Сьогодні виповнюється 70 років з дня народження завідувача кафедри філософських та соціально-політичних наук Одеського регіонального інституту державного управління НАДУ при Президентові України Олексія Петровича Якубовського
Рядки з біографії
Народився ювіляр 27 вересня 1937 року в Миколаївській області. Закінчив з відзнакою Одеський інженерно-будівельний інститут (1964 р.), Академію суспільних наук (1977 р.), кандидат історичних наук, професор, член-кореспондент Української академії політичних наук, почесний доктор Національної академії державного управління при Президентові України. Трудову діяльність розпочав у 1956 р. слюсарем будівельної дільниці, по завершенню навчання в інституті працював майстром, виконробом на новобудовах міста. З його ім’ям пов’язана організація перших студентських будівельних загонів на Україні.
О.П. Якубовський багато років працював на виборних посадах в комсомольських та партійних органах: першим секретарем Центрального райкому комсомолу, другим, першим секретарем Одеського обкому комсомолу, першим секретарем Малиновського райкому Компартії України, секретарем Одеського міському партії.
З 1988 р. О.П. Якубовський – ректор Одеської ВПШ, Одеського інституту політології та соціального управління. З 1992 р. – декан факультету соціології, економіки та політології, директор інституту соціальних наук, завідувач кафедри історії та світової політики Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова. Наприкінці 1995 р. О.П. Якубовський став директором Одеського філіалу, а з 2001 р. – проректором-директором Одеського регіонального інституту державного управління УАДУ при Президентові України, завідувачем кафедри філософських та соціально-політичних наук. Під його керівництвом розроблена програма підготовки магістрів державного управління, яка отримала міжнародне визнання, сертифікована Університетом Північного Лондона, організована вперше в Україні підготовка магістрів з розробки і управління проектами, створено одну з перших серед вищих навчальних закладів України електронну бібліотеку.
О.П. Якубовський – автор 8 книг і навчальних посібників, більш ніж 70 наукових статей. Є одним з авторів освітньо-професійної програми за професійним спрямуванням «Політологія» з грифом Міносвіти України. Під його керівництвом підготовлено і захищено 6 кандидатських дисертацій.
Багаторічна та плідна праця О.П. Якубовського отримала високу оцінку. Він нагороджений орденом «Знак Пошани» 3-го ступеня, орденом Дружби народів, двома орденами Трудового Червоного Прапора, шістьма медалями, у тому числі медаллю «П’ятдесят років Цілині», Почесними грамотами Верховних Рад УРСР та Казахської РСР, Кабінету Міністрів України, Грамотою Президента України, пам’ятним знаком «За сумлінну працю» та Грамотою Головдержслужби України, Грамотою Міносвіти та науки України, двома медалями ВДНГ СРСР. Йому присвоєно почесне звання «Заслужений працівник народної освіти України.
Цими днями, випереджаючи офіційні урочистості, редакція «Одеських вістей» попросила ювіляра – Олексія Петровича Якубовського відповісти на декілька запитань.
– Олексію Петровичу, розпочнемо нашу розмову з елегійної ноти. Осіннє сонце налаштовує до роздумів – про що думається Вам у ці передювілейні дні?
– Кредо мого життя – чесно жити і багато працювати. Роздуми, про які Ви запитуєте мене, теж пов'язані з роботою. Так, можливо це комусь здасться дивним, але я переважно думаю про роботу, про те, як працювати більше, краще, ефективніше. Звичайно, мене турбує все, що відбувається у країні, завжди цікавлюся життям області та міста. Проте головний предмет роздумів моїх – життя інституту, кафедри філософських і соціально– політичних наук, яку я маю честь очолювати ось вже 12-й рік.
Зараз інститут під керівництвом його директора кандидата економічних наук М.М. Іжі покликаний вирішувати дуже складні завдання модернізації системи підготовки і підвищення кваліфікації кадрів для державної служби України. Величезна відповідальність у реалізації цих завдань покладається на нашу кафедру, одну з найбільших в інституті і яку справедливо називають гуманітарною. Звідси – головний зміст її роботи – запропонувати слухачам сукупність знань і вміння гуманітарного характеру.
Як відомо, особливістю роботи державних службовців є те, що у більшості випадків вона зводиться до взаємодії між людьми. Для ефективних комунікативних контактів необхідно розуміти людей, знати їхні інтереси, мотиви і настрої, знаходити індивідуальний підхід до кожної людини і окремої групи. Враховуємо і те, що нині значно зростає роль розумових, морально-психологічних навантажень в управлінській праці. Підвищується значення вміння вибудовувати доброзичливі взаємини у службовому спілкуванні, попереджати гострі конфлікти, долати кризові ситуації у взаєминах, створювати комфорт спілкування. Як все це донести до слухача і студента якнайефективніше, прищепити йому філософію і цінності гуманізму, культуру міжособистісних відносин і, що важливо, у той час, коли особливо гостро відчувається у суспільстві моральний вакуум з його вседозволеністю і цинізмом, коли норми адміністративної моралі втратили силу... Ось це і є головним предметом моїх роздумів, та й роздумів і всіх членів кафедри.
Для вирішення цього завдання кафедра має у своєму розпорядженні значний потенціал. У її складі авторитетні вчені і педагоги, зокрема, такі відомі у нашому місті професори, як Зінаїда Василівна Балабаєва, Емма Августівна Гансова, Ірина Леонідівна Росколотько, Світлана Костянтинівна Хаджирадева, умудрені життєвим досвідом, славетні ветерани, доценти Яків Андрійович Савченко та Володимир Іванович Світличний. На кафедрі провадиться активна наукова діяльність, тільки у цьому навчальному році очікується захист двох докторських дисертацій.
Джерело роздумів для мене – постійний зв'язок, і поради першого ректора Академії професора В.І. Лугового, нині він директор великого науково-дослідного інституту, дійсний член Академії педагогічних наук України. Безцінні для мене дружба, часті творчі дискусії з першими директорами інститутів, у минулому моїми колегами: Дніпропетровського – С.М.Серьогіним, Львівського – А.А.Чемерисом, Харківського – Г.І.Мостовим.
Продовжуючи тему роздумів, не можу не сказати, можливо, про найголовніше. Зараз часто і заслужено наш інститут називають провідним вузом України з підготовки кадрів для держслужби. Напевно, вітаючи мене, скажуть про те, що в цьому є і моя заслуга, однак у цей світлий для мене день я хочу, щоб успіхи інституту були розподілені справедливо, і щоб були названі імена тих, хто з дня заснування і досі чесно та самовіддано трудиться в стінах його. До них я безперечно відношу Валентину Михайлівну Кривцову – заступника директора інституту з наукової праці, начальників відділів Олену Іванівну Глухманюк, Наталю Іванівну Терещенко, Валентину Тимофіївну Крук, Олену Едуардівну Медведєву, Світлану Костянтинівну Фурман, директора найкращої вузівської бібліотеки Ірину Олександрівну Палащенко, начальника управління інформаційно-телекомунікаційних технологій Юрія Борисовича Пигарєва, декана факультету держуправління Миколу Миколайовича Миколайчука, завідувача кафедри інформаційних технологій Валерія Григоровича Логвинова. Найкращих слів заслуговують провідні спеціалісти інституту Маргарита Никифорівна Виноградова і Надія Іванівна Кушко, багато інших, всі ті, хто любить інститут і своєю творчою працею примножує його авторитет. До тих, хто багато зробив для розвитку інституту я також відношу колишніх заступників директора Валентина Михайловича Бабіна і Віктора Івановича Мішина.
От такими виявилися мої роздуми, задовгі, але якщо можна, опублікуйте їх цілком.
– Оглядаючись на Ваше багате – на успіхи і досягнення, на події і вчинки – життя, доречно запитати: у яких Ви стосунках з ностальгією? Чи поділяєте максиму: не все старе – погано, як і не все нове – добре?
– Мабуть що, так. Я не ідеалізую минуле, яке прийнято називати радянськими часами. Було в ньому і примусово-командна, неефективна економіка, і насильство у політиці, було багато несправедливого, від чого, безперечно, треба було рішуче відмовлятися. Такою ж мірою я не можу погодиться з тим, що працю мільйонів людей, яка втілилася у споруджених ними заводах, залізницях, електростанціях, досягненнях в сфері науки, освіти і культури, які були безперечні і високо оцінювалися світовою громадськістю, подаються тільки в негативному плані. Мені, наприклад, важко знайти відповідь на запитання – чому поганого навчали дітей у школі, а студентів – у радянських вузах? Так, освітня система була надмірно ідеологізована. Але хіба заборонялося дітям і студентам читати світову класику, тим самим долучаючись до загальнолюдських цінностей і норм життя?..
Або інший приклад. Запитайте у випускника того часу, чи чув він тоді щось про корупцію у вузі, чи, можливо, здавав екзамен за хабар? Всього цього не було. Інша мораль була.
І що ж ми одержали на заміну: загрозливе майнове розшарування, бідність, безпритульність на міських вулицях. Скасування радянської, нехай і зрівнювально-розподільної системи, але яка все-таки гарантувала прожитковий мінімум, відібрало в народу реальних життєвих благ набагато більше, ніж дало на заміну. Зникла стабільність у суспільстві. Звичайно, хтось зміг пристосуватися до змін, але багатьом це не вдалося. В Україні виникли нові соціальні групи, верстви, окремі особи, які придбали чималі багатства переважно корупційними і тіньовими методами і зараз тільки і думають про те, як їх збільшити, не займаючись ефективною виробничою діяльністю, тобто реальним виробництвом.
Хочеться сподіватися, що із завершенням тих глибинних стратегічно вірних перетворень, які ідуть у країні, у суспільстві відновиться стабільність, і багато проблем, про які йшлося вище, зникнуть самі по собі.
– Безперечно, як учений, Ви не потребуєте «позикових» рецептів, у Вас своє бачення і історії, і політики, і майбутнього України. Як Ви оцінюєте нинішній стан українського політикуму (особливо у передвиборний період)?
– Враження гнітюче. Як у громадянина нашої країни, найбільше занепокоєння у мене викликає те, що сьогодні, політикуму, як такому, що стоїть при владі, так і опозиції, властиві агресивність, несамокритичність, нетерпимість до чужої правди, небажання знати її. Провідною формою політичних комунікацій став грубий, звинувачувальний монолог. Сьогодні мало хто з тих, хто називається суб'єктами політики, зважується на щиру й одночасно помірковану оцінку нинішньої ситуації. Та інформація, яку надає нам радіо і екрани телевізорів, свідчать про передумови створення політичної, економічної і духовної бази для гострих соціальних зіткнень. Причин такого політичного різноголосся чимало. Але головна, на мій погляд, полягає у тому, що нам так і не вдалося виробити такий новий громадсько-соціальний ідеал, який поділяло б якщо не все суспільство, то хоча б більша його частина
– Як Ви ставитеся до сучасної бюрократії?
– Мені важко відповісти на це запитання і одночасно легко. Важко, тому що сам я до неї не належу. Легко – іноді стикаюся з держчиновниками по роботі, аналізую їхню діяльність. Судячи з матеріалів преси, власних спостережень, реальних результатів рівень професіоналізму кадрів в апаратах органів державного управління поступово знижується. Звичайно, було б неправильно стверджувати, що у владних структурах сьогодні зовсім немає професіоналів. Але їх стає все менше. Якщо до непрофесіоналізму влади додати ще і її моральну ущербність, виникає серйозна загроза для майбутнього країни.
Чому ж так відбувається, запитаєте Ви? На мій погляд, багато в чому це пояснюється відсутністю чіткої, цілісної системи роботи з кадрами. Можна сказати більше – у держави сьогодні відсутня ефективна кадрова політика. На багато вакантних посад кадри добираються на основі симпатій – антипатій і особистих зв'язків, аж ніяк не за їхніми діловими і моральними якостями. Існуюча практика конкурсів, стажування і кадрового резерву недосконала. Немає зв’язку між навчанням і просуванням по службі, а навпаки, має місце навіть зворотнє. На підготовку кадрів, підвищення їхньої кваліфікації витрачаються чималі фінансові ресурси, а віддачі немає. Державні службовці потребують більш турботливого ставлення до них, надійного соціального захисту.
В армії, знаєте, не покомандувавши полком, навряд чи станеш командиром дивізії. Нині ці норми втратили свою дієвість. У звичай увійшла інша практика: приходить новий шеф, приводить своїх людей і розставляє їх на ключові посади. Відставку людей «безвинно винних» дуже часто спричиняє зміна політичних постів. Загальновідомо, що відбулося у сфері сучасної бюрократії після помаранчевої революції 2004 року.
Вихід – у створенні чітко й об'єктивно працюючої системи добору і оцінки кадрів, спрямованої на залучення, заохочення, утримання і просування найкращих, гідних і яка разом з тим передбачає можливість позбавлятися від кадрового «баласту» – випадкових людей в управлінні. Потрібна така система, яка б віддаючи перевагу наявності позитивного професійного досвіду, тобто вихідцям з чиновницького середовища, відкривала канал для входження талановитим людям із сфери бізнесу, науки, виробництва, військової служби, молодим фахівцям з управлінською освітою.
У владу повинні приходити гідні, за заслугами, найкращі з усіх відомих кандидатів на посаду. Адже за своєю природою керувати властиво найкращому. Важко підкорятися гіршому. При цьому виходити з того, що кращі аж ніяк не багатії, володарі влади і капіталу, а всі, хто має високі розумові і моральні якості.
– У Вас багато учнів уже реалізували себе або реалізовуються, наскільки точна наука управління? І чи надійне це живильне середовище для тих, хто хоче вірно служити Україні?
– У своєму запитанні Ви зачепили дуже дискусійну тему. З приводу того, чи є управління наукою чи ні, існують різні точки зору. Одні категорично приписують управлінню науковий статус, інші, навпаки, вважають це міфом. У моєму розумінні управління – «читай державне управління» – це наука і мистецтво. Це результат діяльності вчених, державних службовців, практиків на місцях. Як наука воно покликане в ідеях, принципах, критеріях відображувати виявлені об'єктивні закономірності розвитку реальних управлінських процесів, стійкі, повторювані у них зв'язки і відносини, які визначають основні риси і принципи управлінської діяльності.
Взагалі-то слід виходити з того, що управління – одна з найскладніших галузей людської діяльності. Е. Кант сказав, що із усіх мистецтв мистецтво управління є найважчим. Звідси можна зробити висновок, що людині, яка претендує на управлінську діяльність, потрібна солідна наукова підготовка, глибокі теоретичні знання.
Наприклад, наша Академія та інститут покликані готувати професійні кадри, які мають діяти в умовах глобалізації, демократії, економічної та політичної конкуренції. Неважко собі уявити, яким значним багажем знань має володіти наш випускник, щоб могти обстоювати свою позицію, світогляд, цінності, відповідати на виклики часу. Без сумніву, йому потрібна фундаментальна теоретична підготовка, яка покликана сформувати глибинні, системоутворюючі знання закономірностей функціонування та розвитку сучасного світу, демократичних інститутів, форм державного управління. Звичайно ж, наука, фундаментальні знання не можуть бути відділені від спеціальної практичної підготовки. Це єдиний комплекс. І ще відзначу, що якщо необхідні теоретичні знання не забезпечує власне наука управління, можна звернутися до суміжних галузей знань. Адже різні аспекти управління вивчаються багатьма науками: юридичними, філософськими, політичними, соціологічними, психологічними та іншими. Словом, на мій погляд, комплекс наук, який прямо або опосередковано вивчає управління, може слугувати надійним живильним середовищем для майбутніх управлінців.
– Чи залишається час для себе самого – чим Ви займаєтеся у такі хвилини?
– Вільного часу, як Ви кажете, для самого себе, хоч трохи, але викроюю. Чим я займаюся – готуюся до чергового робочого дня, до занять. Працюю із літературою, на жаль, переважно спеціальною. Значну частину вільного часу займає телевізор та інтернет. Ну а те, що у підсумку залишається – йде на ремонтні та будівельні роботи. Тепер для озброєння будівельників придумано стільки інструментів, які полегшують важку фізичну працю! На зміну шлямбурам та сокирам прийшли різного роду турбінки, лобзики, гайковерти, працювати якими одне задоволення! За допомогою них я постійно щось майструю вдома.
У вихідні дні збирається уся сім’я: син, донька, невістка, сестра дружини. Нас поєднують не лише родинні узи. Усі ми – викладачі вищих навчальних закладів Одеси. Сергій, доктор економічних наук, професор національного університету ім. І.І. Мечникова, донька Наталя – кандидат юридичних наук, доцент кафедри міжнародного права Одеської національної юридичної академії, Маша – невістка, доцент, кандидат філологічних наук, викладає українознавство у медичному університеті.
На превеликий жаль, ось вже три роки з нами немає моєї надійної та вірної супутниці, матері дітей моїх – Олександри Миколаївни Якубовської. Олександра Миколаївна була педагогом із великої літери. Понад 17 років завідувала кафедрою педагогіки Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова. У неї – ціла плеяда чудових учнів, з яких понад 20 кандидатів педагогічних наук. До учнів школи її відносимо себе й ми. Її з нами немає, але вплив, теплоту душі та серця її ми відчуваємо постійно.
Так я прожив свої 70 років. Мій трудовий стаж дорівнює 53 роки. Сьогодні, як і завжди, намагаюся жити чесно, багато працювати, не перестаю навчатися.
– Дякую за бесіду, Олексію Петровичу. Нехай до рядків численних привітань на Вашу адресу буде вплетений і наш – від усього колективу, від щирого серця «Одеських вістей».
