Життя щодня випробовує людину на витривалість і міцність. Іноді здається, що немає більше сил іти вперед. Але сили знову десь беруться: когось підтримує родина, діти, когось – улюблена праця, а є люди, які у творчому піднесенні знаходять порятунок від безжальних ударів долі.

Самореалізація у творчості і стала тим самим рятівним кругом для Антоніни Денисівни Слабошвицької, яка з дитинства захопилася вишиванням. Освоювати це мистецтво їй довелося самотужки, потихеньку, бо мати не вишивала. Жінка репресованого чоловіка, що залишилася з родиною без даху над головою, не мала на це часу: треба було заробляти гроші на новий будинок. А маленька Тоня уважно розглядала орнаменти, вишиті сусідськими жінками, пробувала вишивати сама: надто вже приваблював допитливе дівча чарівний і загадковий світ вишиванки. З кожним роком дівчинка вдосконалювала і відшліфовувала свої вміння, а подорослішавши, стала навіть заробляти, вишиваючи рушники та дитячий одяг. Людям подобалися майстерність Антоніни, її старанність, акуратність, творчий підхід.

Народилася Антоніна Денисівна в Донецькій області, дитинство її промайнуло на благодатній Вінниччині серед безкраїх, пишних лісів, які виробляють стільки кисню, що подих забиває.

– Рідна природа назавжди залишилася в моїй пам’яті і часто ночами сниться, – зізнається майстриня. У відповідь на здивоване запитання: “А що ж вас примусило покинути рідний край?”, – Антоніна Денисівна розповіла про серцеву недугу сина, яка і стала причиною переїзду до Рені багато років тому. Родина Слабошвицьких придбала будиночок, і життя покотилося далі. Дев’ятнадцять років Антоніна Денисівна пропрацювала в Ренійському морському торговельному порту. Життя спливало у турботах про двох синів, а зараз у неї вісім онуків і сім правнуків – чималенька родина. Та доля не переставала випробовувати на міцність цю жінку і на Одещині. Будиночок, в якому мешкала її родина, кілька разів підтоплювало, а внаслідок стихійного лиха 2005 року літня жінка залишилася без житла: будинок остаточно зруйнувався, а роками нажите майно було втрачене. Найбільше шкодує Антоніна Денисівна, що зіпсувалися вишиті її руками роботи, в які вона вклала душу. Збереглися тільки ті речі, які подарувала колись дітям, знайомим, друзям.

Майстриня продовжує і зараз вишивати у різних кольорових гамах скатертини, серветки, ікони, сорочки, рушники, картини: хочеться втілити у життя всі задуми, мрії, поновити втрачене. Картини Антоніни Денисівни, майстерно вишиті “хрестиком” або “гобеленовим швом”, вражають і пробуджують уяву глядача. Їх можна порівняти хіба що з піснею, вишитою на полотні.

Орнамент на вцілілому після повені рушнику вишитий червоними та чорними нитками – “червоне – то любов, а чорне – то журба”. В житті людському вони теж поруч. Українську оселю важко уявити без рушників. Узори на рушниках – це магічні символи, які наші предки вміли читати: ромб з крапкою посередині – засіяна нива, вазон чи квітка – світове дерево від неба до землі, людська фігурка – знак Берегині, богині хатнього вогнища. Ми ж зараз лише милуємося красою орнаментів, зовсім не здогадуючись, про що хотіла сказати майстриня, чого побажати, адже є ще весільні символи, а є й поховальні. А що означають символи в орнаменті Антоніни Денисівни? Любов’ю і незрадливістю наповнює майстриня свої роботи, щоб вони приносили радість і щастя людям. Завжди дуже любила вишивати квіти, бо вони їй нагадують про рідну домівку, біля якої завжди росло багато квітів.

З творчістю Антоніни Денисівни ренійці могли познайомитися на виставці у порту три роки тому. А на фестивалі, що відбувся в дев’яності роки, Одеське телебачення зацікавилося роботами майстрині, пізніше з її творчістю змогли познайомитися шанувальники вишивки всієї України, оскільки їх показали по національному телебаченню. Ще ця талановита жінка в’яже гачком і спицями, а у вільний від роботи час співає, бо не може забути рідної пісні, яка допомагає і лікує, нагадує про батьківщину і поліпшує настрій. Та не тільки для себе і близьких людей співає Антоніна Денисівна. З 1986 року була активною учасницею художньої самодіяльності Клубу моряків, а зараз співає у самодіяльному народному хорі ветеранів війни та праці районного Будинку культури.

Багатогранний талант Антоніни Денисівни ніколи не залишав байдужими людей, які люблять мистецтво і культуру. Отримувала майстриня і дипломи, і грошові премії, а частіше – найцінніше: захоплені відгуки людей. А визнання дарує творче натхнення і бажання працювати не покладаючи рук.

Колись в Україні, бажаючи людині щастя, казали: “Хай стелиться Вам доля рушниками!” Щастя і здоров’я Вам, Антоніно Денисівно, нових творчих успіхів і благополуччя.