі, за наявності волі й бажання. Одну із них мені вдалося вирішити прямо на місці. Начальник міліції підполковник Ігор Пайлик на моє запитання про можливість провадження спільних рейдів із водоканалом щодо документування й запобігання розкрадань води відповів по-військовому чітко:
– Ми готові у даній ситуації йти назустріч і спільними зусиллями працювати на мешканців міста. За будь-якою заявкою ми направимо працівників міліції, будь це наряд або дільничний інспектор, щоб провести усі необхідні дії в рамках закону.
Перед здачею матеріалу я зателефонувала до Роздільної. Комунальне підприємство міняє чергову ділянку труби, міліція вже кілька разів виходила із комунальниками у рейди, документувала й штрафувала порушників. Мешканці містечка дивляться на небо, чекаючи хоч однієї хмарини – а дощу й досі немає. У місцевому храмі моляться про дарування живильної вологи, а до редакції продовжують надходити листи та дзвінки від місцевих мешканців, які чомусь не вірять у можливості місцевої влади...
Альона ВОЙТЕНКО, «Одеські вісті»
Саме про неї минулої середи йшла емоційна розмова на засіданні виконкому Ананьївської міськради. Місто вже котрий тиждень посаджено по суті на голодний водний пайок. Живлюща волога надходить з великими перебоями, люди набирають її у ванни, бочки, бідони, відра, каструлі, миски... У висотних будинках вона не піднімається до кранів навіть на першому поверсі. Ті, хто має присадибні ділянки, купили насоси і накачують воду у місткості, у той час, як хтось не може набрати її, хоча б кружку... І в цій ситуації, як грім серед ясного, з нещадно спалюючим все живе сонцем, неба пролунав лист керівника виробничого управління житлово-комунального господарства Катерини Алюшиної, що змусило членів виконкому включити до порядку денного свого засідання, як позачергове і екстремальне, питання про водопостачання міста. У зачитаному заступником міського голови Іваном Осадчим листі на адресу голови райдержадміністрації Василя Вєлкова й Ананьївського міського голови Лариси Кисельової, зокрема, говориться: «Доводимо до вашого відома про те, що термін дії ліцензії на водопостачання закінчився в 2004 р. По дійсний час ВУЖКГ займається підприємницькою діяльністю без ліцензії». Далі повідомляється про те, що суд відмовив у розгляді позовів, пред'явлених ВУЖКГ до неплатників за використану воду, через відсутність ліцензії. Управління ж не має грошей на її придбання. «Тому з 4.06.2007 р. ми припиняємо свою діяльність з водопостачання і водовідведення», – попередила керівників міста й району К. Алюшина. І для переконливості своєї, викладеної безкомпромісно, позиції додала інформацію про те, що ліцензію (а ціна її в межах однієї тисячі гривень) можна буде придбати лише після одержання дозволу на водовикористання. А цей дозвіл можливий, у свою чергу, тільки після завершення капітального ремонту очисних споруд, про який розмови ведуться вже не один рік. Для посилення всієї складності ситуації К. Алюшина згадала і про те, що нею вже зацікавилася прокуратура.
Не буду перелічувати всіх тривожних фактів, що пролунали на засіданні і свідчать про малоефективну роботу не тільки житлово-комунального господарства, а й інших міських ланок. Вони викликали законне запитання в голови райдержадміністрації Василя Вєлкова, що уважно вислухав всіх виступаючих: «Чому з 2004 року, коли закінчилася дія ліцензії, виконком не аналізував кардинально ситуацію з водопостачання жителів Ананьєва?» У відповідь – мовчання. Виявляється, ВУЖКГ діяло за принципом відливів і припливів: надійдуть гроші від платників за послугу – щось зроблять, не надійдуть – нехай все йде самопливом. І не випадково в інформації про соціально-економічне становище Ананьївського району за підсумками роботи за 1 квартал нинішнього року, підготовленій начальником відділу економічного розвитку райдержадміністрації Людмилою Семеновою, записано: «У районі залишилося одне підприємство-боржник з економічно активних підприємств: ВУЖКГ. Його борг складає 58,8 тис. грн». Як з'ясувалося на засіданні, все це міське водопостачальне господарство обслуговує... одна людина?!
Виступаючі Віталій Пянтковський, Іван Осадчий, Павло Маковецький, Андрій Берновега та інші з болем у душі говорили про прогнилі труби, заржавілі засувки, забиту каналізацію, неритмічно працюючі насоси, про брак повноважень для застосування санкцій до тих, хто не дотримується вимог Кодексу України про адміністративні правопорушення. Йшла мова і про складну екологічну ситуацію в районі, долю річки Тілігул. Всі зійшлися на думці, що багато проблем відпали б самі собою, якби стали до ладу очисні споруди. Але створюється таке враження, що ті, хто вже намічали й обнародували терміни завершення їх капітального ремонту, забули про свої обіцянки. Я не буду називати конкретні прізвища тому, що про проблему маю інформацію однієї сторони, але скажу, що ананьївці їх не забули й згадують сьогодні «незлим, тихим словом». Як і не вважаю, що у всіх лихах треба обвинувачувати тільки ВУЖКГ. Наприклад, чи винні вони в тому, що на одній зі свердловин вкрали кабель, і злочинців не знайшли, чи в тому, що люди не платять за воду.
Як це не парадоксально, але в місті не можуть офіційно оголосити про надзвичайну ситуацію, що склалася, бо вона може бути зафіксована при наявності факторів, що виникли в Ананьєві з дев'ятьма тисячами населення, тільки в населених пунктах, де проживає 100 тисяч чоловік. І не випадково на засіданні виконкому пролунала фраза: «А ми, виходить, що – не люди?» Так, мабуть, автори орієнтованої цифри не випробували на собі гнітючу дію спраги, коли ртутний стовпчик термометра зашкалює за 30 градусів, а води – кіт наплакав.
Що ж вирішив виконком? Прислухалися до рекомендацій голови райдержадміністрації Василя Вєлкова і голови райради Миколи Балана розглянути варіанти реорганізації ВУЖКГ, провести оперативно (створена спеціальна комісія) інвентаризацію «водного господарства». Знайти кошти для заміни засувок. Подовжити труби (там, де можливо) для забору води зі свердловин, у зв'язку зі зниженням його рівня. Виділити молоковоз для доставляння питної води населенню. Але поки що це – півзаходи, прагнення відсунути той день, коли Ананьїв може залишитися взагалі без води, хоча багато жителів говорили мені: «Стоїмо на воді, а її не маємо».
На тлі тривожних фактів надією на поліпшення справ пролунало повідомлення Василя Вєлкова, який нещодавно очолив райдержадміністрацію і намагається зрушити з мертвої точки вирішення багатьох насущних питань, про те, що на капітальний ремонт водопроводів у м. Ананьєві виділено 1 мільйон 300 тисяч гривень. Здається, що район, в силу не тільки суб'єктивних, а й об'єктивних причин, є дотаційним, може розраховувати на те, що подібна підтримка буде не разовою, а постійною. А те, що питання водопостачання райцентру протягом багатьох років були на другому плані в міської влади, Василь Вєлков назвав своєрідним злочином. І з ним не можна не погодитися. Тому що для людини за всіх часів головніше головного були, як і сьогодні, – хліб і вода.
Віктор МАМОНТОВ, «Одеські вісті»
