Є в Іванівському районі Одеської області сільце із солодкою назвою – Малинівка, де мешкає близько п'ятисот чудових, люблячих свій край людей. Часто, особливо у свята, тут можна почути мелодійну українську пісню, побачити запальний танець.
Малинівка асоціюється із дуже популярним радянським кінофільмом «Весілля в Малинівці», його люблять у народі. І справді, одеським «кіношникам» сподобалося це село. У 1986 році було вирішено зняти фільм «Третє весілля в Малинівці». Але, що примітно, весілля мало бути справжнім, із масовкою з місцевих жителів, наречений і наречена – теж сільські, весільні пісні мали співати мешканці цього краю.
І тут виявився затребуваним талант директора музичної школи селища Радісне Івана Григоровича Солоненка – вже тоді відомого музиканта та диригента. Була виконана велика організаційна робота. Відбирали співаків для хору не лише із Малинівки, але й із сусідніх сіл. Зібрав Іван Григорович сорок народних талантів. Люди працювали із великим ентузіазмом. У кіно будуть знімати! Але ось «біда»: в останню мить весілля розладналося з вини нареченого. Почали шукати іншу пару. А у вересні 1987 року прийшла сумна звістка про смерть одного із провідних героїв майбутнього фільму, народного артиста СРСР Михайла Водяного. Так і не судилося відбутися «Третьому весіллю в Малинівці» у самій Малинівці. Але наша розповідь про керівника народного хору Івана Григоровича Солоненка.
У селі завжди славляться хлопці, які в чомусь перевершують своїх однолітків. У маленькому населеному пункті, де всі на очах, один одного цінують за вчинками. У сільці Миколаївка, що в Одеській області, Іван Солоненко був дуже примітним хлопцем. У 13 років мав заслужений авторитет в односільчан. Що казати?! Майстерно грав на гармошці-«віденці», з якою його дядько Микола пройшов по фронтових дорогах. Іван, одержимий бажанням бути кращим, опанував і більш досконалий інструмент – баян. Подобалося йому бути першим. А то ж як!? На сільських весіллях разом із дядьком грав і на гармошці, і на баяні. Справді, у дитячій душі було свято: «Я вмію це робити!» А якщо врахувати, що за гру платили – 25 карбованців... За тих часів великі гроші.
Окрім наполегливих самостійних занять, – а Іван навчався грі на баяні за самовчителем, він бере активну участь в усіх гуртках художньої самодіяльності сільського клубу. У духовому оркестрі розпочинав із гри на «альтушці» – (зазвичай з цього інструменту розпочинають хлопці). Опанував гру на акордеоні й грав для однолітків у піонертаборі. А коли проходив службу в армії (в Угорщині), у військовому духовому оркестрі грав на одному із провідних інструментів – баритоні, на «бейному» басу, а також на контрабасі та інших інструментах! Але ніколи не залишав свого улюбленого баяна.
В армії, у окремому батальйоні зв'язку, він обіймав відповідальну посаду оператора з спостереження за супроводом літаків, але за станом здоров'я був звільнений із лав Збройних Сил достроково.
Наступний етап у творчій долі Івана Солоненка – вступ до Одеського музичного училища ім. К.Ф. Данькевича. Вступні іспити. Конкурс – десять чоловік на місце, добре підготовлених, які закінчили музичну школу. А Іван – самоучка. Готувався самостійно, не сподіваючись на «поблажки» і зовсім без «протеже».
Після закінчення училища у молодого фахівця вибір: Любашівський, Ширяївський або Татарбунарський райони. Але він обирає рідний Іванівський – селище Радісне. Спочатку працює завучем, а з 1978 року – незмінний директор музичної школи.
Іванівський район Одещини виплекав багатьох талановитих людей. Найбільша гордість нашого краю – народний артист України, колишній ректор Одеської консерваторії, професор Микола Огренич.
А самодіяльний музикант Іван Солоненко прославив район і як музикант, і як керівник, директор. Йому доводилося не лише організовувати й доводити до лауреатських звань творчі колективи, але й «господарювати»: змінювати приміщення музичної школи, займатися теплом, створенням затишку, а головне – розвивати творчий потенціал та музичний хист учнів.
Він керував декількома фольклорними народними хоровими колективами, які посідали провідні місця на різних конкурсах та фестивалях. Скажемо відверто – талановита людина. Недарма на Одещині кажуть, що свято без Солоненка – не свято!
Усю свою майстерність Іван Григорович віддавав дітям. Нещодавно він пішов на заслужений відпочинок. Пише багато пісень, займається із обдарованими юними музикантами. Невичерпне джерело його творчості – рідна земля, рідний край, люди нелегкої сільської праці та любов до усього святого, що оточує людину!
В його репертуарі – пісні, романси, музична казка «Проводи Сніговика-Снігуровича», прем'єра якої із великим успіхом пройшла в його рідній музичній школі. І дуже щкода, що цей гідний твір не пішов далі Радісного. Звертаючись до викладачів музичних шкіл, які проходили навчання на відділенні підвищення кваліфікації училища мистецтв та культури ім. К.Ф. Данькевича, Іван Григорович Солоненко висловився дуже коротко, і, я гадаю, зрозуміло для всіх. «Михайло Іванович Глинка був правий, коли сказав, що музику творить народ. А ми її лише аранжуємо. Колеги! Розвивайте й бережіть народні таланти. Талант потрібен в усьому – особливо в духовному розвитку особистості!»
