ВАЛЕНТИН МОРОЗ. МИ ЛИСТУЄМОСЯ З ЛІСОМ. ЛІРИКА. ОДЕСА, 2007
Валентин Мороз належить до плеяди поетів, яких я виокремив би в південне крило шістдесятників, і яке на різних стадіях розквіту свого таланту формували Володимир Гетьман, Віталій Березівський, Борис Нечерда, Станіслав Стриженюк та низка інших літераторів. Вже перші збірки його поезій, які побачили світ у тепер уже далекі, але мистецьки невмирущі шістдесяті – “Говоріть, колоски, говоріть”, “Ми – земля”, “Дерево на обрії”, засвідчували, що Україні являється поет, який глибинну філософію земного буття намагається осягнути через філософію буття “людини від землі”; через неосяжну мудрість Всесвіту, закладену в зерняткові пшениці, в грудці чорної землі; у кожній зав’язі саду і кожному колоску серпневого поля, які сприймаються – повинні сприйматися нами – як зав’язь і колоски нашого пізнання Людини і людяності.
І колос важкий долоні,
І колос жовтого сонця.
І сонце жовтого колосу
на стеблинці руки моєї –
Всі вони, врешті,
мають один філософський корінь,
І одну філософську
сутність – жменьку зерна живого.
І як мені часто поле
бачиться пантеоном –
Тим, де мільярди мертвих
несуть до нас хліб пізнання.
І золоті стеблинки рук їх,
налитих сонцем,
Тихо хитає вітер-
першопроходець Всесвіту.
(“Дві хліборобські медитації”)
Майже кожен вірш нової поетичної збірки Валентина Мороза “Ми листуємося з лісом” по суті сприймається, як лист поета, написаний самому собі, у різних іпостасях закарбованому: отому романтизованому лірикові шістдесятих; у любові до Слова, Жінки, осіннього поля і рідного краю – зрілому чолов’язі з сімдесятих; зболеному болями бунтівного народу свого, громадському діячеві з вісімдесятих-дев’яностих. І кожен із цих листів – це процес самопізнання, процес рішучого і, подеколи, болісного переосмислення; процес критичного самоспалення і милостивого самовідродження. Та, поза всі життєві і творчі злети і падіння, Поет усе ж таки визнає за собою право залишатися оборонцем рідного слова, національної віри та волелюбно-української пісні.
За кимось плакати зарано,
За кимось – пізно.
Тому і плачу до світання
Таки за піснею.
Вона лишилася до скону
Одна-єдина:
І охорона, і оборона
Для України.
(“За кимось плакати зарано...”)
Зараз розвелося чимало порадників, які настирливо радять нашим поетам “відходити від політики”, обминати політичні колізії, переходити від патріотичної лірики до лірики так би мовити, “чистої”. Проте Валентин Мороз завжди був і лишається свідомим того, що, коли народ перебуває на межі ідеологічного, державницького та соціального зламу, істинний поет, співець свого народу, повинен залишатися політично заангажованим; вже хоча б тому, що вороги української незалежності намагаються тасувати в своїх політичних колодах геть усі прояви української національної самоідентифікації: українську мову, українську культуру, українську історію; право українців на свою державність, і право української держави на свою територіальну цілісність; а відтак не полишають спроб перетворити давній і славетний український народ на “безродноє насєлєніє”.
Ось чому для Поета так важливо розгледіти, виокремити, вивершити з безликої “Юрби” – повноцінний, самодостатній та самоповажний Народ. Причому вдається він до цього і в тих поезіях, де це прямо задекларовано відкритим текстом, як, скажімо, в творі “Антивірші про народ і юрбу”, і в тих, де про це мовиться афористично, опосередковано, із залученням історичних, фольклорних, політико-інформаційних та інших підтекстів – “Покоління моє...”, “Протистояння”...
Поклавшись тільки на себе,
Всупереч злій судьбі,
Я спробую все ж як-небудь
Народ свій знайти в юрбі.
...Бо ж дикого самоїдства
Точить його іржа.
Вже перейдено відстань,
Ось – остання межа.
І поет не обмежується лише констатацією того, що “юрба, що була народом, не може забути про це”, він переконаний, що ця “юрба” знову повинна відчути, усвідомити себе народом. І сподівається, що й його закличне, поетичне слово теж спонукатиме до цього оту суржикомовну юрбу, теж сприятиме її духовному та національному відродженню.
Валентин Мороз уміє бути в своєму поетичному слові і прискіпливо правдивим, і споглядально-філософічним, і по-життєвому мудрим та виваженим у тих історико-трагедійних сюжетах, коли усвідомлення історичної несправедливості і приреченості болісно переплавляється в душевну тугу за втраченими можливостями, та в традиційно-сентиментальні “українські плачі”. Але навіть у цих, вже достоту й оспіваних, й осміяних, “плачах” Валентин Мороз залишається вірним правдивості свого слова і щирості своєї згорьованої душі. Інша річ, коли він прагне за третім колом “олітературити” вже давно олітературене та “зафілософити” те, що вже давно стало навкололітературною банальністю, на кшталт:
Не кожна людина, що видала
книжку віршів – поет,
Не кожний поет,
Що видав книжку віршів, –
Людина.
Не кожні вірші, що надруковані
в книжці – поезія.
І це найважча загадка з тих,
Які я придумав для вас...
Оце, даруйте, і всього вірша! Звичайно, це право кожного автора – визначати, що йому друкувати в своїй книжці, а що ні; що вважати поезією, а що таки не вважати. Але ж і читач може нагадати Поетові, ним-таки написане – що “не кожні вірші, що надруковані в книжці – поезія”. А щодо філософічної “найважчої загадки”, яку поет для нас нібито “придумав”, то можна хіба що зауважити, що вже давно це не загадка, Валентине, і не ти її придумав. Але, з іншого боку, я розумію: що то за збірка віршів, якщо поет не дав у ній благодатної “поживи” для критиків та пародистів?!
Та, поза всі можливі зауваження, які неминуче виникають при прочитанні такої філософічно наснаженої книжки, хочеться наголосити, що більшість віршів цієї збірки – це повноцінні, вартісні, життєво вивірені листи Поета до самого себе: листи-зітхання, листи-спогади і сповіді, листи-роздуми і задуми. І в цьому привабливість нової книжки Валентина Мороза, в цьому її мудрість.
