Геродотом Новоросійського краю або козацьким Нестором – називають Аполлона Олександровича Скальковського – історика, який все своє життя присвятив вивченню Південної України і особливо Запорізької Січі та міста Одеси. Цими днями одесити відзначають двохсотріччя з дня народження видатного земляка.
Закінчивши у 1828 році Московський університет і одержавши ступінь кандидата права, двадцятирічним юнаком він приїздить до місця свого призначення – в Одесу, де починає працювати в канцелярії Новоросійського та Бессарабського генерал-губернатора М.С. Воронцова. На той час ще йшла п'ята російсько-турецька війна, і Одеса, перебуваючи у зоні найближчого тилу, нагадувала фронтове місто. Одним з перших доручень, даних Скальковському, був контроль за доставлянням провіанту в діючу армію. Він енергійно береться за роботу, знайомиться з умовами життя мешканців одеських каменярень, господарством міста, вирушає у відрядження на першому в Чорному морі пароплаві «Одеса», тому що робота в «команді» Воронцова вимагала ґрунтовних знань обставин в місті і краї. Він вступає в тільки-но організоване Товариство сільського господарства Південної Росії, починає співпрацювати як редактор (безоплатно, як і інші редактори) у нещодавно заснованій газеті «Одесский вестник», де незабаром з'являється його перша публікація про взяття російськими військами фортеці Варна. Він був одним із засновників Одеського товариства історії і старожитностей, а пізніше – постійним автором «Записок», які він видавав.
Участь А.О. Скальковського в боротьбі проти епідемій чуми (у 1828 і 1829 рр.) та холери (1831 р.) привносить істотний штрих у моральний портрет молодого чиновника. М.С. Воронцов виносить йому особисту подяку, а в 1838 році за боротьбу проти чергової епідемії чуми його нагороджують золотою медаллю на андріївській стрічці.
Життя міста, яке стрімко зростало, знайомство з архівами генерал-губернатора, магістрату, міської думи і митниці в поєднанні з отриманими в університеті знаннями історії, породили в ньому невгамовне бажання написати історію краю. У 1835 році він пише графу М.С. Воронцову «Записку про складання історії Новоросійського краю», розмовляє з ним і зустрічає з його боку цілковите схвалення і підтримку свого проекту. Здійснюючи його, він за чотири місяці об'їжджає багато міст Херсонської, Катеринославської і Таврійської губерній, вивчає там архіви «присутніх місць» (держустанов), а також «побут минулий, який може бути цікавим щодо історії". Він відшукує і збирає «документи, що можуть пояснити хід подій із дня, коли невідомий і безлюдний досі степ новоросійський вийшов на європейські історичні терени».
Звіт про виконану роботу ліг на стіл М.С. Воронцову під назвою «Короткий нарис історії Новоросійського краю». Менш ніж через рік в Одесі була надрукована перша частина його книжки «Хронологічний огляд історії Новоросійського краю». Характерна риса як цієї, так і наступних його книжок, – вони насичені текстами знайдених історичних документів або витягами з них.
Робота в одеських архівах і доручення А.І. Левшина, тодішнього Одеського градоначальника, дали поштовх до написання наступної книжки – «Перше тридцятиріччя історії міста Одеси» (1837 р.). Документи, які не увійшли до текстів книжки А. Скальковський публікував у спеціально підібраних «Додатках». Жалюгідний стан архівів, оглянутих у містах південної України, спонукав його висунути ідею створення єдиного історичного архіву, де документи зберігалися б у належному вигляді. Все життя А.О. Скальковський боровся за здійснення цієї мрії, але відсталість, бюрократизм і амбіції деяких осіб перемогли – архів цей так і не було створено.
Заради цього він у 1839 р. їде в ще одну експедицію, яка завершилася величезною удачею, – знахідкою залишків архіву Коша Нової Запорізької Січі. Через невдачу зі створенням історичного архіву січові документи понад півстоліття зберігалися в нього вдома. Історики (зокрема С.Я. Боровий) писали, що А.О. Скальковський в одній особі замінював діяльність цілої археографічної експедиції. І цілої архівної установи, додамо. Зі знайомства А.О. Скальковського із січовими документами почався новий, головний період його діяльності як вченого – вивчення історії Запорізької Січі, пошук і публікація її документів. Вже тільки за це він заслуговує на вдячну пам'ять нащадків.
Своєю роботою він повернув сучасних істориків лицем до теми, яку вони недооцінювали, а іноді ставилися до неї зовсім зневажливо. Варто сказати, що в процесі роботи змінювалася і точка зору самого А.О. Скальковського, він називає архів «дорогоцінним зібранням, необхідним тим людям, які захочуть вивчати історію такого видатного Запорізького військового товариства».
Пізніші історики оцінили чіткіше внесок самого А.О. Скальковського у вивчення запорізького архіву: «Багатющий і різноманітний архівний матеріал, не відомий до того часу науці, систематизований Скальковським, пролив нове світло на історію Січі. Вперше в науковій літературі розкрилася у всій своїй барвистості і своєрідності картина того неповторно яскравого та історичного явища, яким була «Запорізька Січ» (С.Я. Боровий).
З цього часу історик цілеспрямовано розшукує січові документи в архівах, у приватних осіб, у яких він купує їх за власні кошти. Таким чином він врятував від загибелі тисячі історичних документів, наприклад, від пожежі в Катеринославі (нині Дніпропетровськ), яка сталася незабаром після відправлення до Одеси більшої частини січового архіву.
На початку 1842 р. вийшла книжка Скальковського «Історія Нової Січі або останнього Коша Запорізького», – головне надбання його життя, яке він доповнював протягом декількох десятиріч. У 1846 р. вийшло друге видання, а в 1885 – 1886 рр. – значно доповнене третє (так, у ньому було дано 50 нових документів і 86 витягів). Цікаво відзначити, що половину примірників першого тиражу книжки купили нащадки запорожців – чорноморські і азовські козаки.
У 1843 р. А. Скальковського призначають редактором, а пізніше директором Головного статистичного комітету Новоросійського краю, що багато в чому визначило характер його подальших праць – статистичні роботи в нього стали домінуючими. Зауважимо, що, на відміну від нинішньої сухої статистики, роботи Скальковського – багатогранні, містять у собі елементи історії, економіки, етнографії, географії та інших наук. Навряд чи залишилася без його уваги якась галузь господарства краю – він писав про морський транспорт і порти, про залізниці, обстоюючи необхідність їхнього якнайшвидшого будівництва, про скотарство, хліборобство, вівчарство і виробництво вовни, соляні промисли. Він один з перших писав про необхідність промислового використання вугільних запасів нинішнього Донбасу. Основою економіки Скальковський вважав сільське господарство, але об'єктивно пропагував широке освоєння всіх природних багатств краю і його якнайшвидше заселення.
Він зумів опублікувати безліч історичних джерел – 400 документів та понад 400 витягів з них.
Не можна не згадати і белетристичні спроби А.О. Скальковського – повісті «Качальничанка», «Хрустальная балка», «Братья-искупители» та «Мамай», написані (за його ж словами) «у дусі Вальтера Скотта», і які розповідають про історію Новоросії. Вони не принесли автору слави белетриста і були забуті, хоча наявні там етнографічні описи цікаві історикам і донині.
У невичерпних для істориків фондах ОДНБ імені М. Горького зберігаються два рукописи Аполлона Скальковського, причому, один з них – «Шестьдесят лет общественной жизни Одессы», не виданий дотепер. Е.Г Оксман, який працював у бібліотеці в двадцяті роки минулого століття на посаді консультанта з питань українознавства, етнографії і археології, склав тоді ж покажчик творів А.О. Скальковського і літератури про нього, що містив 276 (!) позицій. Цензурний комітет дав «добро» на його друкування, але цей покажчик так і не побачив світ.
Родина Аполлона Олександровича була численною, – його дружина Софія Степанівна рано померла, але встигла народити вісім дітей. Двоє померли в дитинстві, сини Олександр, Костянтин, Павло, дочки Ольга, Людмила і Леоніда одержали добру освіту. Костянтин, будучи директором Гірничого департаменту, став відомим для свого часу письменником. Старша дочка Ольга після закінчення Петербурзької консерваторії виступала як оперна співачка на сцені Маріїнського театру. Один з онуків, морський офіцер, загинув у Цусімському бою. Другий – у 1917 р. передав цінні архіви родини до Пушкінського будинку (нині Інститут російської літератури РАН). А після 1917 року «вихори ворожі» так «розвіяли» нащадків А.О. Скальковського, що сліди їх, як свідчить кращий знавець його біографії професор В.М. Хмарський, «цілком губляться, і знайти їх поки що не вдалося».
…Але, можливо, Одеса, пам'ятаючи про зруйновану могилу Скальковського на Першому християнському цвинтарі, колись поверне борг своєму біографу та одну з вулиць назвуть на його честь? До речі, топонімічна комісія кілька років тому вже «піднімала» це питання, але плавно «опустила», нічого не вирішивши. Але ж навіть в історичній частині міста є вулиці з такими назвами, що нічого не говорять, як Нова (пропозиція краєзнавця В.П. Нетребського). Не спустошила б міський бюджет і меморіальна дошка на будинку, де жив А.О. Скальковський (до речі, багато років він жив у будинку Міської думи і меморіальна дошка першому біографу міста тільки прикрасила б його).
У лютому ОДНБ ім. М. Горького планує провести ювілейні Скальковські читання.
