Цікаве і недосліджене це явище – інтелігент у сучасному далекому, навіть щодо райцентру свого віддаленому, українському селі.

Самотньо здіймаючись над провінційністю буття і мислення, плекаючи рідну мову посеред велелюддя суржикомовної безмовності; свято оберігаючи зародки інтелігентності і духовного аристократизму – посеред повені культурного і духовного зубожіння, він залишається тим останнім хранителем українського національного духу, який усіляко оберігає економічно, соціально та духовно зубожіле село від остаточної його деградації.

Саме до плеяди таких сільських інтелігентів належить й учитель з далекої Ульянівки Миколаївського району Сергій Мефодовський. Увібравши в себе красу природи рідного подільського села Шершенці, що на Кодимщині, та збагативши материнське слово одеськими філолого-університетськими студіями, він якось уранці прокинувся молодим учителем української мови та літератури сільської школи, і відтоді, ось уже майже впродовж тридцяти семи років, залишається вірним своєму далекому – але не глухому! – селу; скромній, але відданій одвічному покликанню школі; і звичайно ж, щирому захопленню всього свого життя – лірико-філософській поезії, народному гумору та газетно-публіцистичному слову.

Для поколінь усіх віків,

Переступивши п’єдестали,

Ви в бронзі пам’яті постали

Перед очима земляків.

І все ж тривожно клекотить,

Холоне в жилах кров і терпне:

Ви – це ж криниця невичерпна,

З якої пить не перепить.

...Хоч посивіла голова.

Але ж у серці – квітень,

квітень.

...Кладу до пам’ятника квіти

– і зайві. Зайві всі слова.

Це – з поезії Сергія Мефодовського “Степану Олійнику на його Енну весну”. Одеська Миколаївщина, в якій випало вчителювати Сергієві Мефодовському, творчо і біографічно пов’язана з долею визначного українського поета-гумориста Степана Олійника. Саме тут, у Левадівці, де минуло шкільне дитинство поета, щороку відбуваються Олійниківські читання, на які з’їжджається цвіт української гумористики. Тут вшановують поважних лауреатів премії ім. Степана Олійника. Так от, Сергій Мефодовський завжди був тією творчою людиною “з місцевих”, яка газетними публікаціями, віршами, участю у мистецьких заходах незмінно відгукується на ці події.

Незважаючи на те, що Сергієві Мефодовському випало жити в такому, відстанями та бездоріжжями віддаленому селі, впродовж десятиліть свого провінційного буття він намагався залишатися в руслі всіх культурницьких подій свого краю, рідного філфаку і літературного буття області. Саме це й засвідчують зібрані під обкладинкою його збірки “Дякую долі” статті, в яких він відгукується: на книжку спогадів “Про Степана Олійника” (“Увічнений у слові”); на відхід у вічність свого наставника, професора – літературознавця Івана Дузя (вірш і стаття “Життя духотворна краса”); на творчість знаного гумориста й незмінного учасника Олійниківських читань Полікарпа Шабатина (“Плідний ужинок майстра”). А також багато інших публіцистичних статей, заміток та поезій, які свого часу публікувалися на шпальтах “Чорноморських новин”, “Одеських вістей”, “Думської площі”, “Слави і честі” та кількох інших обласних видань і, звичайно ж, у місцевій районці, а ще – в колективних збірках: “Ярмарок сміху”, “Жартома і всерйоз”, “З глибин степів”.

Свого часу я вже казав: “Усі письменники жити в столиці не можуть і не повинні. Інша річ, що кожен письменник повинен писати, жити і являти свою особистість настільки яскраво, щоб навіть найвіддаленіше село, чи хутірець, до яких закинула його доля, перетворювалися на духовно-мистецький центр, на справжню літературну столицю, якими були і залишаються, скажімо, покутське село Русів – для Василя Стефаника, чи донська станиця Вешенська – для Михайла Шолохова”.

Так от, Сергій Мефодовський уявляється мені постаттю, яка духовно олюднює і своє село, і свій край; яка, підносячи свою непровінційну провінцію до рівня своєрідного культурно-духовного осердя, нагадує багатьом іншим інтелігентам, що в будь-яких краях і за будь-яких обставин вони повинні залишатися інтелігентами. І не розчинятися, “щоб бути як усі”, в масі споживчого обивательства, а підносити своє оточення до рівня національної та духовної самоусвідомлюваності.

Згоден, не все в цій збірочці рівноцінне. Виразно позначається на ній, передусім, ота контрастна неспівставність “заміточки з районки”, яку не зовсім доречно вміщено поруч із цілком пристойною поезією. Але...

Як на мене, важливо, що і в поезії, і в прозі слово Сергія Мефодовського щире, по-житейськи мудре та душевно схвильоване. Він уміє залишатися вдячним своїм учителям та наставникам; телефонно і газетно відгукується на публікації своїх студентських друзів та однокурсників, що стали відомими науковцями, письменниками чи журналістами, щоб незаздрісно підтримати їх або й разом із ними порадіти.

Опубліковані тут гумористичні вірші, фрази та іронічно-філософські мініатюри засвідчують, що Сергій Мефодовський володіє афористичним мисленням та образним світобаченням, що він уміє сприймати і відтворювати красу рідного краю, живучи при цьому і його історичною минувшиною, і його соціальними та екологічними тривогами.

Вже як ця рецензія була готова до друку, я раптом знову замислився над тим, з чого розпочинав знайомство з книжкою: “А як, все ж таки, слід визначати її жанр?” І відповів собі: “Мабуть, найвірогідніше буде назвати її – “Хронікою духовного буття сільського інтелігента”. А потім, ще раз перечитавши, переконався: саме такою і слід її вважати!