Рік, що минув, залишиться у пам’яті Руслана, Ліди і Василька на все життя. Вони стали бажаними членами сімей, в яких панує добро, злагода і любов.
У Ольги Миколаївни та Олександра Анатолійовича Франчуків, жителів Кам’яного, своїх двійко – Владислав і Оксанка. Руслан і Лідочка тут недавно, всього два місяці. Поки тривало оформлення всіх необхідних паперів, сім’я терпляче чекала на поповнення. Таке відповідальне в своєму житті рішення вони прийняли всі разом.
Дівчатка потоваришували відразу, хлопчики також. Разом з тим, як у веранді побільшало взуття, у мами додалось клопотів, а у тата – відповідальності. Та суттєво ритм життя не змінився, бо тут звикли все робити гуртом: разом іграшки складають, разом хату метуть, разом казки слухають. Владислав, як найстарший, – незмінний татів помічник і приклад для менших. І хоча він ще тільки четвертокласник, вже сміливо бере на себе частину чоловічих обов’язків по господарству. Коли мама на роботі (а працює вона у школі секретарем), вдома її заміняє тато і виходить це у нього досить добре. Ось такі звичайні клопоти звичайної сім’ї, яка віднедавна набула статусу прийомної.
Трохи раніше – п’ять місяців тому – їхні односельці Іван Григорович Гаврищук і Лариса Миколаївна теж прийняли у свою сім’ю Василька. Йому всього п’ять років. Він вже так давно мріяв про справжню сім’ю. Ще поки жива була бабуся, його любили, а потім її не стало... Тепер у нього є тато, мама і двоє старших братиків – Олексій і Сашко. Тепер і його цілують перед сном і катають на справжнісінькому тракторі. Він грається з хлопчиками, малює, пізнає ази шкільної науки. Мріє, як тато, водити трактора.
Відрадно, що у цих трьох дітлахів інтернатське життя позаду, а попереду – звичайні будні звичайних родин, в яких панують добро, злагода і любов.
