Багато років тому мені довелося писати про яблуневий сад колгоспу «Красное знамя» Арцизького району. Сад був чудовий – доглянутий, надзвичайно плідний, він обслуговувався численною бригадою. Збут бездоганної якості продукції не становив жодної проблеми: заїжджали величезними «алками» і вивозили фрукти в різні міста неосяжної тоді країни.
Сьогодні цього саду немає. Як і чудового 300-гектарного саду далеко відомого в недавні ще, здавалося, часи колгоспу імені Татарбунарського повстання – дітища Героя Соціалістичної Праці Василя Захаровича Тура. Всього трьох-чотирьох років невмілого керівництва СВК, так він був реорганізований у процесі новацій, що загубили сільське господарство, вистачило, щоб занедбати сад остаточно і безповоротно. Без вини винен, атакований шкідниками і хворобами, гинув він на очах в усіх. І навіть серйозні спроби Валерія Івановича Прусакова – голови спостережної ради СВАТ «Україна», створеного на базі колишнього господарства, виявилися марними. Вчені, які уважно вивчили стан саду, винесли свій жорстокий вердикт: відновлення неможливе. Дерева викорчували, тепер там – орна земля.
І все ж таки сад у господарстві є і цілком успішно виконує своє призначення. Площа його, щоправда, невелика – 15 гектарів і не набагато більше десяти гектарів – розсадник, з якого, по суті, і починали. І те, і друге – на краплинному зрошенні. Без нього в Бессарабії в умовах більш ніж ризикованого землеробства та ще навислого над нами глобального потепління не обійтися. Рік на рік, звичайно, не схожий. У нинішньому, наприклад, цвітіння нормальним було, але весняні морози перетворили частину його в пустоцвіт. Поливали цілодобово, але сонячний жар зверху обпалював, не даючи яблуку рости. І все ж таки врожай зняли. Екалета – є такий незвичайно плідний сорт – стійкий, стабільно врожайний, і цього року не підвів. Всі гілки низькорослих карликових деревець буквально обліплені яблуками. Під їхньою вагою вони зігнулися в три погибелі, інші і зовсім розпласталися по землі. Здається, ось-ось зламаються. Але Іван Васильович Тимохін – агроном по багаторічних рослинах, досвід і професіоналізм якого високо цінуються в господарстві і районі, заспокоює: врожай зберуть – і вони відразу випростаються. А знімають по 60 – 80 центнерів плодів з гектара.
Ніхто не сперечається: сад потребує серйозних витрат – полив, хімікати, багато ручної праці. Людей же з кожним роком все менше. Ще і з цих міркувань площі під нього поки що не розширюють, доводячи до пуття те, що є. Хоча плани щодо закладання ще одного саду все ж таки є.
А в розсаднику сьогодні працюють навчені справі люди – числом рівно стільки, скільки необхідно для виконання даного обсягу роботи. В «Україні» взагалі з переходом на нові технології особливо прискіпливо ставляться до рівня професіоналізму і відповідальності працівників, заощаджуючи на тому і час, і гроші.
– Ледарів не тримаємо, – говорить голова правління СВАТ Олег Володимирович Кушнаренко. – А навіщо кидати гроші на вітер? Тим більше, що сумлінно виконана робота в нас оплачується гідно.
Треба визнати, що садівництво, як галузь, у даному конкретному господарстві, як сказав сам Прусаков, особливо не рентабельна. І, проте, переконаний: розвивати садівництво треба.
– Завозити в Україну яблука з Польщі, Голландії – щонайменше соромно, – говорить він. – За смаком вони нашим ніколи конкурентами не будуть. Навіть вирощені на півночі нашої області вони відрізняються від вирощених на півдні.
Справді, скільки разів, «клюнувши» на, нічого не скажеш, бездоганного товарного виду турецьке (і дуже дороге) яблучко, ти жуєш його потім – несмачне, ніяке – як траву. Соковиті ж яблука «України» розходяться швидко, не поступаючись заокеанським і набагато перевершуючи їх за смаком і екологічною чистотою. А можна вирощувати продукцію ще вищої якості. Так запевняє Прусаков. Тільки коштувати вона повинна вже в п'ять разів дорожче. Але ж просять за будь-якою ціною екологічно чисті мед, м'ясо, хліб.
Так що цілком поясниме бажання розширити «асортимент» саду, поповнивши його черешнею, вишнею, персиком – винятково для внутрішніх потреб господарства. Частина врожаю – на паї робітникам за пільговими цінами, частина – на зберігання закласти. Торік, наприклад, 130 тонн яблук зібрали – всім вистачило. На щастя, з поливом проблем немає – завдяки свердловинам, відкіля воду, змішуючи прісну із солоною, для краплинного зрошення і беруть.
– Так, садівництво – багатозатратна галузь, – говорить Валерій Іванович, – дуже потребує підтримки держави. Адже в Татарбунарському районі, у якому колись сади були ледве чи не в кожному господарстві, сьогодні їх – хіба що ще у фермерському господарстві «Вікторія» у Віктора Олександровича Кожухаренка.
У «Вікторії» показав сад, з якого вже зібрали врожай, і виноградники не Віктор (він був у від'їзді), а його батько і помічник Олександр Кожухаренко. Ми об'їхали з ним засіяні поля. До речі, під ріпак цього року тут відвели 750 гектарів, виключивши із сівозміни соняшник. В усьому видно порядок і відчувається рука справжнього господаря. Але що вразило найбільше – молоді, цього року, виноградники. 100 гектарів. Це ж наскільки треба бути впевненим, щоб зважитися закласти їх у найжорстокішу посуху! Неймовірно, але 98 відсотків – прийнялося, що зажадало, звичайно ж, гігантських зусиль. Оберігаючи від, здавалося, неминучої загибелі, вливали гідробуром воду під кожну рослину, а їх тільки на одному гектарі дві з половиною тисячі. І так – через кожні два тижні. Без втоми працювали двома гідробурами 24 робітники, одержуючи в день за свою вагому працю по сорок гривень, плюс повноцінне харчування, підвезення на роботу. Сьогодні бездоганно рівні лінії нових плантацій радують око. До речі, воду для поливу брали з викопаного самими ж колодязя – по 100 – 150 кубів щодня. А незабаром з'явиться і ще один. Розвідку вже зробили, результат аналізу – якість води відмінна. І дорогу до траси теж самі собі побудували. Тут явно працюють на перспективу.
– І все ж таки, – не утрималася спитати, – невже не боялися, що посуха знищить всю вашу працю?
– Знаєте, вовка боятися – у ліс не ходити, – відповів Олександр. – Якщо так міркувати, то краще сільським господарством взагалі не займатися. Ми більше виходимо з того, що людина може все. Не лінуйся – і в тебе все вийде.
Ну, що до цього додаси!
