На центральних вулицях міста Кодими я мимоволі звернув увагу на велику кількість труб, що виходять із стін п’ятиповерхівок. Тут кожна квартира оснащена своєю власною металевою трубою, що проходить по зовнішній стіні будинку і виходить на дах. На моє запитання “Що це за труби?”, жінка, яка проходила поруч, здивовано піднявши очі, відповіла: “Як що, – це димоходи”. Я не уточнював у неї, чому із квартир у висотних будинках відводять дим, однак тепер мені стало зрозуміло призначення великих полінниць дров, що зберігаються біля кожного під’їзду. “Невже у кожній квартирі є груба або камін? – здивувався я. – А якщо це так, то невже тому, що кодимці дуже люблять посидіти морозними зимовими вечорами біля живого вогню?”
З цим запитанням я звернувся до заступника голови районної ради Івана Тростянецького:
– Проблема у тому, що у нашому місті вже багато років немає центрального опалення – відповів він. – Люди вимушені опалювати квартири грубами-буржуйками. Це, звичайно ж, досить незручно, і до того ж досить небезпечно, адже багатоповерхівки будувалися без урахування можливості розведення у них відкритого вогню. Однак іншої альтернативи у місті поки що немає, адже центральна котельня стоїть вже понад п’ятнадцять років. Сталося це через те, що робота котельної була зупинена на певний період. Коли ж з’явилася можливість знову запустити котельню, з’ясувалося, що їй необхідна серйозна реконструкція. До того ж вартість пального була настільки висока, що за справу так і не взялися. А на сьогодні, навіть якщо зможемо провести капітальний ремонт, то все одно більшість мешканців міста відмовляться від отримання дорогого тепла, адже всі вони зазнали вже немалих витрат на обладнання своїх квартир грубним опаленням.
– Який же вихід із ситуації? Адже люди ж не повинні у ХХІ столітті жити у таких же умовах, як у післявоєнний період?
– Розв’язання проблеми може бути тільки одне. Це – газифікація нашого району. Так сталося, що Кодима опинилася у вершині своєрідного газового трикутника, основу якого формували Котовськ і Балта. Першим блакитне паливо отримав Котовськ. Через деякий час обласна влада допомогла провести трубопровід до Балти. Однак на цьому газифікація зупинилася. Відстань до найближчої врізки складає 42 км. (Магістраль розташована на кордоні Котовського і Кодимського районів).
На думку керівників Кодимського району, питання газифікації має велике значення, причому навіть не обласного, а міжобласного масштабу. Адже від Кодими магістраль могла б піти далі, у Вінницьку область. Однак, при дуже високій необхідності газифікації, самостійно район не в змозі прокласти 42 кілометри провідних шляхів, адже виділених бюджетом грошей ледве вистачає на вирішення інших, не настільки значних, питань. Звичайно, урізаючи фінансування інших галузей, можна було б поступово за декілька років подолати відстань від Балти до Кодими, однак, як вважають фахівці, на той час, коли будуть прокладатися останні кілометри, перші вже будуть потребувати капітального ремонту. Нескладно зрозуміти, що газифікація своїми силами для району на сьогодні є утопією. Таким чином, до питання необхідно підходити або комплексно, або поховати його до найкращих часів.
Не дивно, що питання газифікації існує не автономно, а породжує цілу низку громадських, соціальних та інших проблем.
Так, наприклад, на консервному заводі, у зв’язку з високими цінами на паливо, працюючим залишився всього один цех.
Також у Кодимському районі розташований вапняковий кар’єр, на базі якого можна було б побудувати цементний завод. Інвестори, аналізуючи можливості даного об’єкта, охоче вкладали б гроші у налагодження виробництва. Однак і тут вирішальним чинником є відсутність газу у районі.
Те ж саме можна сказати і про спиртовий завод, який працює в умовах мінімальної рентабельності, і про хлібозавод, закритий ще на початку 90-х…
Зрозуміло, що збільшення обсягів виробництва і розширення цих підприємств неминуче потягне за собою появу нових робочих місць, з якими у районному центрі досить кепсько.
– У селах нашого району роботи дуже мало, – говорить заступник голови райради Іван Тростянецький. – Сьогодні більшість сільських мешканців перебуває на обліку у центрі зайнятості. Однак гідної роботи все одно немає. У кращому випадку доводиться їм займатися дрібною торгівлею і натуральним господарством. Відкриття ж підприємств автоматично розв’язало б цю проблему. Один тільки цементний завод забезпечував би приблизно п’ятсот робочих місць. Розширення виробництва консервного і спиртового заводів дозволило б збільшити кількість працюючих мінімум у півтора раза.
Слід також відзначити, що все більше і більше молодих людей полишають районний центр і перебираються до Одеси. Причина проста – працювати у Кодимі просто немає де. В одній упряжці ідуть і інші соціальні проблеми, які могли б бути розв’язані газифікацією. Так, наприклад, новий завод неодмінно зайнявся б будівництвом дитячих садків, гуртожитків, налагодженням інфраструктури району…
Звичайно, у Кодимському районі є і багато інших проблем, однак, на мій погляд, правильно розставлені пріоритети дозволять подолати більшість із них шляхом найголовнішої – швидкої газифікації.
